четвер, 27 липня 2017 р.

ЧИМ ЖИВЕ ПОЛІСЬКА ГЛИБИНКА
Минулого тижня очільники району побували
з робочою поїздкою у навіддаленіших селах.
Подивитися, чим живе поліська глибинка, чим переймаються мешканці українсько-білоруського прикордоння, дізнатися про їхні плани та проблеми, рушив й «Дубровицький вісник».

ВИСОЦЬК – СЕЛО ТИСЯЧОЛІТНЬОЇ ІСТОРІЇ Й НЕПЕРЕСІЧНИХ ОСОБИСТОСТЕЙ
Як й Дубровиця, 2005 року Висоцьк відзначив своє тисячоліття. Вогнем й мечем не раз охрещене, скупане в крові та сльозах, омите погоринними росами й духмяними пахощами різнотрав’я, село це гордиться минувшиною й впевнено дивиться в майбутнє. Колись тут був районний центр. Тож в селі збереглася розгалужена інфраструктура, й гордовиті височани досі вважають себе трохи вищими від мешканців довколишніх сіл – бо ж вони міщани. Про славне минуле й легендарних земляків довго може розповідати місцевий краєзнавець, колишній сільський голова п’яти скликань Григорій Васильович Яцута. Це його стараннями в селі наприкінці вісімдесятих було відкрито краєзнавчий музей, де в шести кімнатах зібрано багатющий матеріал з історії ріднокраю – від знарядь праці незапам’ятних часів до особистих речей відомих височан та предметів побуту сучасності. Подорож цим музеєм може затягнутися на години, позаяк й оповідь самого доглядача, й матеріали справді захоплять кожного, хто бодай трошки цікавиться коренями свого родоводу.
Приваблює й надихає на романтичні роздуми сільський парк, де також можна зустріти унікальні для цієї місцини живі «експонати», як-от височена модрина. Це також заслуга все того ж Григорія Васильовича – лісівника за фахом й великого романтика по життю. Залюблений в цей край чоловік може провести екскурсію всіма знаменими місцинами Висоцька, а дивитися тут, повірте на слово, таки є на що. Взяти хоча б шлях до колишнього Висоцького замку, що був збудований за всіма правилами середньовічної фортифікації, з запобіжними водяними ровами та підйомним мостом. На жаль, від самого замку в музеї лишилася тільки плити з долівки, але про замкове облаштування можна дізнатися зі стародавніх описів. Тож у планах височан – колись відродити розвалене замковище, оживити давно забуті легенди, а на перших порах розвивати «зелений туризм» хоча б до тих унікальних красот, що  не зруйнували ні час, ні людські протистояння.
Наприкінці минулого року місцеві мешканці, наслідуючи приклад наших першопрохідців на шляху децентралізації з Миляцької ОТГ, вирішили об’єднати в громаду найближчі сільські ради й собі. Планувалося, що ввійде до цієї об’єднаної територіальної громади десять населених пунктів з Висоцької, Туменської та Людинської сільських рад. Було проведено відповідні перемовини, висунуто виграшні аргументи. Однак вони виявилися непереконливими для населення Туменської сільської ради, тож громаду було створено в дещо менших, аніж спочатку хотілося масштабах.
Отож насамперед керівництво району, їдучи до Висоцька, переслідувало мету подивитися, наскільки спроможною виявилося злиття двох сільських рад.
«Спочатку мало вирілося в позитивні зрушення навіть самим, але зараз маємо вже перше перевиконання бюджету. Значна сума (понад чотири млн.грн.) на розвиток соціальної сфери надійшла з Державного бюджету. Тож тепер першочергове завдання – вчасно й з наймаксимальнішою віддачею освоїти ці кошти», – розповідає новообрана голова Висоцької сільської ради Людмила Гура. Для Людмили Федорівни, що пройшла гарну школу на посаді Людинського сільського голови, ця робота не нова. Та й надійний тил серед виборців відчуває. До речі, останні вибори в цій громаді довели, що майбутнє своє українці все ж пов’язують з жіночим началом. Всі ключові пости у Висоцьку обійняли представниці прекрасної половини людства. Не тільки голова ради, а й старости у селах – всі жінки. Отакий собі матріархат по-висоцькому.
