пʼятниця, 22 серпня 2014 р.

МОЛЮСЬ ЗА ТЕБЕ, УКРАЇНО! ЗА ТЕБЕ, СИНУ МІЙ, МОЛЮСЬ…

«Синочок, голуб’ятко, соколик мій ясноокий… Єдина розрада, втіха материнському серцю… Сонечко світанкове… Кровиночка моя мила, щомиті молюся за тебе», - мабуть, кожна солдатська мати нині пригадує ті лагідні слова, якими зверталася до синочка, прикладаючи його вперше до грудей. Й сниться в короткі миті забуття, бо де ж той сон візьметься в матері, коли дитя твоє в небезпеці, як маленькому цілувала його пахучі рученята, купала в запашному зіллі, щоб ріс дужим й сміливим на радість та втіху. Стискається серце від тривоги, бо ж раділа кожна, як тягнувся син до сонця, немов дубочок, зростаючи рік за роком. І кожній з нас  своє дитя – найдорожче й наймиліше.
То й материнське серце пече вогнем, якщо її дитя опинилося у полум’ї війни. Так болить та стискається батьківське серце від усвідомлення того, що нічим дитині своїй зарадити не можеш, аж дихати важко. Й крається те серце, обливаючись кров’ю, й кричить в розпачі німим криком, від безвиході та ненависті волає. Україна вся волає зараз, посилаючи кращих з кращих своїх синів на криваву борню з російським агресором. Сотні наших земляків також зі зброєю відстоюють зараз нашу незалежність на Сході. А ми, що, так би мовити, опинилися в тилу, чим можемо підтримуємо нашу армію й всіляко сприяємо їй. Кожен – чим може: коштами, засобами індивідуального захисту, одягом, продуктами, медикаментами, підтримкою солдатських батьків, допомогою їхнім родинам. Відомий лозунг часів Другої світової – «Все для фронту! Все для Перемоги!» - знову набув актуальності. Волонтери фонду «Руєвит», які постійно займаються збором гуманітарної допомоги, відмічають, наскільки зросли патріотичні настрої суспільства. Особливо втішає активність молоді, їх сприйняття тих подій, що відбуваються нині в країні. В України з таким потенціалом – велике майбутнє.
Сьогодні Україна опинилася у складній ситуації, у нашої Незалежності – реальна загроза. Події, які відбуваються на Сході, впливають на всіх українців. Військові дії травмують батьків тих, кого призвали в армію. Агресор підливає масла до вогню, сподіваючись, що суспільство охопить масова істерія, а це, як один сірник, що запалює інші. При цьому бурхлива реакція матерів є дуже природною. Вони виховували свою дитину, піклувалися про неї, аж раптом виникає реальна загроза для її життя. Батьки перебувають у стресовому стані, який породжує напругу, що стимулює різні види поведінки. У когось спрацьовують так звані адаптаційні механізми, а інша мама є більш сприйнятливою, тому реагує надто емоційно. Кожна людина реагує так, як вміє і може, не тому, що вона не хоче захищати Україну чи відстояти її незалежність, а тому, що спрацьовує інстинкт самозбереження.
Проте не нам судити цих батьків. Повага до їхніх почуттів, думок і пропозицій є дуже важливою. Бо у цих емоційних проявах є рація, батьки хочуть таким чином захистити дітей. Вони знають, що для цього потрібні бронежилети, військова підготовка, вміння правильно поводитись у екстремальних ситуаціях. Інтуїтивно матері відчувають, що діти до цього не підготовлені. Тому дуже важливо їх вислухати і почути. Батьків, котрі турбуються і переживають за дітей, які беруть участь у військових діях, потрібно заспокоїти дієво. Їх треба підтримати і заспокоїти, спробувати зрозуміти, спокійно і стримано поговорити, а головне – допомогти їхнім дітям. Нашим дітям. України синам.
Матеріальна і психологічна підтримка має бути не одноразовою, а постійною, щоб батьки відчували: їхні діти - герої і державі за них болить нарівні з батьками. Що всі ми молимося, аби вони скоріше повернулися до рідних домівок. За Україну нашу помолимося, яка від них чималою мірою залежить нині. За спасіння душ тих, хто посягнув на неї, теж помолімося. Може, важко нам молитися за Путіна, Стрелкова або озвірілого найманця. Природніше молитися за наших хлопців, що одягнули зараз бронежилети. За донецьких матерів, які не знають, чи виживуть їхні діти до кінця звільнення, за старих, у яких немає ліків, і може бути, скоро не буде хліба й води. Але молитися треба й за тих, хто взяв на себе жахливі гріхи й навіки прокляв свою душу. Великий поет-кримчанин  Максиміліан Волошин писав, що молитися треба й за катів. Казав він, що в результаті можна не сумніватися… Хай Бог їхні душі до себе приймає очищеними. Ось так.

Людмила РОДІНА.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар