УСІ МИ ЛЮДИ. ТО ДАВАЙТЕ НЕ ЗАБУВАТИ ПРО ЦЕ…

Медицина зараз переживає нелегкі часи. Та й більшості з нас зараз непросто. Але як би там не було й за сьогоднішніх поганих умов праці, вкрай недостатнього державного фінансування, низької заробітної плати медичного персоналу та всього іншого, медпрацівники повинні, як ніхто, за своєю професією ставити на перше місце хвору людину і без ніяких умов (в екстерних, нещасних випадках) надавати їй термінову, невідкладну допомогу. Маю я на увазі саме такий нещасний випадок, який трапився зі мною 5 липня ц.р., і як до цього поставилися медпрацівники (медсестри, лікар) із кабінету 7-8. Це кабінети травматола та перев’язочна. Я не називаю людей за прізвищем, просто не знаю, хто то був.

Так от, цього дня я, Михайло Іванович Богович, із своїм товаришем Миколою Івановичем Кириченком поїхали роверами до лісу за ягодами. Дорога – яма на ямі. Наїхав на камінь, впав і розбив голову. Зупинити кров не можемо, нічого підходящого під рукою не було. Та й ще кров струменіла безупинно. Відчуваю, що сили полишають мене. Тож прийняли єдине рішення. Вертаємось назад та їдемо до лікарні. Кинулися в приймальне відділення. Там й слухати не хочуть, щоб покликати лікаря. Ще й прикрикнула медпрацівниця, мовляв, не притуляйтеся до дверей, закривавите ще нам приміщення. Так, немов я це зумисно роблю. Й жодного співчуття до літньої людини. Могли б, то силоміць виштовхали, щоб не заважав. Направили нас в травматологію. Голова, обличчя, одяг – все в крові. Сидимо з товаришем на лавці під кабінетом. Виходить медсестра, бачить, в якому я стані, і каже: якщо ви не купите те, що написано (12 найменувань на 130 грн.), ми нічого робити не будемо, мовляв, в нас нема для цього медпрепаратів. Я чемно намагаюся пояснити ситуацію (що грошей немає, бо не прихопив гаманця, їдучи до лісу) та прошу щось зробити, аби зупинити кровотечу. Кров вже весь одяг забруднила, на плитку налилося. Прошу позвати лікаря. Правда, десь через хвилин 15-ть приходить лікар, вторить те ж саме: немає чим надавати вам допомогу. На щастя, мій товариш побачив знайомого лікаря Миколу Адамовича Годунка, який безвідмовно позичив необхідні 130 грн., за що йому я дуже вдячний. Лише після того, як ми знайшли потрібні кошти та купили все, що було написано, взялися мені допомагати. Як зміг помив обличчя, руки в умивальнику з кров’ю (каналізація не працювала), ні рушника, ні мила… Від втрати крові,  від того, як побачив скільки її вилилося, запаморочило в голові, впав тиск, перед очима туман, земля пливе під ногами…

Другого дня після цього випадку поїхав на перев’язку та дорікнув медсестрі за таку «допомогу». Правда, хотів і головному  лікарю поскаржитися за таке бездушне ставлення. Але на той час його не було. Тож я ображений, зболений поїхав додому.

Не подумайте, я зовсім не хочу рівняти всіх лікарів під одну лінійку. Є лікарі від Бога, але й байдужості в медицині вистачає! Хоча ж всі вони давали клятву Гіппократа, в якій на першому плані – здоров’я хворого, а потім – гроші, а не навпаки. От тепер я вірю тим людям, котрі кажуть, що не дай, Боже, опинитися в лікарні, коли в тебе немає коштів навіть на просту першу медичну допомогу. Мені, здається, людям медичної професії треба бути більш уважними, співчутливими, може, інколи і увійти в ситуацію, в якій опинилася людина. Адже всі ми люди. Сьогодні я, а завтра…

Михайло БОГОВИЧ, 80 років, дитина війни.