Поринути у світ казки

 

Колись було гарною традицією – зручно вмощуватись перед телевізором і дивитись вечірню казочку. Щоби почути добре й мудре і солодко заснути. З роками шоу та комерція витіснили казкові історії з «блакитних екранів». Але вони залишились, як і добрі казкарі, які їх вигадують. Просто розгубились в Інтернеті.

Наша землячка з Нивецька Лідія Серко працювала журналісткою в «Поліському маяку». Потім більше двох десятків років віддала вчительській ниві, сіяла в душі маленьких школярів розумне і вічне. А коли вийшла на заслужений відпочинок, продовжила це робити через повчальні казкові історії. На «Ютубі» є її канал «Лідусина казка». Як у її творчій душі поселилось казкове захоплення – у нашій розмові з авторкою.

«Ми всі родом з дитинства», – писав Антуан де Сент-Екзюпері. Тому у будь-якому віці гріють теплі спогади про бабусині казки та вуличні пригоди. З чого були зіткані Ваші дитячі роки?

Як і переважна більшість моїх нивецьких ровесників, пройшла Грицеву шкільну науку на березі старого русла колись (до осушення земель) глибокої повноводої річки, що кишіла рибою. Випасали качок, стада гусей; плавали, руками виловлювали в посуху з болота в’юнів, закотивши штанці вище колін; грали гумовими м’ячами у футбол та волейбол. Трохи старшими з червня до жовтня пропадали в лісі: чорниці, буськи-лохачі, ожина, гриби. Усе возили велосипедами через Грицьки в Залішани на приймальний пункт. Одержували за свої труди копійки, але для нас це були великі гроші. Цим промислом займалися всі сільські діти. Домашні завдання робили вечорами. Велика вдячність нашим учителям, що з розумінням ставились до не зовсім вивчених уроків і намагались максимум вкладати в наші голови на заняттях. Саме завдяки їм ми вчилися. Батьки до нас не заглядали (хіба що після батьківських зборів хтось дивився у щоденник, хтось картав або брався за різочку). Вони  днювали й ночували на колгоспних роботах. День не вийдеш – увечері бригадир чи й сам голова гримає у двері… Такими були сімдесяті мого дитинства.  

Чому обрали таки вчительську долю?

У дитинстві з сюжетно-рольових забав найчастіше грали «у вчительку» та «в лікарку». Оскільки я дуже боялася крові та уколів, а від сільського медика, котрий приходив робити щеплення, завжди ховалася під ліжко й ревла так, що ніхто мене й не думав звідтіль виманювати, – уклін падав до школи. Проте остаточний вибір зробила, коли до нас у Нивецьк прийшов вожатим Микола Тимчак – нині член спілки письменників України, досить відомий поет, скульптор, художник. Його обдарована особистість притягувала магнітом. Маленька восьмирічна школа гуділа роєм: гурток народного танцю, ляльковий театр, персонажів  та одяг для якого створювали власними руками, щосуботи тематичні вечори відпочинку. На одному з таких вечорів прочитала свій вірш і навіть отримала приз. Тому після школи було педучилище. Потім республіканський розподіл. Вчителювання на Дніпропетровщині. Вступ до КДУ імені Тараса Шевченка й газетярська нива. А згодом 23 роки педагогічної праці в Малошпаківській школі (Рівненський район).

Як казка прийшла у Ваше життя?

Спочатку були поезії для себе. Соромилась їх оприлюднювати. Якась дещиця з’являлася в районці. А казка прийшла неочікувано, коли зібраний у школі матеріал (з молодшими школярами пропрацювала 27 років) тиснув і просився вистрибнути з шухляди у світ божий. Донька моя, журналіст, запропонувала таку форму писемного мовлення. Я й спробувала. Якщо відверто, дуже подобається. Може, воно не зовсім досконало, наївно, занадто приземлено чи, навпаки, високопарно … Такий мій стиль.

Про що мої казки? Про дружбу, справжню і не зовсім, про взаємні стосунки, повагу, співчуття, про гідні і негідні вчинки й до чого це призводить. Казочка першою приходить у світ дитини. Дуже хотілося б, щоб позитивні виховні моменти залишалися з малюками на все життя.

А як народжуються  Ваші пустотливі персонажі? І який етап створення казок є найбільш хвилюючим та відповідальним?

Ідеї   черпаю з життя. Переважна більшість моїх творів – соціально-побутового спрямування. Алегоричні герої – безпосередні, кумедні, непосидючі, часом гіперактивні й набридливі, іноді сонливі й ліниві або ж занадто гонорові й самовпевнені школярики, частенько – копії моїх колишніх учнів. Найвідповідальнішим моментом у творі завжди є кульмінація. Гадаю, в казочці «Косько і Фейкова наука» вона вдалася. Згідно з рейтингом мого ютуб-каналу, вона поки що найчитабельніша. Хоч і найдовша. Мені здається, трішки обділений увагою «Іспанський пінгвін» (люблю цю казочку!). Колись в далекому дитинстві ніхто не примушував нас їсти. Як нагонимось за весь день – за щастя наминали кусень хліба…

З чого почався задум  Ютуб-каналу «Лідусина казка»?

Коли не вдалося пробитися в друковані ЗМІ, моя старша донька взялася за організацію голосового запису творів, обробила і наклала на текст музичний фон. Потім створила канал, яким я самостійно й послуговуюсь ось уже майже рік. Вдячна дуже за підтримку моєї скромної доробки всім читачам, а особливо моїм колишнім вихованцям та їхнім мамам. Саме вони є більшістю моїх підписників.

Які казки серед фаворитів у казкарки?

Улюблених є багато. Але неперевершені – дві народні: «Язиката Феська» та «Як Микола був коровою».

Чим для Вас є власна творчість?

Це – ковточок свіжого повітря. І розрядка, й задоволення. Дуже радію, коли з’являється якась родзинка, коли легко йде рима. А вона може підняти й серед ночі…

Говоримо на казкову тему, тому, яке диво хотілося б здійснити, якби була така можливість?

Якби казка могла стати дійсністю, я б щоденно і щонічно писала б про мир і спокій рідної землі, про здорових і щасливих її синів і дочок…

Можливо, про свою збірочку задумуєтесь?

Це нереальна мрія. Спонсорів шукати не хочу. І власним коштом накладно. Хоча, якщо відверто, дуже хотілося б залишити про себе гарний спогад. Хай буде, як є.

Що робить Вас щасливою?

Багато для щастя не треба – здоров’я, усміхнені рідні обличчя, бадьора народна пісня або просто гарна новина.

Леся КОНДРАТИК.