Хто мандрує – той ніколи не нудьгує

 

Чотири колеса возять тіло, а два – душу. Цю фразу частіше можна почути від мотоциклістів, але вона об’єднує і багатьох велолюбителів, закоханих в дорогу. Бо ж що може бути кращим порятунком від монотонних буднів та відпочинком для душі, як не мандри  на велосипеді? Коли можеш від гамору сховатись у пахощах квітучих нетрів, відкрити для себе незвідані місця та отримати від цього маленькі митті радості. Саме таке «двоколісне» захоплення  з’явилось у дубровичанина В’ячеслава Дулінця під час карантину. Обмеження на пересування не змогло утримати у кайданках внутрішнє бажання рухатись та бачити щось нове. Тож він осідлав «велик» та вирушив у подорож навколишніми селами.

 

«У щоденному режимі дім-робота-дім захотілось розрядки. Трохи провітрити думки, як то кажуть. Я прожив майже півжиття, але в більшості сіл нашого району так і не побував. Тому взявся це виправляти. Вперше помандрував в Залішани. В криниці набрав води і повернувся назад. Потім поїхав знову і знову. І якось ці подорожі поступово мене затягнули. Уже виробилась звичка чи навіть велозалежність – кожної неділі крутити педалі, якщо дозволяє погода. А взагалі на це надихнула історія, яку розповів товариш. Рік тому у нашому готелі зупинявся 70-річний німець. Він вирішив подолати відстань від Балтійського до Чорного моря. Почав свою мандрівку в Литві і планував закінчити в Одесі. В Дубровицю докрутив на двоколісному за сім днів. Треба перед ним зняти шляпу – у такому поважному віці на подібну пригоду не кожен зважиться. А якщо він зміг, то хіба я не покручу педалі? Отак потихеньку і почав», – розповідає мандрівник.

Пан В’ячеслав – майстер по дереву. В будні робить прекрасні вироби та тішить ними замовників. А у вихідний підкорює простори. За його плечима сотні кілометрів. Сколесив майже всю Дубровиччину (залишилось навідатись лише в Переброди і Великі Озера) та чимало сіл сусідніх районів. Ми думаємо, що за красивими місцями та враженнями треба їхати десь далеко, хоча вони зовсім поруч.

«Наш край – прекрасний і мальовничий. він заслуговує  уваги. Неймовірна природа, затишні вулиці, старенькі хатинки, криниці, озерця, річка. Словами все не передати. Куди не поїдь, скрізь по-своєму  гарно. Я зазвичай не продумую маршрут наперед. Виїжджаю на перехрестя о 5 чи 6 годині ранку, поки не так спекотно, і куди душа потягне – туди і мандрую. Єдине, стараюсь об’їжджати  по колу, аби не вертатись тією ж дорогою. І в таких спонтанних  подорожах можна багато цікавого зустріти. Наприклад, для мене було здивуванням, що недалеко від нас, у Великих Цепцевичах, є діючий чоловічий монастир. А на Зарічненщині – найдовша у Європі вузькоколійка. А скільки цікавих сіл у нашому районі зі своїми культурними родзинками та унікальними краєвидами. Маю завжди телефон під рукою, тому дещо з того, що бачу, ловлю на камеру і ділюсь в соцмережі. Якщо чесно, не думав, що стільки людей буде переглядати ці світлини».

Відкриваючи й для себе рідні обрії завдяки знімкам мандрівника, дивуюсь, які відстані йому доводиться долати. Найдовша поїздка зайняла більше восьми годин. Пан В’ячеслав  проїхав 155 кілометрів. І це не межа. Чоловік планує, якщо все вдасться, наступного року підкорити  на двоколісному коні дорогу до Одеси. А це, на хвилинку, 800 кілометрів. Тому зараз він випробовує свої сили і готується до такого довготривалого ривка.

Питаю, чи не траплялись екстремальні ситуації, бо ж туристичні маршрути в нас не прокладені. Та на такі випадки у пана В’ячеслава завжди із собою «джентельменський набір» – вода, інструменти, насос, запасна батарейка до телефону. І велосипед має хороший німецький. Тому до всього готовий.

«У мандрівках є свої плюси і мінуси. З неприємного – дороги і сміття. Буває, що свій двоколісний транспорт доводиться нести у руках. А деякі села починаються із сміттєзвалища. Спочатку зустрічають купи сміття, а потім в’їжджаєш до населеного пункту. А ще прикро бачити, як маленькі села згасають. Молодь шукає кращої долі деінде, і лиш старенькі залишаються там доживати віку. В тому ж Хиліні колись було повноцінне поселення, в якому вирувало життя. А зараз залишилось кілька хат, де мешкають люди. Всі інші віють пусткою».

Втім це не відбиває охоти у чоловіка займатись велосипедним дозвіллям на свіжому повітрі, серед квітучих трав, гомону вітру та щебетання птахів. Залучає він до веломандрівок  й свою родину. Дружина та синочок залюбки крутять педалі. Та найчастішим татовим супутником стає другокласниця Настуся. Просить маму приготувати бутерброди в дорогу і їде з татусем, як каже сама, «на дальняк».

Є така жартівлива фраза: якщо любите кататись – любіть і катайтесь. Тому гайда розпочинати власний велосезон рідними просторами. Бо вони того варті!

Леся КОНДРАТИК.