Василь ЯНІЦЬКИЙ:

«Потрібно повертати святам сам дух святості»

Наближаються травневі свята. Цього року останній весняний місяць має аж 13 святкових та вихідних днів. Донедавна основними з них вважалися 1 травня і День Перемоги. Однак останнім часом ставлення до них у суспільстві, як і до інших свят, запроваджених радянською ідеологією, почало змінюватися. Напередодні свят ми поспілкувалися з цього приводу з народним депутатом, заступником голови комітету з питань правової політики та правосуддя Василем Яніцьким.

Василю Петровичу, не так давно Верховна Рада прийняла закон про скасування комуністичної символіки. Наскільки це є актуальним питанням саме сьогодні?

Вважаю, що ми з цим законом запізнилися років на двадцять. І що більшість проблем, які ми маємо сьогодні, і на сході в тому числі – через те, що ми свого часу не сформували правильну національну ідеологію, патріотичну, де Україна була б не бідний родич, а горда країна з глибокою історією і самобутньою культурою. А ми продовжували жити в старих ідеологічних стереотипах, побудованих у кращому випадку на півправді, а в гіршому – на цинічній і відвертій брехні. Радянська ідеологія привчала нас до того, що ми – гвинтики і коліщатка якогось механізму і від нас мало що залежить. Тому й досі на сході багато хто живе ілюзіями про доброго дядю, який прийде і все їм дасть. Такий собі наївний масовий інфантилізм, який не передбачає особистої відповідальності, а побудований на слухняному виконанні чужої волі як гарантії особистої безпеки, а ще краще – з ентузіазмом. Це ми зараз спостерігаємо в Росії, де будь-яка брехня про Україну сприймається за чисту монету. Але Україна після Революції гідності переросла цей стан і стала на шлях змужніння. Тому всі старі символи – це зайвий баласт, якого треба позбутися.

Закон передбачає перейменування міст і вулиць, демонтаж або реконструкцію пам’ятників. На все це потрібно кошти і чималі.

Знаєте, коли ми хворіємо, і лікар нам прописує ліки, ми не надто дивимося, скільки вони коштують, а шукаємо гроші, лікуємося, бо хочемо бути здоровими. Наше суспільство хворе, і вилікувати його може тільки правда, яка була основним ворогом радянської ідеології. От до переліку міст, які підлягають перейменуванню, потрапив і Кузнецовськ. Здавалося б, навіщо перейменовувати – для нас Микола Кузнецов завжди був легендарним розвідником, який особисто знищив одинадцять німецьких генералів? Але поза тим, на совісті Кузнецова – і більше трьохсот українських патріотів, членів ОУН, яких він підставляв, лишаючи на місці злочину чи посвідчення члена ОУН, чи якийсь інший «компромат», після чого німці організовували масові арешти і страти українців. Як із цим бути? Або взяти генерала Ватутіна, який тисячі українців поклав на форсуванні Дніпра, що навіть німці були шоковані такою жорстокістю. А потім вимів з Київщини усе чоловіче населення і кинув їх без зброї на німецькі позиції, мотивуючи це тим, що «чим більше загине українців зараз, тим менше доведеться відправляти потім у Сибір». Хто він – герой чи холоднокровний убивця? От коли ми таким чином поставимо запитання і самі дамо на них відповіді, питання доцільності перейменувань відпаде саме собою.

Але для певної частини мешканців України період комуністичної, а потім соціалістичної України є і досі важливим періодом життя. Особливо для мешканців східної України. Чи не слід було б винести на референдум, позаяк на думку певної частини населення, депутати просто заборонили частину історії нашої держави?

З цього приводу згадується анекдот: «Прийшли краєзнавці до діда-ветерана записувати спогади і питаються: «У Вас таке багате було життя. Ви і Сталіна пережили, і Хрущова, і Брежнєва, і Андропова. А от скажіть чесно: за кого вам жилося найкраще?» - «Ото, синочки, скажу вам чисту правду: пережив я справді багатьох, але найкраще мені жилося при Сталіні». – «Та ви що?! Так тоді ж і війна, і репресії, і голод після війни! Як так?!» - «Правду кажете: і війна була, і репресії, і голод. І все одно, при Сталіні мені було найкраще» - «Але чому?!» - «Та тому, синочки, що я тоді був молодим». Це я до того, що у багатьох людей є ностальгія не стільки за радянським минулим, скільки за своєю молодістю, тим колективним інфантилізмом, про який я згадував. І саме через це жоден референдум тут не є критерієм істини. Ми вже бачили референдуми і в Криму, і в Донецьку. І ще раз повторюю: йдеться не про заборону історії, а про звільнення її від брехливих радянських міфів. От коли ми знатимемо свою правдиву історію – тоді можна буде говорити про референдуми.

Ви згадали про ветеранів. Наближається День перемоги. Яке Ваше ставлення до цього свята і до ветеранів, які виборювали цю перемогу?

До ветеранів – якнайкраще. Насправді ті, хто ще досі лишився в живих, у роки війни були 17-20 пацанами, яких зі шкільної парти кинули на фронт. І все своє життя вони прожили чесно, не торгуючи військовою честю та орденами. Кілька років тому ми з активістами фонду «Наш край» об’їхали усіх ветеранів нашого краю. Серед них є справді унікальні особистості. Наприклад, Федір Іванович Кренько з Дубровиці, який усе життя пропрацював зі школярами, і досі навчає старшокласників танцювати вальс. Або Микита Федорович Хвалько з Борової, який у 90 років на хуторі тримав господарство. У нього тоді згоріла хата і ми помогли поставити дах. От перед такими людьми треба схилити голову і повчитися у них життєвої мудрості.

А щодо самого свята, то час із парадів та бравадних веселощів зробити його днем пам’яті, усвідомлення того, якою ціною дісталася ця перемога. Щоб не повторювати помилок минулого. Зараз це актуально, як ніколи.

А що для вас означає дата 1 травня, і чи варто робити цей день вихідним?

Думаю, його варто залишити вихідним, але змінити акценти з радянсько-ідеологічних на загальнолюдські. Власне, наші люди давно вже й самі змінили ці акценти, підганяючи під «майські», як у нас кажуть, висадку картоплі чи іншої городини – якраз до цього часу добре прогрівається земля, а зайвий вихідний дає можливість вчасно відсадитися, щоб на осінь мати добрий урожай. Так що його треба зберегти, але назвати Днем праці чи Днем трудівника. Зрештою, один день весняний день для землероба держава може подарувати.

Скільки на вашу думку має бути офіційних вихідних протягом року. Які це дні і чому?

Тут важливіше не скільки, а яких. Для багатьох офіційне свято – це зайвий привід, щоб випити. Насправді, в українській мові слова свято і святий мають спільний корінь. З цього і треба виходити. Я б однозначно зберіг державними вихідними великі християнські свята – Різдво, Великдень, Трійцю. Дуже добре, що віднедавна до цього переліку долучилося і свято Покрови – День захисника України. Із державних свят – День Незалежності, День Конституції, День Соборності, День Волі. Із «світських» – Новий рік, Жіночий день. І додав би ще День Матері, бо зайвий раз згадати і подякувати нашим мамам і нашим таким прекрасним і водночас сильним половинкам за все добро, яке вони роблять, ніколи не зайве.

Часто можна почути, що українці забагато відпочивають. Тут питання дискутивне. З одного боку, добре відпочивши, можна зробити удвічі більше справ. З іншого, питання все ж треба ставити не скільки українці відпочивають, а як? Потрібно пропагувати здоровий спосіб життя, активний відпочинок – тоді він буде корисний і для тіла, і для духу. І для цього так само потрібно змінювати акценти і повертати святу сам дух святості. Тоді змінимося і ми, і наше суспільство.