НЕ ДЛЯ ВДЯЧНОСТІ Й НЕ ДЛЯ ПАФОСУ

Мишко Конончук радше скидається на старшокласника, аніж на солдата. Біляве, випечене на сонці волосся, трохи кирпатий ніс, зовсім хлопчачі усміхнені очі й баскетбольний зріст. Звичайне хлопчисько, яке трохи губиться в присутності дорослих й від хвилювання крутить в руках мобільний телефон. Йому в лютому лише виповнилося двадцять. Тільки минулого року повернувся з армії, а навесні знову попав під мобілізацію. Спочатку пройшов вишкіл на полігоні «Широкий лан» під Миколаєвом. А з червня – вже на блокпосту під Луганськом. У числі інших напередодні Дня незалежності України одержав короткотермінову відпустку й приїхав погостювати до рідної Зелені. На наше прохання, згодився Михайло розповісти, як йому там, на воюючому Сході.

– Наш блокпост за вісімнадцять кілометрів від Луганська. Контролюємо один із ключових напрямків до обласного центру. Ми – друга лінія українського рубежу. За три кілометри – вже блокпост сепаратистів. Служу разом з земляками з Рівненської та Волинської областей. Всі – молоді хлопці, найстаршому тільки виповнилося тридцять. Нашому командирові – двадцять шість.

Порівняно у нас доволі спокійно, лише вночі обстріли постійно. Але ми вже звикли. Трактором для вояків викопали триметровий бліндаж, там й ховаємося в разі потреби. Поряд стоїть підрозділ мінометної обслуги, то вони заздалегідь вже попереджають, коли буде гаряче. Як правило, рідко яка ніч буває спокійною. Якщо прибула російська гуманітарка – знай, знову стрілятимуть. Хоча, прикордонники якось проїжджали, то казали, що росіяни відкривають вогонь по тих сепаратистах, котрі відходять на їхній бік. Може, з нашими плутають. Ми там відрізані від зв’язку, добре мобільні хоч є, то в Інтернет виходимо.

На щастя, нікого на нашому блокпосту не скалічило. Маємо й бронежилети (Мишкові дістався цей засіб індивідуального захисту з першої закупки, що була здійснена в районі на зібрані населенням кошти), й каски. Правда, одяг обносився страшно, та коли я їхав додому, якраз передали гуманітарну допомогу з речами, сподіваюся, хлопці щось й для мене вділили.

Розповідає солдат, що місцеве населення досить неоднозначно ставиться до них. Спочатку взагалі прямо заявляли, чого, мовляв, сюди понаїхали. Та останнім часом сепаратисти зовсім озвіріли, за ніщо збиткуються над мирними жителями, то й ставлення людей до армійців докорінно змінилося. Вже й харчі з сусіднього села підвозять, просять хлопців швидше визволити Донбас.

Каже Михайло, що цивільні в цій війні потерпають не менше, ніж солдати. Багато людей вимушено залишають насиджене місце. Не обходиться без жертв. От й біля їхнього блокпоста якось новенький «Ланос» потрапив під мінометний обстріл терористів. Водію знесло півчерепа, постраждали й пасажири, лише один з них вижив. Та й то добре, що солдати почули стогін й вчасно надали чоловікові допомогу, позвали санітарів. Екстрено викликали потім швидку по рації й відправили пораненого. А трупи так й пролежали на дорозі цілу добу…

Отака вона несанкціонована війна.

Про солдатський побут Мишко розповідає без нарікань. Так, трохи холоднувато вночі, але бушлатами забезпечені. Нема солдатської кухні, але дуже допомагають волонтери, тож не голодують. Вдень мінометники готують щось поїсти, вранці хлопці з блокпоста – для мінометників. Добре, хоч водою забезпечують справно. Та й місцеві вже допомагають харчами охоче. Просить солдат не хвилюватися, якщо хтось довго не виходить на зв’язок. Підзарядити телефон – велика проблема. Пристосовують до цього акумулятори від БМП. Але по-різному трапляється, тож якщо день-другий рідні не відповідають, не впадайте у відчай.

Каже Михайло, без потреби в сусіднє поселення не ходять, але трапляється до банкомата (до речі, на моє здивування, на Луганщині банкомати «Привата» влаштовані та навіть працюють й за теперішньої ситуації по селах) або купити якихось солодощів в магазині вириваються. Чи за цигарками.

Мишко – єдиний із Сварицевицької сільської ради, хто потрапив на цю війну. Тож коли вернувся додому, три дні приятелі не давали проходу, все розпитували, як там. Як й ми, журналісти, в основному земляки цікавляться, чи страшно. Каже Михайло, що спочатку таки боявся. Зараз вже спокійно сприймає все, що відбувається. Рідних й кохану заспокоює, що нічого з ним на цій війні не трапиться. Назад повертається без вагань: «Бо якщо всі по домівках розбіжаться, хто тоді Україну відстоюватиме?».

Мишко це каже щиро й без пафосу. Й я розумію, чому нашу Україну вже ніколи й нікому не зламати – те покоління, яке вона виростила за 23 роки Незалежності, вже зовсім інше. Молодь міркує й діє вільніше, аніж ми, народжені в СРСР. І Батьківщину свою, мені видається, вони люблять якось по-особливому, як ми вже, можливо, й не здатні. Тому мимоволі поважаю цього зовсім юного патріота, що відстоює для своєї держави право на вільне життя, відстоює вибір своїх ровесників жити в європейській Україні.

* * *

Пам’ятаючи з розповіді нашого земляка, який тільки-но повернувся зі Сходу, як необхідна війську наша з вами підтримка, звернулася до голови районної ради Сергія Киркевича, котрий очолює координаційну раду з організації допомоги Українській армії, зі своїми міркуваннями, як таку роботу активізувати. Сергій Васильович й сам наполягає, аби ті з земляків, які їдуть в зону АТО, вже заздалегідь були повністю укомплектовані всім необхідним. Ми повинні дати хлопцям шанс повернутися додому живими й неушкодженими. Бо ж ідуть вони в жахливе горнило. Сприяння армії не зупиняється ні на мить. Вже цими вихідними було доставлено 18 бронежилетів для військовиків, які перебувають на полігонах у Львівській та Закарпатській областях. Члени координаційної ради зробили все можливе, щоб зібрати кошти та своєчасно закупити ці засоби індивідуального захисту, волонтери фонду «Руєвит» Світлана Правник та Василь Конончук підготували й індивідуальні продуктові посилки для земляків, Василь Отупор з Берестя зголосився бути за водія, щоб до відправлення в зону боїв, таки хоч якось убезпечити хлопців. А з транспортом вийшла прикра заминка. «Допізна мені особисто довелося вмовляти керівництво медичних установ «уступити» на два дні службове авто для доставки цього вкрай необхідного вантажу для солдат. На жаль, ну нема в районі у нас більш економних, ніж медичні «Рено», а кошти, зекономлені на пальному, – це ще якийсь зайвий бронежилет для воїна, - каже голова районної ради. – Спочатку відмовили по причині несправності машини, потім, коли вирішили задіяти аналогічну автівку, що обслуговує Миляцьку амбулаторію, напросто заборонили її видавати. Втрясли ситуацію після втручання СБУ. На превеликий жаль, багато хто наразі не розуміє складності всієї ситуації»...

По-різному ми можемо ставитися до війни, особисто я впевнена, згодом всі сторони конфлікту пожалкують, що його затіяли. Але в нього, в цей конфлікт, вже втягнені сотні людей, наших земляків в тому числі, чиїхось дітей, братів, колег. Чи вправі ми, ті, хто мирно дивиться телевізор, порпається в городі, ходить за покупками, відвідує церковну службу й т.п., чи вправі відмовити їм в допомозі? Наш обов’язок це зробити. Кожен, хто чим може допомогти повернутися чоловікам в свою родину якнайскоріше. Пам’ятаєте, як говорила мати Тереза: «Роби добро». Не для вдячності й не для пафосу. Шкода, що виробничі потреби цінуються більше за людське життя.

Людмила РОДІНА.