Вибори напередодні свята

 

Голосували у затишній атмосфері

Жителька Крупового Федора Іванівна Дем’янець на виборчу дільницю у місцевий будинок культури їхати відмовилася. Вона зазначила, що сама прийде голосувати. Так і сталося. Цю прекрасну, шановану людину сфотографувала під час волевиявлення член виборчої комісії Галина Калюш.

Попросила пані Галину трішки розповісти про героїню її світлини. Співрозмовниця охоче розказала про Федору Іванівну. Бабусі вже виповнилось 95 років. Федору Іванівну люблять і поважають у Круповому. «Це – людина-трудівниця, багато років працювала у колгоспі, багатодітна мама, бабуся і прабабуся. Невтомні руки нашої шанованої землячки вміють все. І досі Федора Іванівна порається по господарству. Це небайдужа українка, яка дуже любить Бога і свою рідну землю», – підкреслила Галина Калюш. А Ніна Михайлівна Рабчевська, заслужений майстер народної творчості України, керівник місцевого музею ткацтва, додала, що Федора Іванівна досі плете дуже гарні круглі килимки, передала свої роботи і в музей. Як каже Ніна Рабчевська, бабуся все життя робить зарядку, яка додає їй сил та енергії. Такими людьми пишається Крупове.

Приємно, що таким шанованим виборцям, як Федора Іванівна, не байдужа доля рідної землі і майбутнього їхніх онуків та правнуків. Як додала Галина Калюш, виборча комісія у Круповому спрацювала злагоджено, у спокійній атмосфері. Поліція Рівненщини щоправда повідомила про курйозний випадок на дільниці у Круповому. Місцева жителька розірвала три бюлетені на виборчій дільниці.

Недарма у селі стільки талантів

До речі, вибори до місцевих рад проходили напередодні храмового свята у Круповому, яке відзначають 27 жовтня в день Параскеви П’ятниці. Параскева шанується як покровителька всякої жіночої зимової роботи, а тому свято має й інші назви: Льоняниха, Трепальниця. Саме від цього дня жінки приступали до зимових видів роботи: прядіння, тіпання льону, шиття, вишивання. З нагоди свята кілька слів власне про Крупове.

Крупове - своєрідний центр духовної культури Полісся – село працьовитих, талановитих і духовно багатих людей. Досі господині зберігають традицію ткати полотно за ручними верстатами (кроснами), яким подекуди більше ста років. З 2011 року у селі діє центр історії ткацтва «Серпанкове розмаїття» як відділ Дубровицького історико-етнографічного музею. Центр має експозиційні розділи: «Історія села Крупове», «З історії ткацтва та вишивання села Крупове», «Династії крупівських ткаль та вишивальниць», «Кращі роботи юних ткаль та вишивальниць».

Умільці із Крупового завжди представляють наш район на різноманітних виставках в області, в Україні та за її межами:  старовинним побутовим реманентом, роботами заслужених майстрів народної творчості Ніни Рабчевської, Уляни Кот, Ніни Дем’янець, Любові Стельмашук, Ольги Придюк, Зінаїди Придюк, Раїси Герасимчук, Тетяни Бернацької та інших. Експонуються вишивані рушники, сорочки, костюми із лляняного домотканого полотна, інші вироби ручної роботи, картини, колиска «ненька» (теж з полотна), різьба (Олександр Мозоль); вражає різноманіттям орнаментів ткацтво і вишивка, які відображають красу природи Рівненського Полісся. А як співає крупівська «Берегиня», це треба чути, і ви, наші читачі, напевно чули не раз. Розмовляла днями з Ніною Михайлівною Рабчевською і вона сказала, що засумувала за співом її колективу. Ніна Михайлівна додала: «Пісня нам допомагає жити. Через карантин вже й самим бракує творчих зустрічей. Треба зустрічатися і співати. Без цього нема життя».

 

Трохи з історії села

На сайті Крупівської школи прочитала цікавий матеріал про історію Крупового. Пропоную і вам ознайомитися з деякими фактами:

– Існує легенда, що назва села пішла від своєрідного промислу. Розповідають, що колись, в давнину, тут, де тепер розкинулось село, була поліська рівнина, на якій гуляли вітри, стояли вітряки-млини. А в бідних людей були ручні кам’яні жорна. Різні жорна: на одних мололи пшеницю і жито, на інших – з гречки дерли крупу. Такі пристосування мало хто мав, тому нерідко з навколишніх сіл та хуторів люди звозили в село своє зерно і по черзі виготовляли крупу.

Поміж краєзнавців ходить ще версія, нібито село успадкувало назву від прізвища заможного чоловіка, який перший заклав на цій місцині житло на прізвище Круп. А ще старожили оповідали, що коріння походження села сягають набагато глибше. Вони стверджують, що село існувало в часи Київської Русі.

Під час нападу монголів воно було спалене, як багато поселень краю. По цей день в народі ходить прислів’я «Катерино, Марино, ходімо, татари вже поїхали», що підтверджує оповідь наших односельців.

Згадує Дем’янець Федора Гнатівна: «…теперішнє наше село виникло вже після татар. До нас переселилися люди з Котовська та Пуліма (поселення сучасної Волинської області).

За даними Іпатіївського літопису, перша згадка про село Крупове належить до середини ХVІ століття.

Між Круповим і Мочулищем був панський двір. Ним управляв керуючий. Щоб утримувати сім’ю, селяни-бідняки наймалися до пана на роботу. Працювали важко: від сходу до заходу сонця. За роботу платили мало – 50 грошів. Але за копання картоплі платили дорого. За зароблені гроші за день можна було купити «салісову» хустку. В лісі працювали за 50-70 грошів.

В дворі працювали доглядачі худоби (їх ще називали «парубки»), які жили біля панського двору, в так званих «хатках».

Селяни заробляли гроші, збираючи в лісі ягоди, гриби, лікарські рослини, дерезу, «ковтуни». Але для цього купували дозвіл – квит, який носили на шиї. Худобу пасли в громадському лісі. Але могли пасти у панському, за що треба було відпрацювати у пана.

Чоловіки працювали на розробці лісу в урочищі «Тартак». Тут ліс різали на дошки і відправляли до залізничної станції Домбровиця. Насип, де проходила «колійка», зберігся до нашого часу. За роботу на Тартаку платили добре.

В урочищі «Вовковня» жив лісник з сім’єю. Він доглядав за лісом. Кожний селянин сплачував податок за землю один раз на рік.

Село здавна славилося майстрами: тут що не хата – то ткаля чи вишивальниця, що не чоловік – то бондар, різьбяр, художник чи просто майстер на всі руки.

Вологий клімат, грунт дозволяли вирощування льону, з якого ткали різне полотно: на сорочки, рушники, скатертини. Ткацькі верстати були в кожній оселі. Кожна жінка зобов’язана була вміти ткати, інакше не могла бути повноцінним членом родини. Весь одяг був виготовлений із домотканого полотна. Діти завжди допомагали мамі в її ремеслі й змалку посвячувалися у премудрості ткацького мистецтва. Особливим було ткацтво серпанкового полотна. Виготовлення серпанку – це праця і терпіння. Це полотно збереглося в наших жінок. Кажуть, що поліські серпанки з Крупового замовляли навіть для царської родини. Це тонюсіньке напівпрозоре полотно надзвичайно цінувалося в усі часи, і для того, щоб вийшов справжній серпанок, потрібна була неабияка майстерність.

Хорошими майстрами були ковалі. В центрі села, біля річечки, були дві кузні на чотири горни. В кузнях працювали два брати-євреї: Карась Меяр і Карась Лейба. Помічниками були Бутько Опанас, Бовгиря Андрій, Лясковець Феодосій. Виготовляли весь сільськогосподарський реманент, інструменти для будівництва (тиблі). Про їх вироби йшла хороша слава по краю. Продавали вироби місцевим селянам та з навколишніх сіл, возили на ярмарки в м. Рівне, Луцьк, Степангород. Їхні вироби, сокири збереглися в Дем’янець Федори, Лясковця Василя, Огородника Миколи із Здолбунова, в селянина з Городища Березнівського району. На цих виробах є штамп майстра (прізвище, ім’я, село). Дочка Меяра Лейка була хорошою швачкою. Місцевим жителям вона шила одяг.

Іцько Міхаль мав магазин, вів торгівлю. В селян закуповував гриби, ягоди. В селі було сім сімей євреїв. Всі загинули, їх вбили німці.

Неподалік від кузні була хата Лясковця Охріма. Він був хорошим столяром. Виготовляв вироби із дерева для жителів села. Над шляхом до села Мочулище жив гончар Щур Юхим. Родом він був із с. Літвиця. Біля його хати була гончарна піч (горинь). Він виготовляв різний посуд, спочатку посуд був сирий, чорний. Потім його сушили на полицях, а тоді випалювали у печі. Після випалювання посуд витирали білими камінцями, щоб був  гладеньким. Цю роботу виконували дорослі та діти. Майстер за це їм платив посудом.

 

Насамкінець…

Ось такі цікаві факти з історії славетного села. Читаєш, здається, що час – це ріка. А він і є ріка. У кожного покоління  своє сьогодення і своє минуле. І день виборів до місцевих рад став вже частинкою історії. Історію пишуть і завжди писали люди.

Люба КЛІМЧУК.