пʼятниця, 5 вересня 2014 р.

ОЧИМА ВИЗНАНИХ І ЗНАНИХ

Про край наш поліський і багато, й по-різному і сказано, й написано. А як він запам’ятався, чим своєрідним вкарбувався дотичним до нашого ріднокраю людям відомим, знаним, а надто творчим, чиє світосприйняття по-особливому чутливе?
Згадаймо знамениту повість «Олеся» визначного російського письменника Олександра Купріна, оголено реалістичну й щемотно людяну. Зароджувалася вона в селі Кузьмівка на Сарненщині, де письменник тоді жив. Враження  того періоду лягли в основу і його оповідання «На глухарів». А про ті свої дні Купрін згадував: «Доля закинула мене аж на шість місяців у глухе сільце Волинської губернії, на околиці Полісся, й полювання було єдиним моїм заняттям і задоволенням».
Наразі важко сказати, чи залишив би якусь письмову згадку про наші терени польський драматург зі світовим іменем, художник і теоретик мистецтва Віткаци (Станіслав Ігнаци Віткевич). Він, наскільки відомо, навіть передсмертної записки не залишив. Тим часом після нападу гітлерівської Німеччини на Польщу перебрався в дубровицькі Великі Озера, жив скількись днів на фільварку свого знайомого, а з вступом Червоної Армії у Західну Україну покінчив життя самогубством. У цьогорічному вересні минає відтоді 75 років.
З початком іншої великої війни, наполеонівської, побувала на Дубровиччині перша російська жінка-офіцер Надія Дурова, її уланський полк деякий час два століття тому квартирував у нашому місті. Згодом у своїй книжці «Кавалерист-дівиця» вона відгукнулася про  нашу землю не надто лицеприємно: нужденний край, дрімучі люди… А от поет, драматург, театральний режисер першої половини минулого століття Авенір Коломієць в одному з віршів тепло згадував бережницькі стріхи й тини, поміж яких пройшло його дитинство.
У тій же Бережниці відомий український поет Степан Пушик був, як він сам щиро зізнався, вражений своєрідністю трактування й виразності тутешнього пам’ятника Кобзареві роботи місцевої уродженки Теодозії Бриж: «Я багато їздив Україною, бачив багато пам’ятників Тарасові, але такого, як оце, то, може, й ні». А інший поет, Андрій Ярмульський, зачарувався притягальною пейзажністю нашого скромного куточка: «Жаркі жоржини кущаться в подвір’ях, палахкотять у лагідну Горинь, і в пізню ніч, здається, надвечір’я ще лащиться у хвилях, ще горить». І: «Стоять в Дубровиці рожеві ночі, антонівками пахнуть, не заснеш».
Письменниця-шістдесятниця й політв’язень, донька священика дубровицького храму Різдва Богородиці Галина Гордасевич жила в Дубровиці зовсім дитиною. Через роки відвідавши наше місто, вона ось як згадувала ту пору: «Найбільше запам’яталися велика церква, великий двір біля неї і я у дворі сиджу серед лопухів…». Та велика «мурована» церква височіє й досі, тільки священичий двір насправді й невеликий, а лопухів уже давно немає. Але й із отаких дитячих вражень сформуються потім віршовані рядки: «Всіма чуттями я життя люблю. У ньому місце є великому й малечі: і зорям, і трояндам, і черві».
Не будучи місцевим уродженцем, усе життя вчителював у Висоцьку визнаний український байкар, лауреат ряду літературних премій Петро Красюк. Теми для сатири й гумору брав із життя. А для нашого краю, який став йому рідним, знаходив і теплі поетичні слова, як-от: «Стікають води Случі і Горині…».

Всю свою трудову біографію «написав» на Дубровиччині й почесний громадянин нашого міста, педагог, поет і краєзнавець Василь Попенко. Уродженець Дорогобужа, що в Гощанському районі, він немало віршованих і прозових рядків присвятив дубровицькому краю. Аж якось, уже будучи в літах, розповів таке. Коли ще був малим, росла біля батьківської хати на їхньому подвір’ї маленька ялинка. Василько підростав, і вона тяглася до сонця разом з ним; уже Василем Павловичем не раз навідувався до отчого порогу, й зелена красуня вже переростала його, а потім стала взагалі височенна. Згодом, сталося так, ту хату придбали зовсім інші люди, ялинку зрізали, бо стала заважати, й нібито продали десь у Рівне на новорічний майдан. Дізнався про це, й серце довго щеміло. Адже хоча вже й хата з подвір’ям, і ялинка край неї давно стали ніби як чужими, а от все життя залишалися рідними.
Олександр СТРИЖАК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар