пʼятниця, 8 серпня 2014 р.

Я ЗАВЖДИ ПРАЦЮВАЛА ПОРУЧ ІЗ ЩАСТЯМ


Кажуть, доля кожної людини записана на небі. Вона, як стежка, якою ми йдемо по життю. Якщо іноді і схибимо від призначено Богом шляху, то врешті-решт життя знову ж таки виведе на цю дорогу. У кожного з нас своя дорога, своє покликання, свої кольори буднів та свят і свої життєві пріоритети. А вже з доль людей народжується доля села чи міста, рідної землі, на якій народився. Важко сказати, що важливіше у хитросплетінні подій: людина у суспільстві чи суспільство у людині?
Доля Олександри Петрівни Коваль все життя пов’язана з роботою у культурі, а отже з народною творчістю, з піснею, з спілкуванням з людьми, з свічкою духовності, запаленою серед монотонних буднів. Які б життєві обставини не були довкола нас, полум’я цієї свічки горить, бо як без пісні і віршованого слова, вишиванки чи гумору душу свою українцям вилити? Ця щира і добра жінка понад три десятки років опікується культурними починаннями наших сіл: працювала на ниві культури у Підлісному, Велюні, Бережниці. Нині Олександра Петрівна - художній керівник Бережницького будинку культури. 9 серпня ця щира і талановита жінка відзначатиме своє 55-річчя.
Пригадую, як у дитинстві бігала з подружками у Підлісному на концерти до сільського клубу. Це було для нас, дітлахів, справжнє видовище. Переповнена зала, у якій від старого до малого, сусідки моєї бабусі, які перевтілювалися на сцені у таких великих, як для мене, артистів, гумористичні сценки. Ще ми підглядали у вікно за кінофільмами, бо дітей на вечірні сеанси не пускали, слухали потайки музику з танців. А заправляла цим святковими сільськими дійствами Леся (саме так називали у селі Олександру), молода, струнка і дзвінкоголоса. Саме такою згадую свою співрозмовницю. Така вона для мене і нині. Леся, Олеся, Олександра. По-різному називають героїню моєї оповіді, але кожне з цих імен пасує її творчій натурі.  
- Закінчила Дубнівське культпросвітнє училище і відтоді працюю на ниві мистецтва, - розповідає Олександра Петрівна, - вірніше, з мистецтвом пов’язую  все життя, бо родина моя у пісні шукала поради і натхнення, як води біля криниці у спекотний день. Для мене пісня була і залишилася дивом. Вона завжди є вірним другом людини і в радості, і в горі. Батьки, як і родини багатьох українців, у свій час були розкуркулені і вислані до Омська. Саме там я народилася. У сім’ї було шестеро дітей, випало на долю родини багато страждань на чужині. Але навіть там, у Сибіру, зігрівала душу українська пісня, милозвучне українське слово і все, що рідну землю нагадувало. Коли повернулися до Крупового, звідки родом моя мама, то всі подальші дитячі спогади пов’язані з вечорницями у нашій хаті. Збиралися у нас односельці -  ткали, вишивали, а найголовніше - співали. Досі чую ту милозвучну «Ніч яка місячна».  Тато був людина надзвичайно щедрої душі, грав на бандурі, брав участь у всіх мистецьких заходах села і району. Дівчинкою я спостерігала за виступами земляків на районній сцені, подумки вже стояла там, серед них і не уявляла без пісні свого майбутнього. Дякую долі, що тодішній заввідділом культури, музикант, композитор і наш фольклорист Петро Степанюк підтримав мою мрію, додав мені впевненості в собі і порадив вступати до Дубнівського культурно-освітнього училища. Потім була робота у сільських клубах. Все життя я поряд з молоддю, поряд з їх запалом, енергією, безпосередністю. Я рада, що моя душа була віддана передусім саме нашій юні, бо хотілося у їх серцях красу і свято підтримувати. Молодість – це щастя. Отож я жила і працювала поряд з щастям. Скільки миттєвостей спадає на думку: танці у клубі, концерти, огляди-конкурси, організація танцювального і драматичного гуртків, переповнені глядацькі зали, виступи агітбригади і свято дожинків. Там мудрувала, як світломузику придбати, а там – як сільську естраду організувати. Молодь тягнулася до клубу, щоб поспілкуватися і час гарно провести. Не зітреться з пам’яті той період, як працювали у Бережниці на духовне благо людей спільно поряд з головою сільради Леонідом Бортніком, головою колгоспу Тамарою Курачик. Підтримував завжди мене лісничий Микола Ляшко, керівник господарства Ігор Шоробура та інші люди, які додавали настрою для роботи своїм розумінням проблем сільської культури. Вирувало духовне життя, бо була у людей впевненість у день завтрашній, а відповідно і стабільність, і настрій. Були часи, коли кошти на культуру достатні виділялися. На жаль, прийшла інша пора, і на ентузіазмі опікуватися культурним життям на селі зараз непросто.
Пані Леся має чудовий народний голос, який птахом злітає до неба і зачіпає струни душі. Знає весь репертуар Раїси Кириченко і завжди любить співати пісні цієї талановитої українки. Особливо зворушливо звучить у виконанні Олесі Петрівни «Хата моя, біла хата».
Полюбили глядачі і гумористичні міні-вистави Олесі Коваль, її запальний і водночас приязний характер. Бережнівчани активні учасники районних мистецьких оглядів і свят. 
Знайшла Олеся Коваль вірних друзів і серед працівників культури району. Вона є активною учасницею народно-аматорського хорового колективу «Родослав». До речі, керівник цього колективу Петро Пасько  пригадує роки роботи цієї чудової жінки у Велюні. Тоді вона всіляко підтримувала його талант, сприяла, аби здібний до співу Петрик виступав на районній сцені, загорівся бажанням співати і нести людям красу своєї душі саме через пісню. Найголовніше, Леся Петрівна зрозуміла, що творчі люди самі творять власну реальність, бо перебувають у постійному творчому пошуку. У їх житті завжди палає іскра Божого таланту, аби світити іншим.
Марія Пасько – начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації – ділиться такою думкою: 
Є люди, які ніколи не носять каменя за душею. Вони щирі, прості і справедливі, хоча знають, що їх  бажання знайти правду подобається далеко не всім. Але саме на таких людях тримається світ. Саме до таких людей належить Олександра Петрівна Коваль. Я вдячна долі, що вона мене звела у житті з такою людиною, бо неодноразово відчувала у роботі  і житті силу характеру і добро її душі.
Напередодні ювілеїв і просто днів народжень ми часто шукаємо у голові слова, які хочеться сказати іменинникам, слова особливі і милозвучні. Друзі зичать Олександрі Петрівні здоров’я і щасливого майбуття, мирного неба і сонячних днів. Часточки її творчої душі запалювали іскри духовності у долях інших. Хай це тепло зігріває завжди її серце. Хай подарує ця чудова людина сфері культури ще не один рік свого життя.

Любов КЛІМЧУК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар