*Ювілеї

ВІК ПРОЖИЛА НЕМАРНО

Нещодавно стала на столітній поріг наша землячка Ірина Пилипівна Радченко з Дубровиці. Його переступити вдається не кожному, практично одиницям. На звичні дні народження запрошують рідних та друзів. Однак цей - цілком особливий. Аби привітати з надзвичайним ювілеєм бабусю Вєру (так в родині називають ювілярку) прийшли усі охочі. Ще з самого ранку до оселі її доньки, з якою вона проживає нині, не зачинялися двері. Рідні, знайомі та сусіди приходили вітати пані Ірину з такою поважною датою. Бо хоч сама виростала сиротою, родину має бабуся міцну, дружню та й шану здобула на віку серед сторонніх людей за привітну вдачу. Серед почесних гостей – перший заступник голови райдержадміністрації Юрій Яременко, міський голова Адам Кузьмич зі своїм заступником Михайлом Карпович. У вітальній адресі, що передали шановані владоможці ювілярці зазначено: «Вклоняємося Вашій життєвій мудрості, багатому досвіду, незламності перед життєвими випробуваннями. Складаємо щиру шану мудрості і силі духу, з якими Ви пережили всі життєві випробування: лихоліття воєн, повоєнну відбудову народного господарства. Ви були учасником багатьох історичних подій, чесно, добросовісно і самовіддано працювали і виховували дітей. Радіємо, що, переживши багато бурхливих подій, Ви стали свідком народження незалежної Української держави і сьогодні зустрічаєте ювілей у колі рідних та близьких Вам людей. Зичимо міцного здоров’я, радості, миру і злагоди. Бажаємо зустріти день народження у доброму настрої поруч із  дорогими і близькими Вам людьми. Хай доля збагачує Вас життєвою енергією, натхненням та радістю сьогодення! Хай радість приносять правнуки, онуки і діти! Хай Ваша родина росте і розквітає!». Вручили державні мужі столітній землячці квіти та подарунки.

А вже родичі - буквально «скупали» бабусю у морі теплих обіймів та поцілунків. Найближче горнеться правнук Льончик, аж молодшає Ірина Пилипівна від його безпосередньої дитячої уваги.

Невдовзі усі разом поринули у спогади минулих літ. На канві її життя доля вишивала візерунки різними кольорами. У батьків пані Ірини життєва свічка погасла надто рано. Тож скуштувала змалку жінка нужди  та тяжкої праці. Як кожна, спізнала й терпкого кохання, й гіркоти втрат. Виховувалася в домі бабусі. Зовсім молодою засватали її за місцевого парубка, якого навіть не знала толком. Та сімейне життя не склалося. Молодий ще на весіллі заявив, що не любить її, тож жити разом не збирається. «Розіслав чоловік салтисову хустку, згріб все, що залишалося на весільному столі, й пропав з мого життя назавжди», - розповідаючи про своє долю, згадувала згодом бабуся.

Сімейне щастя випало їй спізнати згодом. Коли в нашому краю стояли партизани, Ірина Пилипівна підтримувала їх, як могла. Там, в партизанському загоні, здибала й свою долю – Івана Радченка з Черкащини. Побралися, нажили двох дітей. Збудували дім, посадили сад… Дожили до онуків. Та в 1970-му не стало Івана… А вже далі потягнулася вдовина доля. Та в спогадах довгожительки немає гіркоти.

- Вік прожила немарно, - резюмує пані Ірина, -  й вам бажаю дожити моїх літ при доброму здоров’ї. Бог подарував мені двох дітей, 4 онуків, 9 правнуків. Не стало вже сина з невісткою, та інші частенько навідуються, тож у нас за великим родинним столом завжди, хоч і тіснувато, але весело.

Цього дня не один з присутніх випитував секрет довголіття у бабусі. А старенька скромно знизувала плечима і казала, що це Бог подарував їй стільки літ, бо завжди жила з правдою та вірою у Бога. Постійно ходила до церкви на Службу Божу. Донька каже, що довголіття, мабуть, передалось матусі від тяжкої праці та непосидючої вдачі. Ще кілька років тому запросто могла бабця Вєра помадрувати «на пєхоту» у Бережки, де мешкає давня її приятелька. До останнього порпалася в городі, ще й молодих підганяла. Завжди була охайною, самотужки давала собі раду. У їжі ніколи не була вибагливою, споживала вирощене й вигодуване власноруч. Ще й досі має світлу пам'ять, є в родині справжньою берегинею та миротворцем. Навіть зараз, коли не завжди здужає сама.

…Ірина Радченко прожила довге і нелегке життя, але за жодних обставин не втратила любові до Бога та України. І найкращою винагородою за все пережите вважає ту люблячу родину, яку вона має. Бабуся вірить у світле майбутнє й мріє ще бодай раз відвідати церкву. Шкодує, що вже не здужає сама дійти до неї. «Я завжди до Бога ходила пішки», - згадує.

Над ліжком Ірини Пилипівни – велике родинне фото, де вона в оточенні найближчих людей буквально цвіте не по літах молодо. Оце, напевно, і є той оберіг, за яким криється секрет її довголіття.

Людмила РОДІНА.