четвер, 5 квітня 2018 р.


Петро ВОРОБЕЙ: «На хлібі клянусь –
я намагався бути об’єктивним»
Сьогодні пропонуємо нашим читачам розмову з нашим земляком, уродженцем Вільного, а нині колегою-журналістом та літератором з Хмельниччини Петром Вороб’єм. Багатьом з вас він ще добре відомий як помічник-консультант народного депутата України Олександра Абдулліна («Батьківщина»), коли той представляв у Верховній Раді України наш округ.

Пане Петро, дозвольте насамперед привітати Вас з високою літературною відзнакою.
Розкажіть нашим читачам, як вдалося  юнакові з поліської глибинки досягти письменницького Олімпу? Як склалося життя після того, як Ви покинули Дубровиччину?
Почну із того, що я не вважаю, що досяг Олімпу, як Ви кажете, хоча й свою літературну працю, над якою я працював понад 15 років, теж применшувати не буду. Хоча б із огляду на те, що вона уже здобула дві премії: Міністерва культури, яке визнало мою трилогію книгою року, й імені Якова Гальчевського – «За подвижництво в літературі й утвердження української державності». Як склалося життя? Так, як дав Бог. Після закінчення Кривицької десятирічки навчався в Київському університеті, де закінчив факультет журналістики. Був направлений у Вінницю в обласну молодіжну газету. Потім працював у «Молоді України» і 25 років – трудився власним кореспондентом «Робітничої газети» у Хмельницькій області. Нині живу і працюю на Хмельниччині – заступником редактора обласної газети «Подільські вісті», якій, до речі, 10 лютого цього року виповнилося 100 років.
Розкажіть про сам конкурс...
Людмило Володимирівно, знаючи, який  дорогий сьогодні газетний папір, скажу коротко: відповідно до плану заходів і відзначення подій Української революції та вшанування пам’яті її учасників, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 року № 777-р Міністерство культури оголосило літературний конкурс серед письменників України «Українська революція 1917-1921 років». Хмельницька письменницька братія висунула мою трилогію на цей конкурс. Як наслідок, трилогія «Заграва» здобула першу премію у номінації «Проза». Мені дуже приємно, що відзнаку мені вручили за сто метрів від університетського корпусу, в якому я провів п’ять найкращих  років свого життя – у колишньому будинку УНР, де вустами Михайла Грушевського 100 років тому було проголошено IV Універсал – про утворення Української Народної Республіки.
Про що Ваші книги і хто їх головний герой?
Головний герой, вибачте, за деяку пафосність – український народ. Хоч головні герої – родина поліщуків Орленків, чотири покоління яких показано в усіх трьох томах (вважається, що покоління – це 25 років), однак, персональні події задіяні мною з усіх-усюд, як то мовиться – од Сяну до Дону. Я переміщаю діючих осіб і описую їх діла і вчинки і в Закерзонні, і в Карпатській Україні, в Таврії й на Кубані, словом – усюди, де за останні 100 років (а трилогія охоплює часовий простір від 1917 до 2017 років) лунало українське слово і відбувалися події, які стали знаковими для нашої історії і, дякуючи яким гуртувалася і гуртувалася українська нація.
Наскільки близьким для Вас є цей період України? З чим це пов’язано?
Кожен том трилогії охоплює період 33 роки – вік Христа. І кожен із цих періодів мені чимось близький. «Заграва» починається із подій Дубровицького збройного повстання, чи «п’яної революції», як її називали в народі, (бо «повстанці» всі свої зусилля спрямували на «розгром» графської гуральні Плятерів і захоплення складів зі спиртом), участь у якомубрали і дядьки із нашого і навколишніх сіл. А закінчується «Заграва» створенням «Поліської Січі» Бульби-Боровця, 100-річчя із дня народження якого ми відзначали 9 березня. У лавах «Січі» боролися з окупантами всіх мастей мій батько і його брати. «Відблиск» охоплює період 1943-1976 років. А це – другий прихід «Совітів», репресії проти учасників і симпатиків українського руху спротиву – УПА. Тут теж є близька тема – мій рідний дядько – Мина – був засуджений на десять років тюрми за «бандерівщину». Життю і боротьбі українців за колючим дротом, а це Норильське і Кінгірське повстання, я зобразив майже документально. Герої ж третього тому «Сяйво» – мої знайомі, друзі, ровесники. Тут описана наша сучасність, події,свідком і учасником яких був я сам...
Дуже символічними є назви книг. Із чим це пов’язано?
«Заграва» – так називався військова округа УПА-Північ, у який входив наш Дубровицький район. «Відблиском» я назвав післявоєнний період, вказуючи, що описані в другому томі події є відблиском української революційної заграви, яка палахкотіла в двадцятих-сорокових роках на теренах України. «Сяйво» ж символізує відродження, воскресіння Української держави в сьогоднішньому її вигляді, хоча, зауважу, не про таку країну мріяли і не за таку Україну боролися мої герої...
Наскільки в трилогії вимисел переплітається з документальністю?
