* Дзеркало

Хочеш піти на лікарняний чи отримати драйв від високої температури, то стань у Дубровиці в магазинах в чергу…

Відчуєш арктичний подих кондиціонера в спину, в потилицю… в вухо…

– А вам не холодно, – запитую у продавчинь?

– А на нас не дме!

Правильно, хай дме на покупців. У них більше грошей на аптеку. Прийде мама з малою дитинкою, хай дме дитині в голову. А цукеркам і ковбасі треба лежати спокійно, доки покупці лежатимуть хворі в ліжку.

Шановні підприємці і продавчині! Кондиціонери треба вміти налаштовувати! Складається враження, що ви уклали контракт з фармацевтами…

Каруселі

У парку присоромлюю хлопців років 16-17, які повсідалися і катаються на дитячій каруселі.

– Хлопці, ну це ж для діток… Ця карусель не розрахована на таких, як ви…

– А ми йшли парком і не втерпіли, ну так хочеться покататися. У нас таких не було, - зауважує найсміливіший.

– Та вам вже на побачення ходити треба, а не на карусель, - знов підбираю аргументи!

Відповідь юнака мене дуже тішить:

– «Я думав, що ви вчителька, але ви не вчителька. Стопудово. Але десь я вас бачив… Ну, чесне слово, думаєте, що як ходимо до дівчат, то вже не хочеться на карусель? Наші дівчата самі залюбки на ній покататалися б зараз, але вони трохи скромніші. Дівчата катаються вночі!».

Дорога до церкви?

Вона щонеділі ходить до церкви. Поспішає у хустинці, так чемно опустивши очі додолу. «Ревна християнка, – завжди думала я, – всі справи кидає. Йде Богові молитися». Чула як вона повчала знайому, що треба в храм ходити. «От, боголюбов», – я вважала.

Днями йшла біля її хати. Двоє хлопчаків вирвали кілька недозрілих вишень, що визирають із-за її плоту.

Вона дуже ганила і кляла цих діток. Вони побігли, як від скаженої собаки… «Для чого вона ходить до церкви щонеділі?», – я раптом подумала…

НУ КУДИ Ж СПІШИМО?

На вулиці Артеменка поклали лежачий поліцейський. Дуже добре, бо тут, неподалік пам’ятника Небесній сотні, часто виникали нюанси щодо переходу вулиці. Навіть розмітка для пішоходів не зупиняла окремих водіїв. Багато діток перетинає вулицю дорогою до школи.

Недільний ранок.

    Бордюри біля поліцейського ще не вимощені, бо поруч клали бруківку. Виїжджаю на велосипеді і хочу бути хитрішою – об’їхати цього лежачого стража порядку по тротуару. Розганяюся, аби швидше це зробити. Назустріч із-за наших чудових каштанів вилітає автівка. Водій теж не хоче бути дурнішим від мене, вихром несеться повз поліцейського, в’їхавши на тротуар.

До нашого «поцілунку» залишається мізер. Сцена з казки «Два козлики».

Ми одночасно, як за наказом, підводимо пальці до скронь… Я намагаюся охарактеризвати так хлопця за кермом… А він – мене.

Привіталися, усміхнулися, роз’їхалися… ГОЛОВНЕ – «НЕ ПОЦІЛУВАЛИСЯ».

Бабця на зупинці коментує: «Куди ви, діти, все спішите, ну куди? На той світ спішите?».

А справді… КУДИ??? На той світ не так вже й важко!

Любов КЛІМЧУК.