Найперше бюджетне вливання планується в дитячий садок. Гарна й простора будівля, що розрахована на шість груп, тривалий час повністю не обігрівалася, тож покрівля та стіни зазнали руйнування. Тепер будуть старатися реанімувати садочок повністю. «Зараз наш «Льонок» відвідує 43 дитини, маємо лише дві групи, тож черга на місце в садочок існує. На жаль, поки що не можемо прийняти всіх охочих», – розповідає завідуюча цим дошкільним навчальним закладом Н.І. Костюк. За інших обставин, якби працював садок на повну потужність, знайшлося б тут місце й для малят з Вербівки, бо там функціонує лише прогулянкова група. Тож така реконструкція у Висоцьку вже давно на часі.
Щодня відвідувачів Висоцької ЗОШ зустрічає з меморіальної дошки на стіні привітна посмішка великого дотепника та життєлюба П.Х.Красюка – шанованого неперевершеного нашого байкаря й багатолітнього директора цього храму науки. Це так учні його розсудили по смерті свого вчителя – хай згадка про велику людину завжди буде там, чим Петро Харитонович дорожив понад усе. Тепер справу свого славного земляка й родича продовжує В.П. Креденсир. Тому й знайомство із школою Валентина Пилипівна розпочинає з кімнати-музею Красюка. Тут ще все так, ніби великий байкар просто відлучився на перерву. Красюків клас у Красюковій школі – як святиня. Школа ще не відпочиває. Її коридори й стіни ще зберігають відлуння дзвоника, а школярі – готуються до випускного балу. У Висоцьку він розбавлений ще й зустріччю випускників різних років. Тож школі спокій поки що тільки сниться. Директор бідкається відсутністю коштів на поточні ремонти й не без гордості демонструє спортивну залу, яку тут відремонтували власними силами – добре, хоч кошти на матеріали виділило управління освіти. Як буде тепер, Валентина Пилипівна наразі не знає, можливості освітньої субвенції обмежені, наскільки виявиться спроможною новоутворена громада підтримати освітні заклади, покаже вересень.
У дворі школи – приміщення інтернату. Його вже давно ніхто не використовує. Пустує понад двадцять років. Тут в далекоглядних планах місцевого активу бачиться невеличкий готель, з якого й можна було б розкручувати «зелений туризм». Тут передбачається незначна реконструкція й косметичний ремонт.
Зачекався ремонту й сільський будинок культури. Простора глядацька зала в аварійному стані. Тут би й опалення переробити. Й покрівлю поміняти. Але ж це колосальні гроші, яких не знайшлося в районному бюджеті за всі роки незалежності. Тож навряд чи осилить цей об’єкт й громада.
На відміну від інших відвідуваних цього дня об’єктів у стаціонарному відділенні територіального центру для одиноких й немічних літніх людей та інвалідів – затишно й комфортно. Тут світлі й чисті кімнати, компетентний персонал, квітучі кімнатні рослини й навіть ручна перепілка в клітці при вході. Але в кожній кімнаті, куди ми заглядаємо, поряд з комфортом, навічно поселилася туга. «Так хочеться хоча б на мить на рідне подвір’я, пройтися босою по споришу, - каже старенька бабуся, яку сюди привели самотність й хвороба Бехтєрєва. – Гарно тут. Привітний персонал, всього досхочу, тільки рідного повітря бракує».
Це відділення почало функціонувати у Висоцьку шість років тому, після пожежі у будинку престарілих на Білій. Ще й досі тут мешкає очевидець тієї трагедії – пан Огневий. Цей чоловік й зараз почувається непогано. Але скаржиться на болі в ногах й брак медикаментів. Як розповідає директор територіального центру Віталій Ващишин, забезпечення ліками – справді велика й непосильна проблема для цього закладу. Відповідно до бюджетних призначень на медикаментозне забезпечення передбачено тут аж… 1.48 коп. на місяць. Порівняно до інших подібних закладів незначні кошти виділяються й на харчування та утримання підопічних. «Якщо з харчами ще якось викручуємося, бо й самі робимо закрутки, вирощуємо та заготовляємо овочі, то постіль, памперси – наша гостра й постійна потреба. Дякую всім місіям та благодійникам, що бодай трохи підсобляють нам, інакше було б зовсім сутужно». Такі речі в цьому закладі, де більшість людей позбавленні можливості пересуватися, це справді – найбільш дошкульна й першочергова потреба.