В трилогії я намагався дотримуватися історичної правди, яку, як відомо, кожен трактує і розуміє по-своєму. А значить, і сприймає по-різному. Узяти конфлікт Бульби-Боровця і проводу ОУН Бандери і їх повстанських армій. Чий тут Бог «божіший», як кажуть у нас на Поліссі? Чи взяти події, так званої Волинської різанини? На хлібі клянусь – я намагався  бути об’єктивним. Чесно показати і лицарство, і ницість обох ворогуючих сторін. А знаєте, як я «вирішив» україно-польський конфлікт у трилогії? Згідно з Заповіддями. До прикладу, коли в першому томі українець Михайло Орленко і осадник Томас Свинцицький – непримирені вороги, то у третьому томі онука Орленка зустрічається на будівництві Рівненської АЕС із онуком Свинцицького і …виходить за нього заміж. А двох своїх хлопчаків-близнюків вони називають Михайликом і Томасом. Самі ж герої, один із яких служив в УПА, а інший – в Армії Крайовій, на весіллі в онуків кажуть один  одному заповітні слова: «Прощаю і – прошу вибачення!». Отакою я бачу формулу примирення і розв’язки нашого з поляками етнічного конфлікту, в якому немає ні правих, ні винуватих, як немає і не може бути переможців і переможених!
Герої трилогії – реальні чи збірні образи?
І те, й інше. Коли брати Орленки, один із яких під час війни іде в «бандерівці», інший – у бульбівці, а третій – у червоні партизанку – образ збірний, то більшість інших героїв – реальні історичні постаті й реальні люди. Два із них – Микола Курчик – «Верниволя», якого мені ще вдалося застати живим, своєрідний «рекордсмен світу», позаяк від дзвінка до дзвінка відсидів 31 рік, два місяці і 26 днів. Інший унікум теж наш, поліщук – Антон Олійник – «Мрія», тричі, як Кармелюк із солдатів, утікав із спецтюрем НКВС-МВД. Коли б не документи, я б не повірив, що таке може бути. Коли Олійника-Мрію зловили третій раз, а в Радянському Союзі на той момент відмінили смертну кару, Верховна Рада СРСР на день скасувала цю норму, спеціально, щоб стратити нашого земляка.
Чи є хто живий із героїв Ваших романів досі?
Більшість героїв «Сяйва» – наших сучасників – живі. Дехто, такі, як Сашко Білий чи деякі учасники війни на сході – вбиті. Персонажі ж «Заграви» і «Відблиску» – такі, як Василь Стус чи Василь Макух – стали посмертно героями української нації.
Чи стали Ваші реальні особисті переконання, риси прототипом котрогось із героїв?
Так. Одну особисту історію я «приписав» своєму герою. Це було в далекому 1973 році. Директором нашого радгоспу «Трипутнянський» став один недалекий чоловічок, який свою діяльність  розпочав із того, що в нашому селі Вільне – колишніх Яцулях по саму «ріпицю» відрізав людям городи. Я ходив тоді в четвертий клас. Наслухавшись людських нарікань, я написав листа Брежнєву, де й розповів про «переворот», який стався у нашому селі. Мене «вирахували» і невдовзі на виховну розмову до мене приїхали два представники КДБ. Тепер я розумію для чого: з’ясувати, а чи мій рідний дядько – недавній арештант, який жив від нас через дорогу, не «допомагав» мені скоювати цей «злочин». До речі, поки зі мною проводили розмову в директорській, дядько-бандерівець, довідавшись про це, вже зібрав так званий тривожний чемоданчик і сидів вдома, чекаючи чорного воронка!
Наскільки, на Вашу думку, досліджені сторінки нашої історії?
Я гадаю, процентів на сорок. Однак, це не біда. Історичні документи, які лежать в архівах – нікуди не подінуться. Їх рано чи пізно торкнеться рука дослідника. Гірше, що недослідженою відходить у вічність історія людей, родин, поколінь, які творили цю історію. От що боляче...
Чи є у Вас ідеал політичного діяча?
Вважаю, ідеалу політичного діяча не існує. Бо політика – річ брудна, і так, як ідучи через болото, не можна не вимастити чобіт, ті, що прагнуть влади, не можуть зберегти чистоти помислів. Однак, є історичні постаті, на яких я рівняюся. Це – Михайло Сорока, керівник Заполярного проводу ОУН-УПА, як його титулували українські в’язні – колишні бійці Української повстанської армії, засуджені на 10 і більше років тюрем і таборів.
Розкажіть про плани на майбутнє.
Протягом 15 років кожен день у мене розпочинався однаково: я вставав о четвертій ранку, позаяк – жайворонок по натурі, вмивався, молився і сідав за комп’ютер, себто – за рукопис. Тепер хочу переключитися дещо на іншу тематику. З дитинства я пам’ятаю сотні історій, причому – достовірних, (за твердженням їх учасників й очевидців) про зустрічі з «лякайлом», як кажуть у нас. Маю навіть робочу назву книги – «Перепуйники» – так моїх односельчан (як дубровичан – «кишкоїдами») називають мешканці довколишніх сіл. Бо мої земляки, нібито, вміли «перепуй», себто – дання, чари-мари, давати. Кожна сторінка – окрема розповідь про якийсь випадок. З конкретними людьми, з конкретними іменами. Свідком деяких дивних історій був навіть я сам (тьху-тьху! Не проти ночі згадуючи). Однак проблема – кошти на видання. Книга, надто українська, на превеликий жаль – річ дорога в Україні. У чому, в чому, а в цьому, я, як то кажуть, навіч переконався!
Бажаю, щоб задумане стало реальністю. Дякую за щиру розмову та Вашу життєву позицію. Сподіваюся, що незабаром зможемо поспілкуватисяй про нові Ваші книги.
Людмила РОДІНА.

Р.S. З приводу придбання трилогії звертайтеся за тел. 0974308720.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар