СВІТЛИНИ МЕРЕЖИВНИХ КОЛЬОРІВ

У мене було червоненьке плюшеве пальто з блискучими пурпуровими ґудзиками. Я його пам’ятаю так виразно, ніби вчора приміряне і зшите на мої тодішні худенькі плечі. Можливо, не стерлось з пам’яті минуле тому, що в модному «красному» пальтечку мене часто били (лупцювали, гамселили, тирили, щипали) сусідські індики. Вгледівши мою персону, вбрану у вогнисті шати, вони дружно здіймали лемент – белькотіли, і розчепіривши розгнівані двометрові крила, гналися за мною. Я втікала від них, аж підстрибували зі страху мої чорняві кіски, оповиті атласними лєнтами (стрічками), й оздобленими бантами, схожими на обвислі пелюстки переспілих прив’ялених маків.

Нам, охайненьким (і не завжди), в святкові дні мами дозволяли погратися за брамкою на вигоні. І ми з подружками-однолітками (і не зовсім), з індиками, гусками, свинями, кізками поповнювали флору і фауну галасливим щебетанням. На невідомому напівобвугленому дереві, в кублі, подібному на величезне кострубате решето, за всім отим дійством сумлінно стежив бусьок. Йому, цибатому, було зручно стояти на одній нозі і розмірковувати про щось важливе, чи то про наші дитячі вибрики.

Гра в хованки, квача, класики згуртовувала і захоплювала так, що ми забували обідати чи вечеряти. А коли над безтурботними голівками гуділи волохаті хрущі – розходились по домівках. Апетитно уплітали зварену в банячку бульбу з пахучими з цибулькою шкварками і запивали делікатесом – кислим молоком, перемішаним зі сметаною. Нам було привітно під дахом батьківської хати. Дарма, що вишкіривши зуби, з нас насміхались злидні. Нам часто снилося, що ми літаємо в небі. Тлумачилось – ростемо…

…А ще в мене була прегарна ситцева сукеночка в кольоровий дрібний горошок, з рукавичками-крильцями. Біля нашої хати буяли густі зарослі шипшини. Як дивовижно зацвітав той шедевр природної краси! Ніжні пахощі тієї дикої троянди розливалися в довкілля і прикрашали коштовно-прозорим мереживом повітря і світ. Реалії дитячого світобачення…

Одного разу, граючись у хованки і забажавши стати «невидимкою», полізла через паркан в буяння того дряпучого оазису. В якусь мить, перечепившись подолом свого улюбленого платтячка – повисла сторчака.

Щось дуже гаряче обпекло мою руку. Чула, як брат писклявим голосом гукав на поміч: «Мамо, мамо, а Ганька полетіла в кропиву!». Склякла, мене нудило, і чудилось, що я в космосі. Де йому, ще не обізнаному Степанку, було відати: чим відрізняється немилостива кропива від колючо-смарагдового віття шипшини, з якої, догори підошвами, стирчали мої файні червоні черевички (а, може, то були сандалики?). Вимальовувалась невтішна картина несправжнього Рєпіна «Приїхали»…

Везли мене густим лісом-бором, з підв’язаною в лікті рукою, коником в сусіднє село Князівку до баби знахарки-костоправки. Віз, з оберемком пахучого сіна, застеленим самотканим рядном, вигойдувався, полохаючи жабенят по глибоких баюрах поліського бездоріжжя. Обабіч високі сосни підпирали таке ж високе піднебесся, по якому, наздоганяючи нас, котилися хмари, схожі на клонованих німих баранчиків. Невідомо звідкіль взявшись, опецькуватий перламутровий жук, нерухомо тримаючись на цебрині воза, їхав «зайцем», певно, у якесь відрядження. Я його про це не розпитувала, і він мовчав. Після подиху вітру жук здригався, а бурштинові шпилечки хвої приколювали грунти нашої дороги.

Дядько з чорними вусами і вихрастим чубом, підбадьорюючи батогом мовчазного «Сивку-бурку», про щось балакав з моїм батьком. Я коливалася на возу, як пластмасова «ванька-встанька», і ретельно рахувала порцелянові хмарки, впевнившись, що за мною стежить Боженька, і Він мені обов’язково поможе. Бо моя мама, коли приступала до якої важкої роботи, завше говорила: «Боже праведний, допоможи». Я з нетерпінням, хоч і боязко, чекала на зцілення моєї вельми опухлої правиці.

…Низенька, скоцюрблена бабуся з білими пасмами волосся, яке вибивалось з-під картатої хустки, до-доброму всадила мене на обшарпаний ослінчик. Звеліла показати, де болить, попередньо погладивши зашкарубленою долонею, мого живота. Подумалось, що знахарка виганятиме з мене глисти. Моє маленьке ішемічне серце, спустившись донизу, тенькало пташечкою десь біля пупка.

Не встигла я спробувати розпрямити заціпенілу руку, як цілителька смикнула її декілька разів так, що ясні зорі з моїх блакитних очей вилетіли аж до стелі, помазаної густою синькою. Стрельнуло в плечі. Дзенькнуло в лобі. Попливли хвилі…

На килимку, біля намальованої річки стояли три оленя з кучерявими ріжками, і вилупкувато споглядали на мене. Певно, співчували бідолашній… В невеликій рамочці летіли кудись вишиті гуси-лебеді… Хотілось до них на крила. У вікні, крапленому мухами, під свою немилозвучну мелодію танцювала оса, і перепочивши, наполегливо билася головою в шибку, воліла на волю. Мені бракувало повітря. Хиталися ослінчик, баба і фіранкою з жовтою осою. Трохи отямившись, вловила «дохторчине» заключення: «Болєсть минула. Дєвчинка здорова». З радості, на чиємусь дворі, чи то за ворітьми, весело заглеготали чужі індики. Засумнівалась: чи на своїх ватних ніжках мені вдалося б від них драпонути.

Я  пила жовтувату воду, яка смерділа болотом з глиняного «мольфарчиного» кухлика. Батько гречно дякував рятувальниці, вмостивши перед цим на стіл «хабара». Скрипучо відчинилися двері, і вбігли сонячні зайчики. Вони облизували синьку на стінах.

…Знахарчин будиночок «на курячих ніжках» з кароокими оленями, гусками (без Івасика-телесика), з охристо-пергаментними осами, залишався позаду. Щедро-розкішне сонце кублилось на верхівці старезного дуба. Воза вже не так вихитувало. На руку прилетів червоненький бедрик і капнув жовтенькою крапочкою. То він так зі мною вітався. І рука моя перестала боліти. Пахло зелено-сіро-бурими мохами. На реліктових болотах вигрівалась журавлина, і чулися перегукування чапель. Видавалось, що цвіте папороть…

Виднілось моє село, поцяцьковане мальвами. Свіжий вітер піднімав мені настрій і розчісував гривку конику. По небу пливли Божі кораблики з причудливими білими вітрилами…

Отримавши «на горішки», я була слухняною дівчинкою. Але, на жаль, моя сукеночка з дрібним горошком була зіпсована. Закотився той веселковий горошок в безневинні колючки рожевої-прерожевої шипшини…

Ганна ДЯЧОК, с. Смородськ.