пʼятниця, 15 серпня 2014 р.

ПОВЕРТАЙСЯ…



У нього очі смарагдового кольору. Я таких ще не зустрічала. А в них – якась відчуженість…
З такими очима – кохати б, та він завтра йде на війну… Чи простить Всевишній того нелюда, що затіяв бійню на землі одвічних хліборобів?
– Не хочу туди повертатися, але розумію, що треба. Це наша земля. Вчора Крим, сьогодні Донбас, а завтра вони підуть на Харків, Одесу, Миколаїв. Треба зупинити це. Всі, з ким поруч я був в на Сході – патріоти. Кожен із нас думає: «Якщо не я, то хто?»
Анатолій Драганчук із села Підлісне 8 квітня був мобілізований в лави тих, хто пішов боронити рідну землю. Йому лише 24. За останні 4 місяці він став іншим, дорослішим. Став чоловіком. Після двох госпіталів йому дали відпустку на два тижні.
– Після побачено й пережитого, дивлюся на все трохи іншими очима, – каже Анатолій. – Зараз не цікавить мене щоденна суєта, якісь дрібниці. Намагаюся більше допомогти батькам. Перед тим, як призвали, подумував про одруження. Коли прийшов у відпустку, зрозумів, що зараз не маю права – можу повернутися додому калікою, можу залишити дружину вдовою…
Анатолій має військову спеціальність стрілок бойової машини піхоти (БМП). Після підготовки на Тучинському полігоні, їх відправили на Луганщину. Там стояли на блок-посту на трасі «Рубіжне-Харків». Кожен мав бронежилет. Харчів теж мали вдосталь. Проблеми бували хіба що з хлібом та водою. Згодом перекинули на Донеччину.
– Ми стояли біля села Кіровськ Краснолиманського району,- згадує хлопець. – Коли ходили в магазин за сигаретами, місцеві жителі з ненавистю кидали вслід: «Бандерлоги, фашисты, зачем пришли к нам?». Було боляче. Ці люди були «натравлені» на нас і впевнені, що ми прийшли їх убивати. Лише одна жінка з села приносила нам воду та дід із бабою – картоплю. За це діда місцеві по-звірячому побили. Нас позвав внук, щоб заступилися. Проте, коли ми прибігли, нападники втекли уже.
Боєць згадує епізод, коли підрозділ отримав завдання зачистити від бойовиків село Ямпіль, передмістя Слов’янська. Він розповідає:
– Село зачистили. Складнощі були в тому, що ми мали строгий наказ ні в якому разі не наражати на небезпеку мирних жителів. Закріпилися на горі за селом. І тут отримали наказ йти на підмогу сусідньому підрозділу. Виїхали на бойових машинах. По дорозі лежали вбиті та поранені наші бійці, горіли бронетранспортери. Зупинилися, стягували поранених та вбитих під БМП, а їхні снайпери обстрілювали. Тут же прийняли бій. Наших було близько 30 чоловік. Зліва і справа мої товариші падали, хто поранений, а хто вбитий. В цьому бою загинув наш комбат. Я не можу вам передати… Страху не було. Вагань теж ніяких. Перед тобою ворог: або ти його, або він тебе. Але був шок… Я тягну хлопців, а їх кров заливає мене… У мене теж влучали кулі, але бронежилет спас – надійний, німецького виробництва.
Так, бронежилет спас. Але ночами Анатолій став схоплюватися, кричати. Жахіття зайшли далеко у підсвідомість і звідти переслідували його. Бійця відправили у госпіталь, для психологічної реабілітації. Та найкращими ліками став для нього рідний дім, сільська робота.
На наступний після нашої зустрічі день, Анатолій Драганчук мав повертатися до свого підрозділу. На прощання я подякувала та потиснула йому руку:
– Повертайся. Обов’язково повертайся. І позви мене на весілля.
Оксана СЛОБОДЗЯН.


P.S. За ініціативи Дубровицької районної ради нині розпочинають ремонт хати батьків Анатолія Драганчука. Спонсорами цієї акції стали ДП Дубровицький й Висоцький лісгоспи та благодійний фонд Василя Яніцького «Наш край».

Немає коментарів:

Опублікувати коментар