Кінологія – це не просто любов до собак

Професійно розуміти собак, навчити їх виконувати команди, виховати з «хвостатих» вправних охоронників та рятувальників – погодьтесь, може не кожен. Бо ж іноді до грізних на вигляд лабрадорів та вівчарок лячно підійти – вже не кажучи про те, щоби погладити чи дати команду. Однак є люди, які з псами «на ти» – можуть запросто приборкати найноровливіших чотирилапих. Одним із таких фахівців є уродженець Мочулища Богдан Голяка. Він вісім років свого життя присвятив дресируванню собак. Служив в кінологічній роті Нацгвардії, а зараз працює приватним кінологом. Спілкуючись з хлопцем, не перестаєш дивуватись його вмінню налагодити повну довіру з будь-якими собаками. Здається, він розуміє їхню «мову», повадки, наміри, і навпаки: пухнасті вихованці уловлюють кожний його жест, кожну команду.

Про Богдана дізналась завдяки… Ремарку. Книга «Тріумфальна арка» з його підписом потрапила до районної бібліотеки. Тож не пропустила нагоди розпитати про професійний шлях кінолога.

 

«Для мене паперові книжки мають сакральну цінність, – починаємо наше спілкування з літературних вподобань Богдана. – Тому шкода, коли вони без діла пропадають, а тим більше, коли їх спалюють. Якось ще будучи в лавах Нацгвардії, з побратимами стояли під Верховною радою. Там я знайшов збірник про Шерлока Холмса, склеїв його та залюбки прочитав. І донині в моїй кінологічній роті ця книжка переходить із рук в руки. Відправляв літературу і в книгозбірню навчального центру нацгвардійців в Золочеві, в якій геть її бракує. Домашня бібліотека в мене раніше була немала. Це нині через динамічну роботу перейшов на електронний формат. 

Взагалі я в школі був гуманітарієм. Кожен рік брав участь у районному конкурсі читців-декламаторів Тараса Григоровича Шевченка. Навіть займав призові місця в області. Закінчив музшколу по класу кларнета (наставником був Сергій Ярмошевич). Згодом ця музична наука знадобилась в оркестрі податкової міліції, де грав на саксофоні та ударних. Й зараз іноді можу цим побалуватись».

«З дитинства мріяв бути військовим. Про кінологію тоді нічого не знав. Більше скажу, я собак боявся. Пам’ятаю, по дорозі до школи бігав великий пес, і мені доводилось чималий круг обійти, щоб з ним не зустрітись. Після дев’ятого класу був налаштований вступати до військового ліцею. Але часто наші бажання з можливостями не збігаються. Тому все-таки став студентом юридичного факультету Київського фінансово-економічного коледжу Національного університету Державної податкової служби України. Саме на другому курсі цього закладу і з’явилась в моєму житті кінологія. Зовсім випадково. Товариші (до речі, теж вихідці з нашого району), які працювали в охоронній фірмі,  запропонували протестувати дресирувальний костюм. А він важить 35 кілограм, і ти в ньому мусиш бігати з псами. Їх таким чином вчать правильно нападати і кусатись. Після такого екстремального заняття я й позбувся страху собак і почав ними займатись. Під кінець 2014-го вже був інспектором-кінологом на цій приватній фірмі, готував захисно-вартових псів. Але ще сумнівався, яку стежку обрати. Після коледжу працював на два фронти: юрист-консультом і кінологом. Паралельно навчався на спеціаліста з цивільного права. Переломний момент стався, коли наша команда поїхала в Болгарію на тижні кінології в Європі. Я тоді був (та й досі є) членом Федерації службово-спортивного собаківництва України. Доволі успішно ми виступили. І по приїзду остаточно вирішив юриспруденцію відставити на другий план. Чи не жалію про це? Насправді ні. Я завжди по-філософськи ставився до часу і певних подій. Всі життєві ситуації складаються так, як це має бути. Без  вибору, рішень і помилок не було б сьогоднішніх нас. Хотілось б звичайно уникнути деяких негативних моментів, але на них вчишся. Головне робити правильні і вчасні висновки».

