четвер, 5 квітня 2018 р.



ЖИТТЯ  ПРОДОВЖУЄТЬСЯ…
Світлій пам’яті любих для мене людей – сина Володимира і подруги Софії присвячую.

Чудовий зимовий сонячний день чарує своєю красою. Дерева, засніжені та пухнасті, поблискують, мерехтять сонячним мереживом. Синички перелітають з гілки на гілку, весело щебечуть, струшуючи сніжок.
На хвильку зупинилась, замилувалась… Наче в казці побувала, мимоволі захопившись диво-творінням матінки-природи. І тут побачила двох молодих людей. Чоловік віз дружину в інвалідному візку, щось весело розповідав, показуючи на дерева. Дівчина сміялась, обоє були радісні та щасливі. Собі щиро пораділа за них, як і за тих молодих людей, що зустрілися в телестудії «Говорить Україна» в м. Києві. Молода пара-інваліди, не знаючи одне одного, не бачились жодного разу, зустрілись у студії, щоб підтримати одне одного.
Дивує сила волі важкохворої дівчини, що хоче допомогти хлопцю. Майже два роки вони спілкувались по телефону. А коли зустрілись у студії – всі були в захваті від їхнього сонцесяйного бажання жити. Ні вони самі, ні телеглядачі не відають, що принесе їм завтрашній день, яким буде їхнє спільне майбутнє. Але дивлячись на них і на таких, як вони, думаю про те, як часто ми, здорові фізично, далеко не так цінуємо життя, як ці недужі люди. Ми хочемо більше, більше і ще більше. Прагнення і бажання невичерпні. Люди з обмеженими можливостями бачать все інакше. Вони цінують кожну хвилинку життя. Також і працюють, і танцюють, і пишуть, і вишивають, і малюють, і займаються спортом, але з якою силою волі, з якими болями і труднощами! Нам і не снилось. Хай Бог дає їм витримку, здоров’я підтримати одне одного, знайти своє місце під сонцем. А ми повинні тільки порадіти їхній щасливій миті.
Я не буду називати імена та прізвища таких людей в с. Колки, але вони є і живуть серед нас, мужньо переборюючи хвороби і труднощі сьогодення.
Як ніхто інший, знаю про це, бо мала дитину-інваліда. Люди з обмеженими можливостями, дорослі й малі, як кожен із нас, прагнуть добра, мріють вилікуватись, сподіваються на кращий завтрашній день – мирний і сонячний, де не буде зла і байдужості. Хай кожен із нас задумається: «А скільки ж того життя?». Радіймо і цінуймо те, що маємо. Дорожімо кожною хвилиною, бо це неповторна мить, якій немає вороття.
Мій син Володька був би вже дорослим, але страшна недуга забрала його в мене. І хай янголята тепер леліють його душу.
А нещодавно минуло сорок днів із дня смерті моєї подруги – рідної, світлої, сильної і… безпорадної Софії Дем’яненко. Хай буде пухом Їй земля і вічна пам’ять цій чудовій дівчині, майстрині із добрим серцем і невтомними руками, ні, перепрошую, рукою. Лівою золотою рукою, бо вона творила красу саме лівою рукою.
Не можу змиритись із втратою такої щирої і героїчної дівчини, яка боролась за місце під сонцем, за життя з такою силою волі, що можна позаздрити… Хоча це й дивно заздрити інваліду-візочнику, котрий 47 весен і зим, літніх і осінніх днів і ночей боровся з недугою.
Пропливав час, змінювались пори року, за якими Софійка більше спостерігала через вікно. Вікном у світ для Софії була й сестра Євгенія. Вона не могла змиритися з тим, що її сестра невиліковно хвора, що для неї «тільки й сонечка, що у віконечку». Євгенія була для Софії всім. Вся родина старалася, аби Соня не відчувала тягар життя. Але життєві обставини і недуга – це боротьба. Треба було бачити, як мужньо Софія боролась з усіма негараздами. Читанням, вишиванням і… писанням.
У неї був особливий шрифт, бо писала лівою рукою і навчилась писати сама. І вишиванню вчилася самотужки. Ліва рука не могла втримати шпильку для волосся, але вишивати вчилась уперто, аж поки не навчилась вправлятися голкою. А які малесенькі хрестики, яке поєднання кольорів! Софійка створила таку красу, що її роботи неодноразово були на виставках і в школі, і в районі, і в області. А найбільше дарувала друзям і близьким людям. Її роботи скрізь: як у Колках, так і за межами області, в різних куточках України. Ще й залишилися незакінчені візерунки, які не встигла дошити, бо хвороба перемогла.
А писати почала від болю, від того, що бачила навкруги і по телебаченню. Її творіння і роздуми – це Її світ, Її хвилювання, співчуття і любов до ближнього, надія і віра у волю Всевишнього. Вона молилася і вірила в Бога, в його силу і ласку, сама була щедрою і вірила в Його щедрість до останньої хвилини. Своєю рукою вона вишила молитву «Отче наш», яка завжди висіла біля Її ліжка. І останній погляд був спрямований на цю рукотворну красу – невисловлене благання про спасіння Її душі і наших з вами душ: байдужих і небайдужих, добрих і злих, багатих і бідних, веселих і сумних, щедрих і скупих.
Люди добрі! Не будьте байдужими. Не смійтесь над згорьованими, поспівчувайте і допоможіть, не залишайте наодинці боротися з неміччю. І Божа ласка не забариться. Не осудіть, а зрозумійте біль душі тієї худенької дівчини з великим і благородним серцем, якої вже немає серед нас. Вчитайтеся в Її роздуми про життя.
І не один раз хай лунає прохання як і вголос, так і пошепки: «Вічна Їй пам’ять і земля пухом”. І хай життя продовжується. Знову всіх нас зігріють теплі сонячні промінці, бо весна вже на порозі. Потепліють і наші душі до тих, хто потребує підтримки, допомоги, людського тепла - милосердя.
Галина МАКАРОВА, с. Колки.

