Зберегти Себе і прийняти Нове

 

З науковцем, доктором історичних наук, професором, заслуженим діячем науки і техніки України, викладачем Тернопільського національного педагогічного університету Лесею Алексієвець говоримо про виклики часу, думки і враження про викладацьку і студентську весну-2020. Нагадаю, Леся Алексієвець, уродженка Дубровиці, дослідниця української і всесвітньої історії, історичної біографістики, зовнішньої політики України та міжнародних відносин, учений-історик, педагог, громадсько-освітній діяч, доктор історичних наук, професор. Отож думки землячки про непростий час, який ми всі пережили.

 

Організували викладання та навчання в умовах карантину

– Дякую за нагоду поділитися із земляками деякими думками, відчуттями, досвідом навчання весною 2020-го.

Звісно, та ситуація, яка склалася через карантин, і у сфері освіти, як і у інших, оголила усю справжність того, як є.

Адже, на часі було швидко зорієнтуватися і максимально адекватно відповісти на ту доволі нову ситуацію, що склалася у країні та у світі. Ми усі стали певною мірою експертами з багатьох питань та професійно спрацювати змогли по-різному.

Невідомість із абсолютно новими реаліями внесли свою лепту в організацію навчання. У скрутних моментах все спливає нагору. Як кажуть, штовхни келих, і побачиш, чим він наповнений.

Радію з того, що працюю в університеті, який швидко перебудувався до нових умов, ректорат і деканат злагоджено працювали, забезпечивши в цілісність увесь процес навчання. Справді, особисто для мене, саме у ці дні Університет підтвердив своє позиціонування, як лідера гуманітарної освіти в Україні.

З одного боку, частково були повністю готові до дистанційного навчання. А з другого, нам відкрилися широкі простори мереж і нових форм онлайн-праці. Мова про те, що студенти і викладачі мали можливість проходити курси – наші й знаних лекторів з інших вузів України та світу.

Знаєте, звичайно, що навчання у аудиторіях та інших локаціях, «живе» енергетичне спілкування, то – зовсім інша історія. Весною ми наново відчули цінність один одного і те, скільки можна доброго зробити, якщо знати як, що і навіщо.

До прикладу, за цей час тільки на факультеті провели дві студентські конференції. Унікальність першої полягає в тому, що в ній у чаті взяли участь студенти першого курсу та викладачі, з використанням текстових, звукових, відеофайлів. За матеріалами підготовлено збірник наукових праць.

Друга конференція пройшла онлайн в «Google meet», з трансляцією у «Facebook» та використанням різних цікавих гуглівських платформ. Зауважу, що цьогоріч ТНПУ ім. В. Гнатюка, відзначав 80-річчя. Теж, в мережі. І це, направду, було цікаво. Хоча готувалися до іншого.

Щодо мого досвіду, у цьому семестрі працювала з першокурсниками як на стаціонарі, так і на заочному відділенні.

Самій дивно, як нам багато вдалося зробити. Маю на увазі, з одного боку, навчальний контент, з іншого – форми його осягнення.

У нас був просто дивовижний перший курс. І працювали усі багато, хоч порізно. Нам вдалося укласти архів нашого курсу. Адже, серед виконаних завдань, багато творчих якісних відео. Приємно, що серед студентів є ще гідний представник нашого чудового древнього міста – Назар Федоров. До речі, він на всеукраїнській конференції виступав із доповіддю про Дубровицю. Й підготував статтю про наше славне місто до університетської збірки.

Ми багато працювали зі студентами разом з Миколою Мироновичем. Його курс «Основи наукових досліджень» є одним із базових у вишах. Також ми разом зорганізували чимало просвітницьких проєктів. Як-от, усі дороги ведуть на істфак, historia est magistra vitae (дискусійна панель) ін.

При цьому, зауважу, що це було не завжди просто, м’яко кажучи, адже працювати в гаджетах 24/7 – непросто. І їх ще потрібно мати, належної комплектації, скажемо так. Плюс - добрий інтернет. Зараз у суспільстві ведеться дискусія щодо офлайн і онлайн. І думки висловлюються різні, почасти на полюсах.

Як на мене, варто прийняти усі ці стрімкі виклики. Якщо можливості їх відхилити немає. І бути готовим адекватно відповідати. Тобто, зміцнюватися фізично, емоційно, інтелектуально, енергетично. Зберегти традицію, і бути відкритим до нового. Тобто, ідеї змішаного навчання й наукової освіти мені зрозумілі у світлі нинішньої ситуації.

Звісно, як на мене, повторюсь, якість – у безпосередньому баченні студента, його росту і розкриттю здібностей.

Колись обговорювали Болонський процес. Хтось жартував, що то «Оболонь», а хтось казав: «Як сходить сонце, так і він до нас прийде». Інше питання, у якій мірі ми готові зберегти Себе і прийняти Нове. Пригадую, як колись збори трудового колективу дискутували, чи встановлювати банкомат, чи отримувати далі зарплати й стипендії у касі… Усе тече, усе міняється… Багато залежатиме від того, наскільки нам вдасться зберегти якісний рівень освіти. Свого учня, студента, викладача. А це велика тема до розмови.

 

Студентська сесія

з її форс-мажорами

– Насправді, новий формат став ще одним викликом, з кількох причин. Перше, турбувала всіх викладачів відсутність певної логіки й чіткості та своєчасності законодавчого забезпечення з боку МОН. Благо, на рівні Університету усе відбувалося злагоджено і варіативно. Друге, техніка є техніка. Для нас усіх то було нове. Як зорганізувати зрозуміло та ефективно? Студенти складали іспити і в «Moodle» та з допомогою інших платформ та мереж.

Щодо мене безпосередньо, оскільки багато працювали й провели низку конференцій, різні сесії модульні, це було творче завдання, яке студенти записували на відео. А потім частково виклали у мережі «Facebook» з просвітницькою метою. Власне, можна ознайомитися, з деякими, зайшовши на мою сторінку.

А ось щодо кваліфікаційних іспитів, трохи хвилювалися. Адже, попри те, що усе було технічно максимально чітко прописано і дотримано, техніка є техніка, як казала. Та й не усі студенти мали можливість з дому зайти в «Moodle» та «Zoom» у окреслений час. А іспит і захисти вважаються складеними ще за умови запису.

Попри все, як на мене, блискуче справилися і студенти, і екзаменатори. Й справа не лише в якості, а також у тій чудовій атмосфері, яку разом вдалося створити, за таких «дивних» нових обставин та «можливостей». Як із певним сумом жартували наші викладачі-керівники проєктів, «на стіні нас ще не було». В аудиторії знаходилися кілька членів ЕК, зображення виводилося на екран. Щоправда, певні моменти неординарні були. До прикладу, коли вимкнули струм, і студентка телефонує, що біжить на пагорб, щоб скласти звідти іспит… Або ж студент, який складав екзамен з педагогіки та захищав бакалаврську з передової через телефон під запис. Чи студент-священник, котрий мав захищати бакалаврський проєкт першим із заочників, довго налаштовував комп‘ютер, а звуку не було. І ми переписувалися у чаті, допомагаючи зберегти рівновагу. Та, видно, то був промисел того дня, бо стільки сили мала та людина, що уже трохи втомлені, радісно завершували роботу. А щодо якості, відзначу сам потік студентів, сильних та оригінальних у наукових знахідках. Деякі роботи можна завтра друкувати.

Серед випускників-бакалаврів цьогоріч – голова студентського уряду університету, студентський декан і т.д. Тож, в цілому, як на мене, кваліфікаційні іспити можна віднести до досягнень історичного факультету. А ось сесію загалом, – до певного нового досвіду.

Запрошую випускників Дубровиччини вступати до нашого вузу. Шукайте нас в Інтернеті, знайомтеся з нашим вишом. Скажу, що справді, це один з кращих сучасних Університетів. А Тернопіль – студентська столиця. Що тут ще казати, усі дороги ведуть на історичний. До зустрічей, дорогі земляки! Здоров’я, радості, щастя! Дякую, що ви у мене є.

 

Довідково: Микола Миронович Алексієвець,  – відомий  вчений-історик, педагог, громадський діяч, організатор розвитку історичної освіти і науки на Тернопільщині та в Україні.

Створив наукову школу з української біографістики, власну модель організації і модернізації науково-дослідної діяльності студентів відповідно до вимог сучасності, підготовив майже 30 кандидатів і докторів історичних наук, 15 студентів – лауреатів і переможців Всеукраїнських і Міжнародних конкурсів та олімпіад. Автор понад 350 наукових і науково-методичних праць з проблем вітчизняної та зарубіжної  історії.

Науковий редактор, рецензент багатьох  колективних науково-популярних і енциклопедичних  видань й збірників  праць, організатор всеукраїнських і міжнародних наукових конференцій, опонент 14 кандидатських і докторських дисертацій.

За значний внесок у розвиток національної освіти і науки відзначений державними та відомчими  нагородами: «Відмінник народної освіти» (1980 р.), «Ветеран праці» (1986 р.), Заслужений працівник освіти України (2000 р.), орденом України «За заслуги» ІІІ-ІІ ступенів (2012, 2018 р.), Почесною відзнакою Тернопільського міського голови (2018), багатьма Почесними грамотами МОН України, ТОДА,  міської ради м. Тернополя та ректорату ТНПУ ім. В. Гнатюка.

 

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.

 

Дубровиця. Історія міста, яка заворожує і вражає... Ми з Миколою Мироновичем, коли готували статтю до міжнародного збірника наукових праць Україна-Європа-Світ, власне і випуск був приурочений 1010-й річниці Дубровиці, справді, поверталися до джерел. Й дивувалися, що не знали, та й зараз, і ми, і містяни, мало знають про свій край. А у цьому велика сила.

Природа. Це зоряне небо варто бачити, повітрям дихати, ягоди, гриби, й наші страви смакувати... Поліський край хранить свою таїну.

Люди. Трударі, чують землю й відкриті небу, прості, гостинні, мудрі. Сильні воїни, великі пісняри, самобутні митці. Тож, за плечами – велети, роди.

Бурштинова краплина міці України дзеркалить сьогодення країни. І воно таке, яке є... Поряд із новими виявами Людей, ошатністю міста, і шляхетністю, пошуки - як далі? Коли кращий і часом один із реальних, вдумаймося, заробіток, в закордоннях, інвестори не поспішають у благодатний край, поки що. Природа продовжує радувати дарами, та їй важче загоювати завдані рани...

Нова новина, місто – не центр району. Видно, логістика і здоровий глузд – дещо відійшли на другий план, як й нездатність, чи небажання влади відстояти. Чи, може, вони щось знають.  У недавній розмові з Ігорем Рафаїловичем Юхновським, після його блискучого виступу 16 липня з трибуни Верховної Ради, звучала думка, яким важливим є повернення колишньої слави давніх міст. Дивний вибір щодо і зарічнян, везти людей у місто, де знаходиться атомна електростанція, що є небезпечним як для людей, так для елекростанції.

У кожному разі, Дубровиця Є. І ми щасливі цим й тим, що тут зустрічаємося з рідними і дорогими Людьми. Обіймаю, крепко. Вдячно.

 

Леся Алексієвець: «1015-річчя з часу відомої писемної згадки ДУБРОВИЦІ. День Міста.

Костел Іоанна Хрестителя (1695-1702) – одна із давніх пам‘яток історії та культури України.

Образ Христа – робота талановитого Митця, Юрія М.Ф., котрий розпочав писати картини й образи після повернення з Тибету – наш дар Дубровиці, людям. Аби побачити Себе у часі, аби збагнути Дух Часу, аби вшанувати велич Храму і Міста, аби спинитися і відчути присутність Бога та Любов...

Чудова зустріч і знайомства, як промисел Божий, із Людьми, які шанують Життя».