Наталка Позняк: Про українську мову,

посвідку і любов до Батьківщини

Наталю, нещодавно у «Фейсбуці» читала про Вашу ситуацію щодо посвідки про знання рідної мови. Сьогодні, з плином часу, як дивитеся на цей момент?

Насправді нічого страшного не сталося. Мені сказали, що на ту вакансію більше претендентів не виявилося, тому конкурс буде скасовано і оголошено по-новому. Так що все владнається. Але шкода втраченого часу.

До речі, якби університет працював у нормальному режимі і я вчасно отримала б потрібну довідку, я, як і всі, може, і не звернула б на це увагу. Як казали древні латиняни, «Dura legs, sed legs» – закон є закон. Але саме ця ситуація змусила замислитися над тим, що я назвала бюрократичним ідіотизмом. Бо виходить, що я маю окремою довідкою підтверджувати свій диплом українського філолога. При чому, довідку цю мені виписали на основі мого ж диплому, без додаткових іспитів. Але без довідки у мене документи ніхто не приймає, бо «не положено».

Водночас, ця ситуація яскраво продемонструвала весь абсурд, яким насправді переповнена державна служба. Бо у нас на двох працюючих припадає троє контролюючих. І самі держслужбовці, як мені довелося спостерігати, в кращому разі 50% зусиль віддають роботі, а 50% - написанню звітів про цю роботу. І виходить так, що в багатьох випадках твоя робота нікого не цікавить, головне – щоб звіт був якісний. І не важливо, що ти за людина, що ти знаєш, що ти вмієш – аби всі папірці були в нормі. Моя логіка відмовляється це сприймати.

При тому, ці ж вимоги законодавства демонстративно порушують держслужбовці найвищого рангу, які є, по-суті, обличчям держави. Наприклад, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков у своїх публічних виступах віддає перевагу «общепонятному», і ніхто його за це не карає. Більше того, один львівський активіст подав на нього до суду за спілкування російською під час презентації у Львові нової поліції. І виграв цей суд. І що? Арсен Борисович став більше спілкуватися українською?

Взагалі, виходить парадокс. З кожним роком у нас створюється все більше контролюючих органів, все більше структур беруться за боротьбу за мову, за державність, проти корупції. Але на ділі все перетворюється лише на імітацію – ми всі бачимо це хоча б на прикладі ситуації з бурштином. У зв’язку з цим згадується фраза диктатора Франко, яку він проголосив наприкінці війни: «Треба діяти за принципом: друзям – усе, ворогам – закон».

Часто спілкуєтеся з різними посадовцями, іменитими людьми. Як ви охарактеризували б рівень знань української мови у наших непересічних співвітчизників?

Я скажу так: чим вищий культурний рівень людини, тим краще знання мови. Більшість людей, з якими я спілкуюся, прекрасно володіють українською мовою, і це є нормою. Багато хто на 2-3 хвилині спілкування переходить на українську. Російською переважно спілкуються люди з комплексом провінціала або ті, для кого Україна – це певна територія, без історичних чи культурних рефлексій. А ще люди, у яких ці рефлексії сформовані російською культурою, музикою, російськими історичними міфами, над чим так наполегливо працювали радянські ідеологи. І політиків це так само стосується. І це прикро. Бо ще Грушевський казав, що головна біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна.

Якою мовою розмовляє столиця – серце України?

По-різному. Хоча, скажу відверто, з кожним роком все більше можна почути саме українську. І в магазинах усе частіше, коли чують від тебе українську, переходять на цю мову. Приємно, що багато молоді, навіть, якщо вони виростали в російськомовних родинах, підростаючи, свідомо переходять на українську. Це – мова молодих і допитливих.

Взагалі, якщо згадувати кінець 80-х, коли я вперше потрапила до Києва, то відмінність разюча. Тоді українську можна було почути хіба що на концерті і на філологічному факультеті. І все. В інших сферах безроздільно панувала російська. Згадую, як до мене з моєю подругою радісно кинулися журналісти українського телебачення, де якраз започатковувалася програма «Говоримо українською», почувши, що ми на зупинці розмовляємо не по-російськи. Ми тоді стали телезірками і, коли я приїхала до Дубровиці, мені багато хто казав, що бачив по телевізору.

Але водночас, варто трошки від’їхати від Києва – ситуація кардинально міняється. У тій же Бучі чи Ірпіні українську можна почути набагато рідше, ніж у столиці. Я не знаю, чи це згаданий раніше комплекс провінціала, чи щось інше. Але факт лишається фактом.

Як ви оцінюєте свій рівень знань рідної мови?

Знаєте, кажуть, що іноземну мову можна вивчити за три роки, а рідну вчиш усе життя. Але останні 20 років я практично не переходжу на російську, принципово, хоча і володію, і маю паралельно диплом російського філолога. Звичайно, можливо, я не такий блискучий стиліст, як відомий мовознавець Олександр Пономарів, але із ста балів я свій рівень оцінюю як мінімум на 85-90. Принаймні у газеті «Україна молода», де я працюю, у коректорів до моїх текстів практично немає зауважень.

Де сьогодні можна замовити довідку про знання мови?

Насправді перелік вишів, де працюють такі атестаційні комісії, досить великий. У Рівному, наприклад, це можна зробити у Рівненському державному гуманітарному університеті, Національному університеті водного господарства і природокористування та Приватному вищому навчальному закладі «Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука». У Києві теж є з десяток таких вишів. Але тут багато що впирається у гроші. Наприклад, в університеті Шевченка, який я закінчувала, така довідка на основі диплому мені обійшлася в 90 грн. Якби диплом був не профільний і довелося складати іспит – вартість була б більше 600 грн. В університеті Грінченка – 500 грн. Це із того, що я знаю.

Що ви порадили б молоді, яка хоче стати держслужбовцем і не тільки?

Ну, насправді я іще не є держслужбовцем, так що чогось такого бажати і не випадає. Але хочу передусім побажати не втрачати віри – і в державу, і у власні сили. Нещодавно спілкувалася зі своєю студенткою, яка зараз навчається у Львові на журналіста. Так вона сказала, що ніколи не поїде з України, хоча такі можливості є, бо це як залишити хвору маму напризволяще. А ще хочеться згадати слова, які мені постійно в дитинстві повторювали мої батьки: «Для інших треба робити так, як для себе. А можеш – то й краще. Щоб потім перед людьми соромно не було».

Але насправді, держава – це ми. Кожен з нас. І справа вибору кожного – миритися із правилами, які існують, навіть, якщо вони недолугі, чи відстоювати власну позицію, пропонувати нові підходи, втілювати нові ідеї. Поки що в держслужбі переважає перше. Але, повторюю, це лише тому, що ми робимо вигляд, що нас це влаштовує.

Чи вважаєте знання рідної мови невід’ємною рисою патріотизму?

Рідної – так. Але питання в іншому – яка мова є для людей рідною? І про який патріотизм ідеться? От для мене до 7 років рідною мовою був і лишається наш поліський діалект, яким я досі розмовляю, коли приїжджаю додому. Так що, я не патріот?

Але знання української мови чи вишиванка не є беззаперечною ознакою патріотизму. Знаю багатьох політиків, які ще в 90-х і за мову виступали, і за Україну. Але коли випадала нагода «поторгувати чужою правдою», як казав Шевченко, не втрачали такої нагоди. До речі, на Майдані і на війні було багато російськомовних, які з дитинства були виховані на російських культурних зразках, але які є патріотами і свого міста, і своєї держави, і які готові віддати за неї, як у гімні, «душу й тіло».

Водночас, хочу сказати, що знання державної мови – це ознака ПОВАГИ і до держави, і до людей, серед яких ти живеш. І дуже хочеться, щоб настав той час, коли слова Україна, українська держава викликали б беззаперечну гордість і повагу у всіх, щоб у тих, хто був вихований на інших культурних цінностях, з’явилося бажання стати частинкою цієї держави, відкрити для себе її глибину і силу. Це і є патріотизм. Але доки існуватиме підміна понять, несправедливість і демонстративна неповага до законів з боку тих, хто в очах багатьох є уособленням держави, на це марно сподіватися. Власне, з цього ми і почали нашу розмову.

Який вислів українською Вам найбільше до вподоби і він постійно у Вас в голові?

Не знаю, як постійно, але дуже люблю Шевченкове: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає. З нами правда, з нами сила і воля святая». Вірю, що так і буде.

Спілкувалася

Любов КЛІМЧУК.

Наталка Позняк, 13 березня, допис у «Фейсбук»

Сьогодні я не змогла подати документи на конкурс на заміщення вакантної посади на державній службі. Не змогла, бо не було посвідчення, що я володію державною мовою. При тому, що у мене диплом українського філолога, і за іспит із української мови в мене стоїть п’ятірка.

Але посвідчення у мене немає досі, хоча документи я подала ще в кінці лютого. Бо в Інституті філології КНУ імені Шевченка, який я закінчувала, до 1 березня були канікули у зв’язку із економією опалення. А, щойно вийшли – знову пішли на канікули, цього разу в рамках акції «прикрути». І повноцінно запрацювали лише з 12-го.

Сьогодні мені повідомили, що моє посвідчення таки виписане на основі мого диплому. Але мені його не можуть дати, бо там немає печатки і підпису ректора. А ректор буде в четвер. А останній термін подачі документів збіг сьогодні о 17-й годині...

В результаті на конкурс я пролетіла. І є два варіанти: або шукати іншу роботу, або сподіватися, що ніхто на цю посаду не пройде і чекати оголошення повторного конкурсу. А це – додаткові кілька тижнів, якщо не місяців у підвішеному стані.

Ні, я всіляко підтримую категоричну вимогу для держслужбовців володіти державною мовою і послуговуватися саме українською мовою, якщо ти презентуєш державу Україна. Але я не розумію, чому бюрократичний ідіотизм має бути вищим за елементарну логіку. Адже наявність профільного диплома уже свідчить про фахову підготовку.

І от такі ситуації одразу ставлять під великий сумнів ефективність державної служби. Як і самої держави.