З такими очима –
кохати б, та він завтра йде на війну… Чи простить Всевишній того нелюда, що
затіяв бійню на землі одвічних хліборобів?
– Не хочу туди
повертатися, але розумію, що треба. Це наша земля. Вчора Крим, сьогодні Донбас,
а завтра вони підуть на Харків, Одесу, Миколаїв. Треба зупинити це. Всі, з ким
поруч я був в на Сході – патріоти. Кожен із нас думає: «Якщо не я, то хто?»
Анатолій Драганчук
із села Підлісне 8 квітня був мобілізований в лави тих, хто пішов боронити
рідну землю. Йому лише 24. За останні 4 місяці він став іншим, дорослішим. Став
чоловіком. Після двох госпіталів йому дали відпустку на два тижні.
– Після побачено й
пережитого, дивлюся на все трохи іншими очима, – каже Анатолій. – Зараз не
цікавить мене щоденна суєта, якісь дрібниці. Намагаюся більше допомогти
батькам. Перед тим, як призвали, подумував про одруження. Коли прийшов у
відпустку, зрозумів, що зараз не маю права – можу повернутися додому калікою,
можу залишити дружину вдовою…
Анатолій має
військову спеціальність стрілок бойової машини піхоти (БМП). Після підготовки
на Тучинському полігоні, їх відправили на Луганщину. Там стояли на блок-посту
на трасі «Рубіжне-Харків». Кожен мав бронежилет. Харчів теж мали вдосталь.
Проблеми бували хіба що з хлібом та водою. Згодом перекинули на Донеччину.
– Ми стояли біля
села Кіровськ Краснолиманського району,- згадує хлопець. – Коли ходили в
магазин за сигаретами, місцеві жителі з ненавистю кидали вслід: «Бандерлоги,
фашисты, зачем пришли к нам?». Було боляче. Ці люди були «натравлені» на нас і
впевнені, що ми прийшли їх убивати. Лише одна жінка з села приносила нам воду
та дід із бабою – картоплю. За це діда місцеві по-звірячому побили. Нас позвав
внук, щоб заступилися. Проте, коли ми прибігли, нападники втекли уже.
Боєць згадує епізод,
коли підрозділ отримав завдання зачистити від бойовиків село Ямпіль, передмістя
Слов’янська. Він розповідає:
– Село зачистили.
Складнощі були в тому, що ми мали строгий наказ ні в якому разі не наражати на
небезпеку мирних жителів. Закріпилися на горі за селом. І тут отримали наказ
йти на підмогу сусідньому підрозділу. Виїхали на бойових машинах. По дорозі
лежали вбиті та поранені наші бійці, горіли бронетранспортери. Зупинилися,
стягували поранених та вбитих під БМП, а їхні снайпери обстрілювали. Тут же прийняли
бій. Наших було близько 30 чоловік. Зліва і справа мої товариші падали, хто
поранений, а хто вбитий. В цьому бою загинув наш комбат. Я не можу вам
передати… Страху не було. Вагань теж ніяких. Перед тобою ворог: або ти його,
або він тебе. Але був шок… Я тягну хлопців, а їх кров заливає мене… У мене теж
влучали кулі, але бронежилет спас – надійний, німецького виробництва.
Так, бронежилет
спас. Але ночами Анатолій став схоплюватися, кричати. Жахіття зайшли далеко у
підсвідомість і звідти переслідували його. Бійця відправили у госпіталь, для
психологічної реабілітації. Та найкращими ліками став для нього рідний дім,
сільська робота.
На наступний після
нашої зустрічі день, Анатолій Драганчук мав повертатися до свого підрозділу. На
прощання я подякувала та потиснула йому руку:
– Повертайся.
Обов’язково повертайся. І позви мене на весілля.
Оксана СЛОБОДЗЯН.
P.S. За
ініціативи Дубровицької районної ради нині розпочинають ремонт хати батьків
Анатолія Драганчука. Спонсорами цієї акції стали ДП Дубровицький й Висоцький
лісгоспи та благодійний фонд Василя Яніцького «Наш край».
Немає коментарів:
Дописати коментар