Подорож у минуле

 

Місто-привид, зона-руїна, територія, загублена у часі. Про Чорнобиль знають у всьому світі. Про нього знімають серіали та документальні фільми, постапокаліптичні краєвиди стають майданчиком для комп’ютерних ігор. Тому й не дивно, що нині це бажаний об’єкт на туристичній мапі мандрівників. У мережі можна знайти десятки пропозицій екскурсії до зони відчуження. Подивитись на наслідки катастрофи їдуть не лише українці, але й охочі з-за кордону. Кожен потрапляє сюди зі своїх причин та за своїми враженнями. Протоптала цей маршрут і наша землячка Олена Лотоцька. Що там побачила та з якими емоціями повернулася, вона поділилась з «Дубровицьким вісником».

 

«Чорнобиль – не щось далеке і чуже. Це те, що ми пережили. Коли стався вибух, мені було 9 років, тому я дуже добре все пам’ятаю, – розповідає пані Олена. – Ті емоції – відчуття, переживання, страхи і навіть кольори та запахи настільки живі і яскраві, що цьогоріч я наважилася описати своє найбільше потрясіння того часу. Так з’явилося оповідання «Чорнобильський дощ». Взагалі Чорнобиль, ця трагедія, довгий час супроводжував мене. Мешкаючи в Євпаторії, я очолювала міське об’єднання партії «Союз. Чорнобиль. Україна». Була членом правління громадської організації «Пам’ять Чорнобиля». Ми організовували і проводили мітинги, вечори пам’яті. Створили музей «Зірка Полин». Допомагали, доглядали одиноких ліквідаторів. Ну і, звичайно ж, багато спілкувалися з людьми, які змушені були назавжди покинути свої домівки, а також з тими, кому довелося боротися з наслідками цієї страшної катастрофи. Тож коли випала можливість туди поїхати, то подумалось, чому б не побачити все на власні очі. Це не було просто пригодою чи розвагою для мене. Я вирушала з купою думок, пересипаною дитячими спогадами, розповідями очевидців. Основною ж була – що відчую…

Потрапити до зони відчуження не так просто. Ми замовляли тур через фірму. Для цього відсилали ксерокопії документів. Адже на кожного (а було нас восьмеро) робили перепустки. Їх навіть відправляли нам поштою для перевірки даних. Оскільки їхали на власному транспорті, треба була ще й інформація про реєстрацію авто. За його в’їзд, а також за оренду приладів, котрі показують накопичені одиниці випромінювання, здіймається окрема плата. До речі, коли візитери покидають зону, то обов’язково проходять радіаційний контроль. Для цього слугує спеціальний апарат. Як в рентгені, до нього притуляєшся грудною кліткою. Коли доза не перевищена, відкривається турнікет – і ти спокійно проходиш. Якщо ж показник зашкалює, то прилад починає вити. Ми питали у гіда, чи були такі випадки. Він каже, що, як правило, таке трапляється з тими, хто тут працює. Але це велика рідкість. Загалом за час подорожі доводиться перетнути три блокпости: «Дитятки», звідки починається маршрут, Чорнобиль, Прип’ять».

 

І мертвий, і живий

Першою зупинкою мандрівників стало село Залісся. Назва відповідає змісту, оскільки з дороги його майже не видно. Коли заглиблюєшся, із хащ подекуди дивляться порожніми зіницями вікон покинуті хати. Пусткою стрічає будинок культури, пошта, з якої вже ніколи не полетять листи. А колись тут проживало три тисячі мешканців, працював великий молокозавод...

Далі маршрут проліг через Чорнобиль. Місто, що заздалегідь вимальовується уявою як пустка, насправді розмірено існує. Саме існує, а не живе чи розвивається. Воно є тимчасовою оселею для кількох тисяч працівників станції. А ще тут мешкає біля сотні самоселів, які повернулися в рідні місця. На деяких будинках написано, що в ньому є господар, аби мародери не громили. По місту спокійнісінько бродила чиясь корова.

Мандрівка до Чорнобиля нагадує подорож у часі та повертає до СРСР. Місто наче законсервувалось – з моменту трагедії тут не звели жодного нового будинку, назви вулиці так і залишились радянськими, на центральній площі височіє кількаметровий Ленін, час від часу проїжджають старенькі автобуси. Зона – об’єкт режимний, тому декомунізації не підлягає. Дві жилі вулиці вражають доглянутістю та чистотою, бордюри та дерева побілені. А дорогам взагалі позаздрив би будь-який населений пункт. Є кілька готелів (при чому той, де зупинялась пані Олена, доволі пристойний, з телевізором і вай-фаєм, хоча й з духом радянщини), є магазин і пошта. Втім тут не зустрінеш дитячих майданчиків. Вже 34 роки місто не чуло дитячого сміху. В’їзд на територію зони відчуження особам до 18 років заборонено. Чорнобиль – територія контрастів. І одним з найбільших є сусідство обжитих будинків з фіранками на вікнах поряд з покинутими «привидами» з вибитими шибками.

Посеред містечка – впорядкована та водночас моторошна алея. Вздовж неї вишикувались таблички із найменуваннями сіл, які аварія стерла з мапи. Усвідомлення трагічності ситуації приходить, озирнувшись назад: зі зворотного боку знаків на чорному тлі ті ж назви, але вже перекреслені червоною лінією. Мовляв, вороття немає. Про трагедію нагадує також музей «Зірка Полин», величний янгол з арматури та монумент біля пожежної частини, що увічнив пам’ять ліквідаторів.

 

Місце, якого не було на карті

Поблизу Чорнобиля є непримітний поворот у ліс. У радянські часи вважали, що тут знаходиться піонерський табір. Та насправді ця дорога вела до секретного об’єкту «Дуга». Свого часу гігантський радар  був створений для відстеження запуску ракет з території США. У Союзі було три таких комплекси. Перших двох радарних антен вже давно не існує, а ось чорнобильська вціліла. Металева конструкція має довжину понад 700 метрів і висотою із хмарочос (150 метрів).

«Дивишся на цей масштаб і розумієш, які туди кошти були вкладені. Гід розказував, що будова була дорожча, ніж вартість атомних реакторів АЕС. Іронія долі – її так і не запустили», – додає пані Олена.

І хоч це заборонено та є загроза кримінальної відповідальності, так звані «сталкери» іноді незаконно проникають в зону задля гострих відчуттів – не так давно такий відчайдух намагався залізти на «Дугу», але це закінчилось для нього летально.

 

Місто-привид

Успішне, забезпечене, красиве, комфортне. Так описували молоде містечко Прип’ять (на момент аварії його історія налічувала лише 16 років). Набережна із романтичним кафе, кінотеатр на 1220 місць, басейн, стадіон, Палац культури, готель, училище, школи, садочки, магазини, їдальні, ресторани… Тут було все для щасливого життя майже 50-тисячного населення. Зрештою і зараз є. Тільки зовсім інше. Розвинута інфраструктура заросла деревами і кущами. Віє холодом від пустельних вулиць, мертвих вікон, покинутих поспіхом квартир, де подекуди збережені світлини на стінах та особисті речі. Це місце легенд, похмурих пейзажів та торжества природи.

«Екскурсовод багато водив місцями, які були показані в популярній грі «Сталкер». Але мене це не дуже цікавило. Привертали увагу інші речі, – згадує співрозмовниця. – Наприклад, вразили прекрасні мозаїки і вітражі на будівлях міста. Вітраж в ресторані «Горинь» – справжній витвір мистецтва. Як і мозаїчний барильєф на музичній школі. Видно, що в місті працювали найкращі художники.

Вперше, за час перебування в зоні, всередині защеміло-запекло у лікарні. Сюди, в хірургічний корпус, везли перших потерпілих зі станції. Кажуть, що десь у підвалі навіть одяг тих пожежних лежить. Прочинені навстіж двері, розбиті вікна, як розбиті надії… Моторошно…  На підлозі одного з кабінетів лежала сукня яскраво-фіолетового кольору з обрамленими мереживом манжетами. Явно вбрання було не на щодень. В голові роїлись думки, чому це плаття тут. На якій події його власниця мала когось вразити, а чи просто тішитися своїм чудовим виглядом і настроєм… Можливо, ті роздуми колись виллються в оповідання.

Блукаючи зруйнованим містом, постійно проводила паралелі з нашими умовами на той час. Про блага, які мала Прип’ять у 86-му, ми й мріяти не могли. Під час екскурсії заходили в магазин побутової техніки, в супермаркет, де досі стоять візки для продуктів. В місті був комбінат, де готували напівфабрикати – пельмені, голубці, налисники, які можна було придбати по дорозі з роботи. Наскільки люди по-іншому жили.

А ще кололо те, що в українському місті я побачила лише дві назви українською – готель «Полісся» і «Міліція». Все інше – вивіски, документи, що траплялись на очі, книги, підручники – російською. Були ми і на стадіоні. Сидячи на вцілілих трибунах,  дивилися просто в ліс, яким густо заросло футбольне поле. Така сюрреалістична картина. Поряд стояли бідони з фарбою для лавок, комунальники явно готувались до травневих свят. Побачили і парк атракціонів. Похнюплена «Ромашка», іржаві «машинки» на автодромі, які так і не відчули тепла дитячих ручок, оглядове колесо, що веде свої нескінченні розмови з вітром… На ньому нікому не вдалося піднятися і побачити Прип’ять з висоти пташиного лету, бо парк планували відкрити першого травня. Місто евакуювали. Мені здається, я розумію, як боліло тим людям. Теж було важко виїжджати з рідного Криму в 2014-му. Але це було моє рішення. Місцевим же наказали негайно зібрати речі першої необхідності і залишати домівки, в котрі їм не судилося більше повернутися».

 

Ще один пункт призначення – ЧАЕС

Захисне накриття епіцентру катастрофи вразило нашу співрозмовницю розмірами. Саркофаг вищий за американську Статую Свободи і лондонський Біг Бен. Площа загального покриття Чорнобильського сталевого гіганта дорівнює 12-ти футбольним полям. Споруду зводили поруч, а потім рейками насували над четвертим реактором.

Далі видніються недобудовані п’ятий та шостий реактори із застиглими біля них баштовими кранами. А взагалі, за розповідями гіда, їх мали збудувати аж 15. Станція живе у звичайному режимі, тут працюють люди вахтовим методом: 15 днів роботи - 15 відпочинку. Біля АЕС все охайно, квітнуть клумби.

В охолоджувальному ставку станції мандрівники знаменитих монстрів-сомів не побачили. Зате там є багато іншої риби, яка із задоволенням посмакувала хлібом. Взагалі фауна і флора зони – окрема історія. Пані Олена бачила коней Пржевальського. Цей підвид у світі майже зник. А в зоні почувається чудово, принаймні вгодований вигляд про це свідчить. Тут не дивина зустріти і лосів, і лисиць, котрі не бояться підходити до людей за гостинцями.

 

Карантин враженням не завада

Після шаленого успіху серіалу «Чорнобиль» від компанії НВО інтерес до зони відчуження ще більше зріс серед іноземних туристів. Їх не злякав навіть карантин.

«Їдуть багато іноземних груп з Польщі, Чехії, Швейцарії… Наш гід вітався з литовцями. Цікаво, що вони приїжджають на кілька днів сюди на екскурсію, і повернувшись додому, змушені відсидіти два тижні на самоізоляції. Але це їх не зупиняє. Екскурсовод говорив, якби не ввели карантинні обмеження, то вони не встигали б всіх приймати. Бо і в таких умовах попит чималий».

Напливом візитерів користуються місцеві комерсанти. У них можна придбати магніти, футболки, протигази і навіть вишиванки з емблемою Чорнобиля. Ба більше – любителям чогось оригінальнішого пропонують законсервоване в банці повітря «Рудого лісу» (соснові дерева поряд з ЧАЕС взяли на себе потужний удар радіації, яка «пофарбувала» хвою у цегляний колір, звідки й назва).

 

Пам’ятник під відкритим небом

«Перед мандрівкою до зони я передбачала, як буду реагувати на побачене. Готувала себе, що морально виявиться важко. Бо в пам’яті виринали почуті історії, кадри з серіалу, фото осиротілих дитячих ліжечок та залишених ляльок. В Чорнобилі і Заліссі справді було не по собі. Але як не дивно, коли приїхали в Прип’ять, я раділа кожному дереву, яке пробило асфальт, – підсумовує співрозмовниця. – Природа відвоювала право бути головною. Тут доходиш до висновку: або ми житимемо в мирі з нею, або вона буде без нас. Прип’ять – це живий пам’ятник людській жадібності і писі. Нагадування, що нам не все підвладне, і застереження, як робити не можна. Це місце, де розумієш, що насправді в житті цінне. Його варто хоча б раз відвідати. Відвідати й жити далі так, щоби на землі не з’являлося нових «мертвих» міст».

 

Леся кондратик.