четвер, 27 липня 2017 р.

ЧОРНИЧНЕ…
Зупиняюся біля неї ніби магнетично. Ця літня жінка нагадує мені мою стареньку бабусю, якої давно нема у цім світі. Стаю, бо мені здається, що якби дожила моя рідненька до такого віку, то виглядала б так просто і дуже тепло, як оця сільська трудівничка.
Старенька продавчиня стоїть скромно, на одному з найменш видних місць, і чорничцю продає на малому ринку.
Я ж зовсім не думала купувати цю ягоду, але зупиняюся і запитую:
А по чім у вас чорниця, вказую на літрову банку.
По тридцять, дочечко, по тридцять, розтоплює мою душу старенька вже першими словами.
А он там дорожче, зауважую, по 40. Чого ж так дешево продаєте? Збирати чорницю праця нелегка.
Ой, нелєгко, дитінко. Да й померзла вся. Перша геть не встояла од холоду. А ето та, що вижила. Мало її. Я вчоре як пішла в одінадцать, так прийшла в сім часов. День по лісі ходила. Важко збирать, дитіно, важко. Але копійка треба.
Я дивлюся на її жилаві руки і ще раз сумно перепитую:
То чого ж так дешево продаєте, не як всі?
Ой, голубонько, я вже позавчора нагрілася з етими цінами. Приїхала в Дубровіцу, спочатку просила по 40. А ніхто не взяв, ні одна душа, аж до одінадцяти часов. Потом скінула до 35, знов ніхто не купляв. Вже аж у 12 поставила по 30. То й продаласа. Треба й сьогодні продать. Бачиш, дочечко, он хмара яка суне. Мо, буде дощ.
Мені так бальзамічно від нашої бесіди, від її щирих очей, що я вже й забула, що дуже поспішала.
Бабусю, а з якого ж ви села?
Островци, чула, дочечко?
Чула, десь коло Трипутень, так? я вгадую, й соромно стає, що не знаю точно, де ж оце село у районі.
Ні, голубонько, то за Крупов’єм. Маленьке село. А послє войни було 90 хат.
Ох, завстидали мене, червонію, не знала, де ваше село.
Ой, моя дорогенька, а що ж ти все маєш ото знать?, заспокоює мене бабуся.
А звати вас як? хочеться почути ім’я співрозмовниці
Марта, 79 мені вже. Стара…
Накрапає дощ, я пропоную своїй новій знайомій переміститися під накриття у більш зручне місце. Вона відмовляється:
Ох, то ж він теплєнькій. Дощ, дитінко, не найбільша біда в житті.
Мені не хочеться йти. Я стояла б ще і говорила, і говорила б. Зовсім чужа людина за лічені хвилини подарувала мені стільки душевного затишку. Але я ж поспішала. Ми прощаємося.
Вже дорогою згадую, як зі своєю бабусею в дитинстві ходила по чорниці. Як любила збирати їх до обіду, а по обіді ну вже геть лінувалася. Згадую, як моя сива лебідка мене жаліла і найсмачніше з вузлика клала мені, і посидіти змушувала, відпочити раз-по-раз на пенькові.
А потім ми варили в чугуні чорничне варення. Його було багато. Хліб з тим варенням і кружка свіжого молока то найпоширеніший десерт мого дитинства. Любила пінку з чорничного варення. Згодом, за місяць, воно мені набридало, і я вже крутила носом, як бабуся пропонувала намастити ним хліб.
Як би я хотіла отак вернутися, бодай на кілька годин, у те чорничне дитинство. Йти з бабусею лісовою стежкою, слухати її оповідь про ліс, натрапити на гарні ягоди, збирати їх, а потім як-небудь хитрувати, щоб не збирати… Як би хотіла отой кусок хліба з чорничним варенням… Хіба ж я посміла б сказати бабусі, що у подруги-сусідки Інни вдома є варення вишневе, а у нас нема. А вишневе смачніше, Інна давала скуштувати. Й треба садити вишні, а не так довго ходити по лісі.
А бабуся тілько пригортала мене і цілувала в голову: «Ой, дочечко, ой, дитинко…». Геть так називала дочечкою, як сьогодні бабуся Марта.
Може саме тому вже тиждень після зустрічі з бабусею Мартою я живу цими чорничними спогадами.

Любов КЛІМЧУК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар