ЯКЩО СЕРЦЕ РОЗМОВЛЯЄ УКРАЇНСЬКОЮ

Емоційна, весела, життєрадісна, балакуча, смілива. Молода і вродлива, ця дівчина зовні майже нічим не вирізняється серед своїх однолітків. Та на рівні із майже дитячим жартівливим у її розумних очах є глибокий, проникливий погляд дорослої людини. Вона й справді за рівнем свого інтелекту доросліша. Для неї творчість – це стан душі, а активна життєва позиція – реалізація задуманого. Про її любов до України говорять поезії, що увійшли до першої збірки юної поетеси Вікторії Селезень із села Бережки.

У 2013 році Вікторія стала переможцем обласного літературного конкурсу школярів «Перло многоцінне». Її твори постійно друкуються на шпальтах нашої газети.

У цьому році Вікторія із золотою медаллю закінчила Бережківську загальноосвітню школу. У майбутньому дівчина планує пов’язати життя із журналістикою. Наразі ж, як і всі абітурієнти в нашій країні, очікує результатів вступної кампанії. Сподіваємося, сьогоднішнє інтерв’ю ближче познайомить нашого читача з юним обдаруванням.

Вікторіє, розкажи, будь ласка, звідки у тебе потяг до поезії? І взагалі. З чого все починалося?

Велику роль у цьому зіграло те, що я виросла серед мальовничої природи, серед обдарованих людей, серед любові й турботи рідних та друзів – думаю, що це найважливіше у житті. А такий потяг до поезії… Як би банально те не звучало, але – це перше кохання. Воно лишило свій, на жаль, не найкращий, відбиток. Проте, саме цей душевний біль постійно надихав мене на творчість.

Знаєте, багато хто говорить, що не потрібно писати одноманітно. Думаю, що ця одноманітність мені не загрожує. Адже довкола стільки всього різного й по-своєму прекрасного про що можна написати, що аж очі розбігаються. До того ж, останнім часом я стала помічати дуже багато речей, яким раніше зовсім не надавала значення. Наприклад, колись під час далекої подорожі або ж прогулянки селом зовсім не помічала, яке красиве небо, як звичайна польова квітка, котру ми бачимо щодня, зачаровує яскравими відтінками пелюсток…

І з чим це пов’язано?

Я намагаюся підібрати якомога більше метафор. І для того, щоб їх підібрати, маю помічати найменшу дрібничку, що не завжди примітна для звичайного людського ока. Здається, якщо не відчую цієї краси, то не напишу жодного хорошого рядка. Адже для цього самому потрібно пережити якийсь певний момент.

От ти говориш про перше кохання. А скільки ж років тоді тобі було?

Це було після закінчення дев’ятого класу. Саме тоді я почала писати вірші. Але римувати рядки намагалася ще у ранньому дитинстві – 8-9 років. Але це були такі вірші… Мама із сестричкою моєю сиділи виправляли ті рядки (як зараз пригадую, це була якась проектна робота). Це було дуже смішно. І коли мама вже зараз читає мою поезію, часто запитує: «а куди поділися ті прості рядочки?».

А чим мама займається?

Мама свого часу закінчила педагогічний коледж за спеціальністю вчитель української мови. Проте за фахом вона не працює. Я дуже люблю свою маму. Якби не вона, то й життя у мене, напевно, склалося б по-іншому. Мама – моя найліпша подружка. Вона ніколи не зрадить, не підведе, не радітиме з моїх «провалів». З нею ділюся майже всім. Вона завжди вислухає й дасть хорошу пораду. Дехто зі знайомих навіть не вірить, що у нас такі дружні стосунки. Якщо брати у відсотковому плані, то десь на 85-ть ділюся з мамою усім, а тих 15-ть – це моє особисте, про що я розповідаю у своїх віршах.

Часом мама дуже шкодує, що раніше не сиділа зі мною за підручниками, бо «дитина у неї обдарована» - каже. А я її завжди прошу мене не хвалити. І от зараз мама ніби надолужує все те втрачене. Я постійно відчуваю її підтримку.

Є у мене й подруги, й просто дуже хороші люди зустрічаються на життєвому шляху. Та часто зауважують, що я дуже наївна, кажуть: «знімай свої рожеві окуляри». Та все ж довіряю людям, потім розчаровуюся, і знову довіряю… 

А яким було твоє шкільне життя? Які предмети тобі найбільше подобалися? Ну, українська мова, зрозуміло, бо любов до неї відчувається у твоїй поезії і прозі так само…

Школу закінчила із золотою медаллю. Проте, дійсно, мала слабинки: математика – це не моє. Якщо «вхоплю» тему, то можу її продовжити. А коли ні – то тяжким трудом мала все надолужити.

Із шкільних предметів мені дуже подобалася світова та українська література. Спочатку читала тому, що так треба було – завдання ж шкільної програми. Згодом навчилася брати з творів те, що дійсно було мені потрібно. Слова, які найбільше запам’ятовувалися, відшукувала у словниках, аби зрозуміти їх значення. І, думаю, література мені дуже багато дала. У мене була хороша вчителька – Катерина Василівна Погулич, вчитель української мови та літератури. Тож своїми успіхами на творчій ниві завдячую і їй також.

Коли на терези твоєї творчості поставити прозу й поезію, що з них переважить?

Мені здається, що поезія – це щось високе. Коли пишу вірші, маю повністю на цьому зосередитися і зробити так, аби мені не заважали – для цього потрібно усамітнитися. Бажано, щоб це була якась природа.

Із прозою простіше. Я її пишу спокійно. Розумні фрази, як кажуть, вибудовуються ланцюжком. А в поезію маю заглибитися повністю. Дуже нервуюся, коли в такі моменти відволікають телефонні дзвінки. Дуже часто люди не розуміють мого усамітнення.

А чи буває так, що рядки настигають тебе десь у дорозі?

Ще й як буває. І я ходжу цілий день з тим рядком у голові. Занотовую. Ось і нещодавно, коли поверталася із Острога з мамою, де ми подавали документи на вступ до вузу, написала вірш (звісно ж, його ще треба відредагувати). Дорога багато змінює. Коли ти в дорозі, дуже багато хочеться думати.

Вікторіє, а хто твій літературний редактор?

У першу чергу, це моя мама. Далі – вчителька Катерина Василівна, Євген Шморгун (саме він редагував мою першу збірку). Він дуже турбується, що я швидко можу вийти заміж і змінити власні пріоритети, хоча, стверджує, що талант у мене є.

Творчість яких письменників тобі подобається найбільше?

Звичайно ж, це Ліна Костенко. Захоплююся її творчістю. Якось прочитала її твір «Записки українського самашедшого» - це щось. І поезія її мені дуже близька. Коли пишу власні твори та читаю поезію Ліни Костенко, складається враження, що йду до неї, саме до її творчості. Дехто навіть називає мене майбутньою Ліною Костенко. Як на мене, це дуже гучні слова. Але, все ж таки, прагну рухатися в тому ж напрямку, що й відома українська поетеса.

Ще мені дуже подобається творчість Марини Цвєтаєвої. У неї дуже сильна поезія. У її творах дуже багато розпачу, проте, вона сильна особистість. У неї просто чудові вірші, емоційні. Хоча російська мова зараз, у зв’язку із ситуацією, що склалася в нашій державі, потроху для мене стає чужою. Проте, вважаю, що класика є класика, тим паче світова, до якої належать і твори Марини Цвєтаєвої. Ближче познайомитися з її творчістю мені так само радив і Євген Шморгун. Каже, це для того, аби відкинути ту наївність, що є в мені, і переосмислити власні погляди на життя.

Коли брала участь у конкурсі-захисті наукових робіт МАН, ми говорили й про своїх улюблених письменників. Переважно всі називали Шевченка, Франка, Лесю Українку – тобто всі вони зі шкільної програми. Не скажу, що вони мені не подобаються. Я в захваті від Шевченкових творів – це дійсно український пророк. Та все ж мені більше до душі сучасна література. Проте, бачу, що зараз постмодернізм – це вже епоха, яка просто «з’їдає» молоді таланти. Тому, що пишуть переважно з нецензурною лексикою. А для мене творчість і нецензурна лексика – різні поняття. І ніколи воно не повинно торкатися одне одного. Пишуть взагалі про такі речі… А слово має бути, як пензлик, котрим треба малювати прекрасні картини.

Як думаєш, що у твоєму житті буде на першому плані: сім’я чи кар’єра?

Думаю, що це дві зовсім різні речі. Так само, як кохана людина й друзі. Та все ж, якщо матиму справжню сім’ю, звичайно, вона для мене буде на першому плані. При цьому, все ж таки, намагатимуся поєднувати сім’ю та творчість.

Кар’єра – це дуже гучне слово. А от що стосується творчості, не виключено, що вона може поглинути мене повністю.

Знаєте, помітила, що мені дуже важко сталість знайти. Постійно хочеться чогось нового. Тож не впевнена, чи знайдуться люди, які мене таку терпітимуть (сміється). Тому схиляюся до думки, що потрібно себе присвятити літературній творчості.

Постійні читачі нашої газети вже трохи знайомі з твоєю творчістю. А для тих, хто ще тебе зовсім не знає, Вікторія Селезень – яка вона?

…Складна й непередбачувана. Якщо обирати між квітами, то ніколи не надам перевагу букету яскравих троянд, я радітиму величезному оберемку квітів, що ростуть у лузі чи при дорозі.

Дуже гарним дарунком для себе вважаю книгу. Навіть обираючи між книгою та комп’ютером, звісно ж, обираю книгу. За комп’ютером працюю лише в разі необхідності. Бо відчуття спілкування з книгою просто не можливо передати, особливо її запах. Це щось.

У твоєму характері присутня така риса, як справедливість?

Так, звісно. Як на мене, я дуже справедлива. Читала дуже багато статей про журналістів, котрі писали неправду. Люди ж наразі потребують правди, як води – усі, хто знаходиться біля екрану телевізора або ж читає газету. І ця правда, якою б важкою вона не була, має бути озвучена. Приховування правдивої інформації лише ускладнює ситуацію. Як на мене, журналіст – це та особа, яка стоїть на шляху між звичайною людиною і правдою. І ту правду саме він має донести читачеві.

Вікторіє, давай поговоримо про твої плани, надії, сподівання…

Аж мурашки забігали по шкірі від того, що так багато хочеться передати (всміхається). Взагалі у мене мрія дитинства – двоповерховий будинок, де саме на другому поверсі у власній кімнаті я творитиму.

Дуже хочу стати хорошим журналістом. Проте, побоююся, що трапиться так, як каже Євген Шморгун, що «журналістика мене «з’їсть»». Боюся, але, все ж таки, надіюся. Та, перш за все, хочу видати свою другу збірку і, звичайно ж, досягнути чогось у житті. Дехто навіть дивується, що вже маю власну першу збірку. Тож, мабуть, певний слід у мене в житті вже є. І я цей слід хочу збільшити.

А взагалі, у мене плани щодо майбутнього – грандіозні, як у Наполеона (всміхається). Але… про щось треба й змовчати, аби не наврочити.

Що юна поетеса Вікторія Селезень хотіла б побажати нашим читачам?

В першу чергу, – бути оптимістами та постійно відчувати піднесення, як би тяжко не було на душі. Насолоджуйтеся щоденною красою природи, цінуйте кожну хвилину власного життя. А ще – читайте побільше книжок. Бо ніщо так не наповнить приємними емоціями, як спілкування з книгою.