ОСТАННЯ  СПОВІДЬ

Вже не один рік я спостерігаю за вікном всі пори року. Білосніжну зиму міняє красуня весна, там і тепле літечко з різнобарв’ям трав і квітів, золотими барвами прилине осінь, змінюючи свої шати на зимове вбрання. І знову зимонька-зима. Отак і життя минає. Такий чудовий і водночас дорогий світ, що так хочеться залишити і свій слід на землі. Та коли всі шляхи закриті для тебе, тоді цінуєш те, що маєш, навіть сонечко у вікні. І так намагаєшся жити, жити, і все любити навколо, щиро радіючи за когось. Ось тільки інколи шкода людей, котрі не цінують те, що мають, і так легко марнують своє життя. Людина повинна боротися за щастя, бо це основа нашого життя, я так думаю.
О, Всевишній, дай нам все те, що потрібно для щастя і вміння досягнути бажаного та бути щасливими!
Я наодинці зі своїми думками, мені важко і я пишу, не відаючи ще, чи прочитає хтось ці рядки. А мені так хотілося б достукатися до сердець тих, хто не знає, що і чого хоче, хто байдужий до чужого горя, хто палає від злості і каже, що такий час настав. Та мені, здається, що все залежить від людства, від кожного з нас. Що ж більше цінуєм на землі – гроші, багатство, владу, а, можливо, і… життя? Не смійтесь, не шкодуйте мене, не треба, не махайте руками, думаючи, що я нічого не розумію в цьому житті, сидячи в інвалідному візку! Але я більше ціную те, що маю: що для вас здається дрібним, для мене – неповторна цінність. Це моє життя. І все те, що оточує мене, все те, що я маю – воно для мене дороге. За все це я дякую Богу. Ось тільки шкода, що я не можу зробити щасливим ще когось, бо в моєму стані це неможливо. Отакий мій внутрішній світ, і я зичу всім цінувати кожну мить, бо не всім дається прожити життя сповна.
Сорок сьому зиму я проживаю в цій життєвій круговерті. Швидкоплинно промайнули роки, а жаль і туга охоплюють серце, що нічого не можна повернути і повторити. Усі ці роки я мріяла бути такою, як усі. І в цьому мені допомагала моя сестра. Саме вона не помічала моїх вад, розуміла мене, допомагала, лікувала і розділила мою біду на двох. Мені боляче і мучить совість через те, що сестра принесла мені в жертву своє життя, мої проблеми були для неї важливішими від її власних. Ми підтримували і лікували одна одну. Щоразу думаю: «Як же я зможу віддячити їй? Вона могла б влаштувати своє особисте життя, а вибрала мене».