Мали цього дня Микола Петрушко та Микола Кухарець також зустріч з активом громади, провели прийом громадян. Серед питань, з якими люди приходили до районної влади, виділення сінокосів.

ЗА ДЕРЖАВУ ОБРАЗЛИВО
Саме словами незапам’ятного героя «Сонця пустелі» хочеться охарактеризувати наше безпосереднє прикордоння. Розбиті дороги, захаращені узбіччя, сморід від нужника – це те перше враження від України, яке закарбовується в пам’ять іноземців, що перетинають кордон на пункті пропуску «Городище». Декілька страхових компаній, що функціонують тут, не хочуть брати відповідальності за прилеглу територію, кажуть: «віддуватися» має Туменська сільська рада, мовляв, це їхня земля. Сільський голова Алік Новик й не відмовляється допомогти, проте утримувати постійно людину, яка прибиратиме на кордоні, сільська рада також не може – надто накладно, та й не піддається це здоровому глузду.
Отримавши бейджики, що дають право на відвідини території пункту пропуску, рушаємо геть до самого кордону. Прикордонники та митники розповідають, яким чином організовано тут роботу. Охоронці кордону одразу попереджують: фотографувати тут не бажано, неспокійний нині час в Україні, хтозна, в які руки потрапить наша світлина.
Рушаємо геть в нейтральну зону, де вже починається Білорусь. Межу з нею видно здалеку – разюче відрізняється якість асфальтового полотна. Шкода тільки, що не на нашу користь.
Коротка екскурсія приміщеннями, де працюють митники, й ми вже знову вдихаємо «аромати» Батьківщини за межою пункту пропуску. споглядаючи вищербнуте асфальтове покриття, ловлю себе на думці, як винахідливо можна пояснити таку вбогість на дорогах іноземцям-мандрівникам – це, мовляв, поле для гри у гольф.

НАС НЕ ТРЕБА АГІТУВАТИ ЛЮБИТИ УКРАЇНУ
В залі засідань Туменської сільської ради нас вже чекають депутати, завідуючі ФАПами, кульпрацівники, апарат ради. Люди задають гострі запитання, щиро висловлюють те, що наболіло. З великою пересторогою ставляться вони до децентралізації, реформ в медицині. «Колись у нас було потужне сільськогосподарське підприємство, колгосп-мільйонер. Та комусь захотілося приєднати його до Висоцька, в результаті – ми залишилися ні з чим. Люди роботи не мають. То чи не повториться таке й зараз? Вже тоді промовчали, не втручалися, тепер – не сидітимемо, склавши руки», – звучить з зали. «Не треба нас вчити любити Україну, ми любимо свою землю не менше, ніж ви. Але поки що ніяких позитивних зрушень не помічаємо. У Висоцьку не можуть нашкребти грошей, щоб дитячий майданчик встановити, а наш сільський голова за півтора року спромігся на три такі майданчики. На школу сільська рада виділила більше ста тисяч гривень. Це ж немалі суми. То чого нам від добра добра шукати?», – резонно аргументують люди. На їхню думку, нема ніякої мації й в Миляцькій об’єднаній громаді: «Ви про проблеми їхні розкажіть, ну ЦНАП там відкрили, а до реєстратора все одно в Дубровицю їздять. Чи там в ФАПах ліків вистачає, чи може, дороги вимостили?». Люди висловлюються небайдуже, відчувається, що їм дуже болить за їхнє село. Цікавляться тут, хто зараз встановлює тарифи на перевезення: чому до села, що розміщене на віддалі 25 км від райцентру, квиток вартує 25 грн., хоча відповідно до оприлюднених розрахунків тариф не має перевищувати 65 коп. за кілометр? й таких «чому» тут називають ще кілька. Голова райдержадміністрації тут же дає доручення розібратися й усунути ті недоліки, які можна виправити на місці.
Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Дописати коментар