У юному обдаруванні Вікторії Селезень палає іскра творчості. Вже палає, бо перший крок зроблено, незважаючи ні на що. Звісно ж, вона надто емоційна та вразлива, ця справжня україночка з великим щирим серцем. Вона вміє дарувати іншим тепло свого серця, що розкривається у її творах. Тож хочеться побажати, аби усе, про що мріє Вікторія, здійснилося. Адже вона так щиро цього прагне.

Інна ПРИМАКОВА.

Заборонена тема

ХХІ століття: українець і його терпіння. Чи не єдина нація, котра вимолила свою незалежність, аби потім так тривіально увійти у нове століття із кострубатою, сірою торбою старих проблем. Напевно, чаша терпіння українців найбездонніша з усіх. Але це заборонена тема.

Майдан Незалежності: «червоне і чорне» Стендаля. Українська кров і українська земля. Одні інкримінують інших. «Правда у вас під носом», – скаже хтось. Це ж який в українців має бути ніс,  коли істини ніде не видно? Та це заборонена тема.

Небесна Сотня: борець і смерть. Не такі ми безсилі, щоб ставати на коліна перед «братами». На одному кінці хтось у власній країні стає поволі емігрантом, а на іншому – роздають триколірні авторучки з написом: «Крим – ета Расія». Минуло 28 років від дня пришестя Чорнобильської Мадонни, а нас і досі хочуть закрити у власному саркофазі. Заборонена тема…

Слов’янськ: сепаратизм і туманний консенсус. Ми всі хворіємо. Але у когось ще на ранній стадії виробляється імунітет. А що, якби можна було виробити імунітет і проти війни? Виявляється, у нас війна починається ще задовго до війни. Сліпа нація. Знову заборонена тема.

Boeing 777: рейс життя і рейс смерті. Коли факти у голові розкидані, це все нагадує хаотичний рух молекул. Коли вони вкупі – це вже ціла аналітична рушниця свідомості. Над Україною нависла російська озонова діра. Напевно, треба менше вирубувати ліс. Ця тема для нас заборонена.

Патріотизм: суміш перинатальних сумнівів і гучних заяв. Українці звикли до конспіративності. Це поняття настільки швидко влилося у нашу свідомість, що стає важко уявити істинне значення поняття «свобода думки».  Країна, що «ще не вмерла». ЩЕ?! Великий Кобзар писав: «Найбільш гірка отрута нашого морального буття – безнадійність…». Але однією надією не убережеш цілу націю. Який вихід? …Це заборонена тема.

Демократія: від латинської «демо» - урізана, скорочена версія чогось та «кратія» - влада. Нам поскорочували душі, поставивши печать меншовартості. Таке враження, що жати проблеми на чужих полях – істинна праця нації, якій ще «усміхнеться доля». Ця посмішка має бути дуже щирою, щоб українець повірив. Нам врізали пай довіри. Але це – заборонена тема.

Мова: стигла метафора і сирий жаргон. Звучить якось по-особливому безглуздо: українці без української. Нонсенс. Ми стаємо жертвами адаптацій. Хто такий інтелектуал ХХІ століття? Невже це не той, чиєю милозвучністю мови захоплюються інші? Не той, хто багато читає, а ще більше – мислить? Мова – наше все. Та чомусь це заборонена тема.

Історія: хороший вчитель і негідні учні. Хто такий українець: козак чи Бандера? Нам мало місця у власній історії. Спочатку: «Гоголь с Украінай нєсвязан», а зараз: «А с какіх ета пор Скаварада стал іставим украінцем»? Ми втрачаємо право на минуле.  Страшна капітуляція. Наша історія – міцний фундамент для світлого майбутнього. Але це…

Вільна Україна – ЗАБОРОНЕНА тема.

Вікторія СЕЛЕЗЕНЬ, с. Бережки.