Роки, роки… Якби ж то можна було повернути назад, я б виправила помилки свого життя. Я б не захотіла такої жертовності від своєї сестри. Вона теж заслуговує на кращу долю. Як же я можу бути щасливою серед нещасть і самотності? Це неможливо. Я боюся завтрашнього дня: «А що чекає далі, які випробування?». Так не хочеться жити марно, бо лише мріями заповнюю свій мозок. А ще вишиванням – хоч у цьому почуваюсь чудово. Творила і творю красу, але вже і це робити важко, стан погіршується, а ще стільки задумів! Дуже шкодую, що не змогла запалити свою зірочку, і на душі так порожньо. Проте я намагаюсь не тримати у серці цю порожнечу, вірю, що буде краще. Нехай не мені, а всім, хто живе з добром у серці. Я вірю, а віра в Бога допоможе мені і всім таким, як і я, не падати духом. Поспішати жити без жалю і нарікань – назад вороття немає. Не потрібно шукати винних, а жити, по-справжньому жити, бо завтра  не буде так, як сьогодні. Ось прийде весна, оживе і зацвіте все навкруги, тоді й зігріється моя душа. Головне не думати, що вже все – кінець.
Так день за днем із мріями я живу на землі, в уяві відміряючи кроки, адже в реальності не можу ступити й жодного. Стільки років у візку, аж дивно, як же я витримую це все!
Реальність дуже жорстока, бо я не відчуваю своє тіло так, як усі. А ще тяжче, коли переслідує думка про те, що є тягарем для когось. У мене є друзі, але я відчуваю самотність, співчуття і… байдужість. Я розумію, в кожного з них свої проблеми, життєві негаразди, а так хочеться більше спілкуватись, зустрічатись.
Крім сестри, я так і не змогла відкритись нікому ні про почуття свої, ні про найболючіші проблеми. Хоч я і повторююсь, але саме вона, люба моя сестра Євгенія, навчила мене не падать у відчай, а мужньо боротися з недугою.
Із Богом у серці та підтримкою сестри я тримаюсь всі ці роки. Я живу через її милосердя. О, милосердя! Як же почуття дружби поєднується із милосердям, а особливо, коли перед очима людина немічна та ще й у інвалідному візку! Але добре хоч є таке почуття. Можливо, такі як я і робимо світ добрішим, викликаючи своєю неміччю почуття доброти, щедрості й милосердя.
Від болю не можу говорити, писати, мовчки молюсь Богу. Благо,  ікони навкруг мене – то мій маленький скарб. Я їх вишивала і кожен хрестик перетліла душею.
Ой, Боже, вгамуй мій біль, потіш душу в нерухомому тілі. Крик душі чуєш тільки ти, Боже, перед тобою всі болі мої. Боже Всесильний, не дай впасти у відчай, пошли свою ласку. Боже, як жити далі? Навчи, Боже наш, як зберегти те, що маю? Від жалю розривається серце: «Чому серед людей я така нещаслива?».
І знову зима для таких, як я. Та душа кричить і плаче, щоб ніхто не побачив і не почув. Як тяжко змиритися з долею такою.
Але я прошу Бога, щоб послав свою благодать всім, хто її потребує. Хай у кожному серці знайдеться хоч малюсіньке місце для добра і милосердя. І нехай всім вам щастить… Бо всіх вас я люблю.

Софія ДЕМ’ЯНЕНКО.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар