пʼятниця, 12 вересня 2014 р.

* Милосердя ДОБРОТА І ГУМАННІСТЬ НЕПРОСТОЇ МІСІЇ

Не раз і не два можна побачити в Бережниці, як усякої пори й за всякої погоди поспішає до осель одиноких стареньких односельців Діна Гордич. Це її професійний і посадовий обов’язок, адже вона – патронажна медсестра райорганізації Товариства Червоного Хреста України. До певної міри це і її громадський обов’язок, позаяк вона – депутат сільської ради. А ще й суто людське покликання – перейматися болями інших. У неї і в самої зараз он як душа болить, бо її чоловік Олег Леонідович оце перебуває на Сході, в зоні АТО. І Діна Петрівна при відвідинах скривджених долею земляків не обмежується тим, аби принести ліків, виконати лікарські приписи, а знайде час і для щирого спілкування, вибере слова, аби втішити, а бува, й розрадити.
Тим часом, як розповів голова райорганізації Товариства Червоного Хреста Микола Чудік, нині в нас, у райцентрі та селах, працюють 15 ось таких патронажних медсестер, обслуговують десятки людей. Ніби й не надто помітну, проте дуже важливу й потрібну справу роблять. Як, наприклад, Олена Пінчук в Орв’яниці, Лариса Придюк у Круповому або Галина Чудінович у Сварицевичах. А Анастасія Чмуневич  у Перебродах немало років була патронажною сестрою, зараз працює у сільському фельдшерсько-акушерському пункті й не полишає зв’язків з Червоним Хрестом.
Наразі наша районна червонохресна організація об’єднує понад 50 первинних осередків, які функціонують на базі тих же ФАПів, а також загальноосвітніх шкіл, подекуди й підприємств, організацій. Справ назагал вистачає. Крім патронажу, це й волонтерський рух, долучення шкільної молоді до гуманістичних ідей, сприяння в організації соціальної допомоги тим, хто її потребує найбільше.
– А тепер, – продовжує розповідь Микола Григорович, –постала нагальна необхідність нашої співучасті у зв’язку з трагічними подіями на Донбасі та і в Криму. Чи не насамперед маємо допомогти з облаштуванням вимушеним переселенцям зі Сходу, яких на Дубровиччині вже налічується півтора десятка сімей, а це півсотні людей, з котрих половина – діти. Тому ми вже зверталися через «Дубровицький вісник» до місцевих бізнесменів, благодійників, усіх небайдужих земляків з відповідним закликом. Тим часом співпрацюємо з органами влади на місцях, з громадськістю щодо збору коштів, продуктів харчування для жертв неоголошеної війни проти України.
До слова, торік виповнилося 150 років від створення у Женеві Міжнародного комітету Червоного Хреста (з емблемою у вигляді червоного хреста на білому фоні). А цьогоріч минає півтора століття від підписання Женевської конвенції про полегшення долі хворих і поранених на війні. Тоді вперше в історії людства було проголошено і прийнято зобов’язання надавати допомогу всім пораненим та хворим незалежно від приналежності до будь-якої з воюючих сторін, а також нейтралітет і недоторканність шпиталів, лазаретів та санітарного персоналу.
Слід зауважити, один з ініціаторів Женевської конвенції, швейцарський журналіст Анрі Дюнан, згодом згадував про дискусію з представниками Росії, котра хотіла лише регламентувати ведення війни, вважаючи її нормальним для людства явищем. Питання ж стояло про обмеження жахіть війни – «цього лютого лиха, котре прийдешні покоління розглядатимуть як безумство». На жаль, не розглядають.
До речі, під час Другої світової через ігнорування Сталіним Міжнародного Червоного Хреста радянські військовополонені, на відміну від англійських або французьких, не могли у гітлерівських концтаборах одержувати по червонохресних каналах гуманітарні посилки. А сьогодні російські агресори й проросійські терористи на території України, в зоні АТО, ігнорують, цинічно порушують положення Женевської конвенції – обстрілюють санітарний транспорт, розграбовують медичне обладнання й медикаменти, захоплюють у полон представників Червоного Хреста, як це було й із заступником глави міжнародної червонохресної організації в нашій країні Жаком Барберісом. Для них бо війна, як і півтора століття тому, досі залишається «нормальним явищем»…
От тільки так не думає бережницька патронажна сестра Діна Гордич. Не з такими думками відправлявся в зону АТО її чоловік Олег. Відомо: добро повинно бути й з кулаками. І в ім’я добра береться за зброю воїн-захисник. В ім’я життя береться за скальпель гуманна рука хірурга. В ім’я майбутнього береться за кельму будівничий. Усе бо в наших людських руках – і будувати, і руйнувати, й відбудовувати.

Олександр СТРИЖАК.   

Немає коментарів:

Опублікувати коментар