«До лав Нацгвардії потрапив в 2017-му році. Служив в Першій Президентській бригаді, в кінологічній роті спецпризначення. Хоча й до цього вже був професійним кінологом, та Національна гвардія дала своє у плані бойового досвіду. У навчальному центрі Золочева пройшов школу сержантів і отримав військову спеціальність. У своїй роті служив інструктором, готував солдат і сержантський склад для отримання посади кінолога. Плюс кілька собак за мною були закріплені. Як військові ми дресирували штурмових, захисних, пошукових псів. Звичайно, окрім теорії, були і реальні дії. Дуже часто шукали людей, які зникали в лісі чи в місті, залучались на патрулювання та охорону масового порядку.  Звільнившись з Нацгвардії, довго без діла не був. Почав займатися приватною кінологічною практикою. І плюс до цього зараз співпрацюю з охоронною фірмою міста Бровари».

«Аби стати кінологом, мало любові до собак. Треба ще й витримка, сила духу та міцність характеру. І звичайно цілеспрямованість і наполегливість. Нічого так просто не дається. А особливо в такій кропіткій справі».

«Зараз в мене дуже широкий спектр роботи. Проблеми і прохання замовників бувають від найпростіших (навчити пса базовим командам) до доволі нестандартних. Наприклад, собака не випускала з хати тещу клієнта. А все тому, що вона показала, що так можна. Цілувала і бавилась в той час, коли вихованця треба було трохи втихомирити. З іншими членами сім’ї такий номер не проходив, отож пес відігравався на бабусі. Були прохання, щоб собака-охоронець не гавкала, а просто кусала, щоб по нюху шукала злодія. Дресирував і пса-тілоохоронця. Навіть  з нестандартною умовою: щоб його можна було закопати повністю, тільки ніс аби виглядав. І при першій команді він вибігав би і знешкоджував нападаючого. Далі щоб собака пляшку води приносила. Ми з колегою якось теж навчили пса в магазин ходити. Давали йому в зуби корзинку, клали туди записку. Його в торговому закладі знали, тому проблем не виникало. З більш серйозних питань – супровід дітей. Тобто дитина приходила до школи з псом, прив’язувала, а через деякий час батько його забирав (графіки роботи і навчання не збігалися). Словом, працювати доводилось з різними обставинами».

«Так само й вихованців було дуже багато за вісім років роботи. Деякі закарбувались в пам’яті. Ось зараз віддаю власникам собаку, яка всього панічно боялася. Склалась в неї нелегка доля, песику перепадало багато нехорошого в житті. З такими собаками дуже складно. Доводиться маленькими кроками з ласкою, обіймами, похвалою долати бар’єри і психологічно реабілітовувати. Була також собака без слуху, з якою працював тільки жестами і певними імпульсами на нашийнику. Ще одна історія пов’язана з псом Ріо. Власник віддав його до мене на дресирування. І коли прийшов час повертати собаку, не вийшов на зв’язок. Виявилось він потрапив у неприємну ситуацію за кордоном та не мав змоги довгий період повернутися до Батьківщини. Ріо прожив у нашій сім’ї чотири місяці, допоки я не знайшов в Запоріжжі батьків того хлопця. Домовився про зустріч і вручив їм пса. І відтоді ми спілкуємось з ними, наче рідні люди, їздимо один до одного в гості. Так собака подружила дві родини.  Ще часто звертаються з агресивними домашніми вихованцями, бо ті кусаються. Вони теж запам’ятовуються. В мене досвід немаленький, але щораз дивуюсь, що потрапляє до тебе пес, готовий розірвати, а через деякий час завдяки послідовному впливу кардинально змінюється. Стає привітним і лиш доброзичливо махає хвостом».

«Якби нам цього не хотілось, та собаки не розуміють людських слів. Якщо для нас «сидіти» і «сядь» – тотожні поняття, то для них звучать зовсім по-різному. Тому команди мають бути однакові, чіткі і короткі. Вони діляться на загальні, дозволяючи та забороняючи, і кожна промовляється з різною інтонацією. Бо саме її запам’ятовують хвостаті вихованці».

«Пес сприймає родину, в якій живе, за зграю. Якщо господар поводиться правильно, буде вожаком, йому підкорятимуться. Якщо ж собака має сильніший характер, то пробує домінувати. Це неправильно, коли власник іде на поводу свого вихованця. Тварина має бути контрольована».

«Бити тварин категорично  не можна. Дисципліна має бути заснована на довірі, а не страху. Собака просто боятиметься власника. А потім – почнуться спалахи агресії, укуси, спроби бунту».

«Пес на все життя запам’ятовує запах господаря. Якщо людина з певних причин віддала свого вихованця, то собака через багато років впізнає власника. Я стараюсь розказувати, що чотирилапі нічого не відчувають, окрім прив’язаності, але десь там, в глибині душі, розумію, що не все так просто».

«Треба усвідомлювати всю відповідальність, коли береш додому живу істоту. Як писав Екзюпері, ми відповідальні за тих, кого приручили. Потрібно добре розуміти, чи зможеш забезпечити собаці нормальні умови і приділити достатньо часу. Вивчити специфіку породи. До прикладу, якщо взяв хаскі, то зрозуміло, що він не сидітиме на одному місці. І лиш тоді заводити домашнього улюбленця».

«Не собака винна, що когось покусала, а її власник. Не винний пістолет, що поцілив, і не винна машина, що врізалась, адже ними управляємо ми. Так само і з псом. Якщо, приміром, він їсть курей, значить господарі дозволили йому це зробити. Тому щоб цього не повторювалось,  даємо певну територію, вигул і неможливість проникнути туди, де може наробити шкоди».

«Вихованці мене не кусали, принаймні нічого критичного не було. Це трапляється скоріше з молодими кінологами, які ставляться легковажно до роботи. До речі, між собою в професійному колі ми це питання ніколи не піднімаємо. Це наш такий забобон».

«За що люблю свою роботу? Напевно, за сам процес. Цікаво до кожної собаки знайти підхід. Бо всі вони різні, як і люди. Друзі наші менші мають такі ж темпераменти: є серед них і флегматики, і холерики, і сангвініки, і меланхоліки. А ще за постійне різноманіття: стикаюсь часто з новими проблемами, вихованцями, особливостями. Якщо років п’ять тому я думав, що все знаю, то зараз можу сказати з точністю до навпаки. Не менше важливо, що це своя справа, не доводиться на когось працювати. І звичайно завжди приємний позитивний результат власної праці. Втім  один з найголовніших факторів – можу своєю роботою приносити користь. З колегами входимо до муніципальної варти. На добровільних громадських засадах з собаками патрулюємо вулиці і публічні місця, щоб не було порушень порядку».

«Моїм головним натхненником є дружина. Багатьма змінами, в тому числі в кар’єрі, я завдячую їй. Вона часто спонукає робити речі, які здавались неможливими певний час назад. Недарма говорять, що за кожним чоловіком стоїть мудра жінка, яка надихає і стимулює. Не скажу, що вона повинна це робити, але виходить в неї дуже непогано. Дружина не лише підтримує, але й допомагає мені. Коли я на чергуванні, займається вихованцями, вигулює, годує. З проблемними псами, які потрапляють на реабілітацію, швидше контакт знаходить також вона. Та й доня наша любить собак. З таким надійним сімейним тилом хочеться професійно рости та досягати більшого. Сподіваюсь, що чимало хорошого ще попереду».

 

Леся Кондратик.