пʼятниця, 26 вересня 2014 р.

ЇЇ ПЕЧАЛІ ЗНАЄ ТІЛЬКИ ЛІС


Вже давно стало аксіомою, що зрілість суспільства визначається його ставленням до людей похилого віку. З болем у серці доводиться констатувати, що сьогодні ветерани потрапили до найбільш уразливих верств населення.
Вони отримують пенсії, які не набагато вищі від прожиткового мінімуму. Втративши сили і здоров’я, пенсіонери позбавлені можливості придбати найнеобхідніше, заплатити за лікування, загалом приречені на жалюгідне існування. Тому, напередодні Дня людей похилого віку, ми вирішили розповісти, як же живеться нашим літнім землякам.
За статистикою, кожен п’ятий українець є людиною похилого віку. Шоста частина цієї категорії – самотні люди, які залишилися без родин та близьких. Більше половини пенсіонерів потребують постійної допомоги суспільства в повсякденному житті. Мабуть, не випадково, поряд із цієї датою на 17 жовтня припадає Всесвітній день боротьби із бідністю. На жаль, бути пенсіонером та знаходитись на межі виживання – сьогодні майже слова-синоніми. Яка реальна кількість жебраків в Україні, наразі сказати не зможе ніхто. За даними Держкомстата, пенсіонерів в нашій країні налічується понад 13 млн. чоловік. Переважна більшість з них переживають постійні матеріальні  труднощі.

Пенсіонерка Зіна Самко із Літвиці на нестатки не жаліється. Все своє життя прожила на хуторі в кількох кілометрах від села. Ще п’ятнадцятилітнім юнаком її чоловік Іван самотужки звів тут добротний будинок. Сам дерево вивіз, лише молодші сестри допомагали житло підняти, позаяк вже вважали брата дорослим й самостійним. Тож виходячи заміж, попала Зіна в роботящу й дружну родину. Старалися виживати з власної праці, порали чималий земельний клин. Іван ще й пасікою радгоспівською опікувався. Разом підняли вісім дітей, вивели їх в люди…Не могли ні на дитячий садок розраховувати, ні на бодай елементарні побутові зручності. Електрика й та для сім’ї була нечуваною розкішшю. З вдячністю згадує старенька  Зіна часи Горбачова, бо при ньому дозволили до їх хутора світло підвести, то й життя веселіше пішло в родині. А то, було, навіть ремонт якийсь затіяти не випадало, все вимагали переселятися до села. А хіба ж наважишся з дрібними дітьми кинути рідні стіни напризволяще, та йти до чужих людей в підсуседи? А пережили на віку всякого, та завжди покладалися виключно на власні сили - через багатодітність й віддаленість від села мало вникали в суспільні перипетії. Усі можливі «-ізми» пройшли повз їхній дім боком. Жили в своєму власному світі, що базується на безпосередньому зв’язку з природою. Самки не загравали з владою, не переймалися політикою, виживали з лісу й жили ним. В ньому лише бачили й всевладного володаря, й незрадливого друга.
Зараз старенька вже овдовіла, згорів її Іван, як свічка. Порав домашню живність, надірвавсь й пішов на той світ. Звичайно, тужить за чоловіком, з яким промайнуло в парі більше п’ятдесяти літ. Виживає з  підсобного господарства. Каже, що має гідну пенсію. Як багатодітна мати, отримує бабця Зіна 1700 грн. Досі виручає й ліс, що завжди ставав її сім’ї в нагоді. Й тепер, по можливості, не зважаючи на більш як поважний вік, збирає бабуся його дари – по знайомству нам також підказує лише їй відомі грибні місця, ділиться секретами народного травознавства. Дивуюся, як самотнім жінкам, а мешкає бабуся Зіна з донькою, також Зіною, не лячно самотиною жити серед лісу. Та жінка лише скрушно хитає головою, бо в цьому лісі їй рідна кожна стежка…
Ця жінка нічим не різниться від тисяч інших пенсіонерів, що звикли не чекати на державну подачку чи допомогу заможного. Вона не жаліється на життя, що минуло в тяжкій роботі. Каже, що лише в ній не відчуває тягаря літ та болячок, що вже обступили. Як кожна мати, боліє турботами своїх дітей, вважаючи, що їм випала куди складніша доля. Її печалі знає лише ліс. Й самотній дім у ньому гостинно відчиняє двері.


Людмила РОДІНА.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар