З піснею та усмішкою по життю

 

Українське село – територія щирості і щедрості, колиска пісні і традицій. Тут – справжні почуття, емоції, вчинки, бо все на виду, і про кожного знають, який він господар і яка людина. Тут вміють до мозолів працювати і від душі веселитись. Тут вдосталь самобутніх талантів і колективів. А місцем для творчості, зустрічей та святкувань стає сільський клуб. Він – душа села. І підтримують вогник у ній зачасту  місцеві ентузіасти. У поліських глибинках, на щастя, їх чимало. З однією з таких нещодавно випало познайомитись.

 

Галина Шинкар – завідувачка клубу у Лютинську. Своїм дзвінком застала її за «тихим полюванням» на опеньки. Але це й не дивує. Така вже в неї вдача – багатогранна і невгамовна. Встигає вона і по гриби  гайнути до лісу. І виплекати троянди та хризантеми, які до пізньої осені веселкою буяють на подвір’ї. І дати лад господарству, бо ж далеко не кожен в селі ще тримає корову і коня. І гачком наплести беретів та шкарпеток. І пожартувати, заряджаючи позитивом інших. І звичайно поділитись талантом на сцені, де душа палає і по-справжньому розквітає.

Так було з дитинства. В школі творча дівчина була незмінною учасницею художньої самодіяльності. Могла і заспівати, і затанцювати, і баладу розказати. Та й до того ж, каже, практично виросла у місцевому будинку культури:

«З сьомого класу виступала у обрядовому ансамблі. Співали ми для молодят. А оскільки тоді наречені майже щосуботи розписувались, то  у клубі була, як «приписана». Зараз таких обрядів і колективів бракує.  Виступав ансамбль під акомпанемент баяна. Для кожного шлюбного дійства – коли ставали молодята на рушник, коли обмінювались обручками, коли їм вручали свідоцтво про одруження – слугувала своя народна пісня. Було цікаво і якось дуже душевно».

З роками дитяче захоплення переросло у професійну стежинку, котра привела до Дубенського училища на хоровий відділ.

«Тато не підтримав такий вибір. Мовляв, солідніше було б працювати агрономом в колгоспі. Оце професія для села! А мама навпаки сказала: «Йди, доню, будеш у вишитій сорочці на сцені, а не вік у чоботях».  Вона гарно співала. Від неї успадкувала голос та любов до пісні. Все-таки доля нас завжди направляє в правильному напрямку. Так вона обрала і мій шлях. Після навчання скерували у Трипутні, але серце прагло до рідної сторони. Отож попросилась у свій Лютинськ».

З посмішкою Галина Василівна згадує перші виступи і переживання, перші аплодисменти і моменти, коли публіка не хотіла відпускати зі сцени. Тоді ще раз переконувалась, що вона на своєму місці. Та життя – річ непередбачувана. Через новий поворот долі татову волю вона все ж виконала. І хоча й не агрономом, та головою профкому в колгоспі пані Галина попрацювала. А потім бухгалтером і касиром. 

Повернення до власної стихії відбулось завдяки тодішньому сільському голові Василю Грицюку, це він наполіг, щоб жінка знову взялась за Лютинський клуб. Відтоді її стаж у культурі сягає 13 років (а загальний взагалі близько двох десятків). І зіткані вони з репетицій, організованих свят, пісень, танців та посмішок. 

«В нашій професії не можна сидіти на одному місці. Треба щоб душа рвалась вперед. Треба любити і горіти тим, чим займаєшся», – додає співрозмовниця.

І вона цим справді горить. Щораз старається придумати щось нове, вкласти максимум старань. Прийшовши на роботу, започаткувала традицію святкувати День села і дарувати емоції діткам на Миколая. Позаминулого року навіть влаштувала маленьким односельчанам ляльковий театр. Два місяці власноруч шила іграшкових персонажів. Однак захват малечі вартував затрачених сил. З азартом підтримала ідею проведення гастрономічного фестивалю «Дубова ложка» в Лютинську. Креативні фотозони – теж справа її умілих рук. І хоч пані Галина зізнається, що куховарити не дуже любить, та на Яблучний спас саме її пироги вибороли перше місце у районному конкурсі. Показувала вона і майстер-клас гостям з області, як готувати куліш з кишкою. Що тут скажеш – талановита людина талановита в усьому. Зараз жалкує моя співрозмовниця, що під час карантину не вдається втілити всі плани. Тому доводиться пристосовуватись до нових умов і влаштовувати онлайн-заходи.

А ще родзинкою Лютинського будинку культури є місцевий вокальний гурт. Надихнувшись прикладом «Лісапетного батальйону», ентузіастки на чолі з Галиною Василівною створили свій колектив. На огляді районні колеги нарекли його «Забавою». Бо дуже вже личить ця назва драйвовим  жінкам, котрі своїми піснями та запальними танцям заряджають глядачів позитивними емоціями.

«Життя занадто коротке, щоб сумувати і падати духом. Як би не було важко на душі, я завжди з посмішкою і стараюсь ставитись до всього з гумором. Тоді й проблеми та невдачі сприймаються легше», – ділиться своїми життєвими принципами моя співрозмовниця. Чого бажає й іншим. Зичить усім міцного здоров’я, достатку і миру. Бути веселими, життєрадісними і завжди йти вперед.

Ось така вона – наша землячка, яка вміє буяти повно, жити аж по вінця, беззастережно віддаватись долі і сприймати все з позитивом. Цьому можна лиш повчитись.

 

Леся КОНДРАТИК.