Мова душі не завжди потребує слів

Це добре знає сурдопедагог Ірина Георгієва, яка працює з дітьми з вадами слуху. Про цікаву професію та жестову мову ми поспілкувались з нею напередодні Міжнародного дня глухих.

 

Ірина Василівна розповідає, що завжди любила дітей. Тому й обрала після школи стежку соціальної педагогіки. Дарувала своє тепло вихованцям інтернату в Олександрії. Однак за сімейними обставинами довелось покинути цю роботу. Та через кілька років доля знову привела її до діток. Дізнавшись, що в інклюзивно-ресурсному центрі шукають сурдопедагога, відважилась на зміни – стала знову студенткою столичного педуніверситету і отримує другу вищу освіту за цією спеціальністю.

«Змінювати щось в житті ніколи не пізно. Якщо маєш бажання і мету, треба пробувати, – каже пані Ірина. – Я пройшла конкурс і так потрапила в ІРЦ. Про це анітрохи не жалію, бо тут знайшла себе».

Дітям потрібна опіка, любов і підтримка, а малечі з обмеженими можливостями все це необхідно в кільканадцять разів більше. В беззвучному світі не завжди просто: відсутність звуків не дозволяє легко пристосуватись до життя і відчути все його розмаїття. Провідником у цьому «світі тиші» і стає сурдопедагог. Ірина Василівна у невеликому затишному кабінеті вчить своїх вихованців вимовляти звуки, спілкуватись з оточенням та розуміти його. Вона не лікує проблеми глухоти, а навчає з ними жити.

«Люди з порушеннями слуху – повноцінні члени суспільства. Вони отримують освіту, опановують омріяні професії, будують міцні родини, не відмовляють собі в звичайних людських радощах, – зазначає співрозмовниця. – Білл Клінтон, Рональд Рейган, Жан-Клод Ван Дамм, Барбра Стрейзанд, Холлі Беррі, Стінг – це лише маленька частина знаменитостей, які мають подібні проблеми. Люди з вадами слуху можуть керувати державами, збирати стадіони та отримувати «Оскар». У Бетховена, приміром, погіршення слуху почалось ще до 30 років, проте прогресуюча глухота аж ніяк не завадила йому створювати музичні шедеври. Тому важливо, щоб інвалідність не сприймалась в сім’ї як трагедія. Дитина повинна рости в атмосфері позитиву, хорошого настрою і любові. Погіршення слуху – це не вирок. Це привід до дії – звертатись до фахівців і наполегливо працювати над розвитком своєї малечі. Бо від батьків залежить надзвичайно багато. Мама й тато – це два крила в долі дитини, які підтримають, зрозуміють і вселять віру в найкраще».

На столі у сурдопедагога лежить книжка, яку Ірині Василівні подарувала одна із мам. Завдяки їй моя співрозмовниця зараз активно удосконалює мову, котру бачиш очима, а чуєш серцем. Кожен з нас, не замислюючись, використовує жести під час спілкування. І якщо загальноприйнятий великий палець догори чи знак «окей» розуміють майже всі, то унікальну жестову мову нечуючих можуть перекласти одиниці. До цієї когорти належить пані Ірина.

«Якось у поїзді спостерігала за жестовою бесідою двох подорожуючих. Попри  гуркіт вагону, голосні розмови пасажирів, вони були у своєму особливому світі, котрий більше ніхто не міг зрозуміти, – згадує сурдопедагог. – Щось у цьому було заворожуюче. Ще тоді мене зацікавила жестова мова. Насправді вона дуже емоційна і багатогранна, має свою граматику та пунктуацію, діалекти та синоніми. Іноді одним жестом і емоцією на обличчі, напрямком рухів можна передати більше, ніж це звучить в усному мовленні. Чи складно її опанувати? Не складніше, ніж будь-яку іноземну мову. Спочатку вивчаєш  дактиль, тобто абетку – це коли пальці, складені певним чином, означають одну літеру. Зазвичай його використовують, аби показати власні назви. А жестом передаються повні слова або словосполучення. І так поступово рух за рухом  збагачуєш свій словниковий запас і поринаєш у «світ тишини».

Тиша, до речі, жестовою мовою звучить дуже гарно: підносиш вказівний палець до губ, а потім відводиш руки в різні боки долонями донизу, ніби заспокоюєш все навколо.

Ірина Василівна показує кілька  фраз, і це справді захоплює. Сплетіння  жестів – ніби гра на скрипці. А між іншим, цією мовою  теж   співають. Пісня жестовою – це прожити і донести емоції не лише словами, а й мімікою, вигинами брів і губ. Це протягнути жест стільки, скільки триває звук. Це побачити музику.

Цікаво, що у кожної країни жестова мова своя. У світі їх налічується понад 120-ть і ще 150 діалектів. Більшість держав мають одну національну жестову мову, котрісь – дві, а то й три. А Угорщина та Нова Зеландія взагалі визнали її офіційною мовою у своїх країнах. Українською жестовою спілкуються понад 250 тисяч наших співвітчизників.

Разом з пані Іриною у пізнання «беззвучної» мови з цікавістю поринає і її донька-шестикласниця. Уже може з мамою поспілкуватись дактилем. Та й шестирічний синок розпитує, що означає той чи інший жест. 

«Важливо вдома своїм донькам і синам розповідати, що є дітки з особливими потребами, що вони мають проблеми зі слухом, можуть гучніше розмовляти чи сміятись, бо не чують власного голосу, або й взагалі не говорити, можуть часом потребувати допомоги. Аби ці діти не були чужинцями в цьому світі, а почувались своїми. Вони настільки добрі і щирі. Ми в інклюзивному центрі такий заряд позитиву від них отримуємо і надихаємось їхнім світлом».

Головне, резюмує сурдопедагог, любити малечу і сприймати її такою, як вона є. Бо коли любиш своїх вихованців, свою професію, роботу – завжди знайдуться способи і методи, як їм допомогти.

«Жестова мова «говорить», що любов живе у серці – щоб її показати, потрібно доторкнутися розкритими долонями до грудей. Тож даруймо побільше любові, бо вона творить чудеса».

 

Леся Кондратик.

До уваги батьків! Ознаки нормального слуху:

– немовля до 1,5 місяця лякається раптових або голосних звуків – широко розплющує очі, здригається, кліпає очима;

– від 1,5 до 4 місяців починає повертати голову й водити очима в бік джерела звуку, виявляє цікавість до звуку брязкіток, пищиків тощо, навіть коли їх не бачить;

– від 4 до 6 місяців дитина повертає голову в бік джерела звуку, прислухається, емоційно реагує на знайомі голоси, сама починає видавати звуки;

– від 6 до 9 місяців починає лепетати, розуміти прості слова: «мама», «тато», «па-па», відгукується на своє ім’я;

– від 9 до 14 місяців відповідає на прості запитання: «Як «говорить» собачка (кішка, корівка)?», показує носик, ротик, виконує прості інструкції («дай», «принеси»);

– від 14 до 18 місяців розуміє 100-150 слів, вимовляє 20-30 слів (в основному іменники), пам’ятає прості короткі віршики, їй подобається їх слухати і вставляти  окремі знайомі слова;

– від 18 до 24 місяців розуміє понад 200 слів, будує прості фрази й речення, вживаючи іменнники, прикметники, дієслова, розповідає вірші;

– з 2 років дитині подобається, коли їй уголос читають, вона розуміє складніші фрази й речення, намагається співати й танцювати у такт музиці;

– з 3 років вживає слова і речення, запитуючи й висловлюючи свої почуття і бажання, значно поліпшує вимову та розуміння мови, розширює словниковий запас.