четвер, 5 квітня 2018 р.




КОЛИСЬ ЇЇ ТРУДОВА СЛАВА ГРИМІЛА НА ВСЮ УКРАЇНУ
Це нині дівчатка марять подіумами та кар’єрою стюардес, а в часи юності Євгенії Петрівни Рощик ореолом легендарності була оповита професія тракториста-механізатора. Цьому сприяли література та кінематограф. Чого тільки варта незабутня комедія «Трактористи», де в головній ролі зіграла перша красуня  Радянського Союзу Марина Ладиніна. Тому й не дивно, що заповітною мрією випускниці Орв’яницької восьмирічки Євгенії тоді ще Момот було осідлати «залізного коня». Тож разом з подругами взимку 1969 року дівчина йде на курси трактористів, котрі були організовані на базі будинку тваринника в рідному селі. «Знаєте, коли проходжу зараз територією цієї ферми, де вже подекуди  зовсім завалилися будівлі, так щемно стає на душі. Це ж звідси починалося моє по-справжньому доросле життя, моя трудова слава».
Тоді разом з нею на цих курсах навчалося ще близько двадцяти молодих дівчат. З-поміж них тільки троє назавжди пов’язали своє життя з механізацією – окрім Євгенії Петрівни, в колектив тракторної бригади тодішнього колгоспу «Ленінець» влилися і моя рідна тітка, на жаль, нині вже покійна Антоніна Несторівна Гаврильчик та Надія Миколаївна Панько. Деякий час працювала разом з ними і Мечкало Ніна Миколаївна.
«Пригадую, прийшли ми на бригаду, то одразу нам дали нового трактора. А закріпили за ним усіх чотирьох – тоді мало хто з чоловіків вірив, що ми витримаємо, залишимося надовго. Навіть мої батьки в тому сумнівалися. Розподіляють роботу, то ми попервах по двох їздили. Одна кермує, - друга підказує. Одне слово, баби», - пригадує з посмішкою нині Євгенія Петрівна початок свого трудового шляху.
А ще розказує, як тоді вони, молоді жінки та дівчата, дивувалися, що старші трактористи жаліються на болі в руках. «Від чого так, думаю, можуть руки боліти? Подумаєш покрутив день кермо, чи ж то важко?!». Це вже зараз, коли літа й хвороби саму обсіли, відчула, як-то від того керма всі суглоби викручує.
Отак на тракторній бригаді й пройшло майже все життя. Тут й свою долю зустріла. З майбутнім чоловіком поєднало молоду дівчину не тільки велике світле почуття, а й спільне захоплення технікою. Василь Рощик тоді працював в групі, що займалася налагодженням техніки. То дуже вже він старався дівочому екіпажу догодити, завжди власноруч перевірить, чи масла достатньо, чи всі гайки добре підігнані, так до душі молода незаміжня трактористка припала. А скоро й освідчився, відгуляли весілля. Незабаром народилася перша донечка Оленка. Подруга по екіпажу Антоніна стала ще кумою – так поріднилися. Згодом будуть вони й суперничати в трудовому змаганні. Бо ж дівчата не тільки досконало опанували техніку, а й стали незамінними в господарстві.
«Коли приймав колгосп від покійного Гордія Кириловича Креденсира, він поставив тільки одну умову, щоб дівчат-трактористок не ображав. Я дане йому слово завжди дотримував – у дівчат завжди були найкращі трактори й комбінезони по фігурі підігнані. Адже жінка завжди залишається жінкою, навіть коли на тяжкій роботі задіяна. Ідуть вони бригадою, підтягнуті, такі по-особливому вродливі, хлопці аж голови викручують від захоплення. А як вони, ці дівчата, старалися в роботі. Знаєш, якщо Женя, Надя чи Антося площу обробляють, то перевіряти не треба – по-господарськи зроблять, з дотриманням усіх агротехнічних норм. Ці ж дівчата чоловіків ще дисциплінували. Бо ж кому хочеться поступатися в роботі перед жінкою. Й жаліли трактористок – якщо якась брудніша робота, завжди намагалися перебрати її на себе», - розповідає багаторічний керівник місцевого агроформування Андрій Євтухович Кулик.
З досвідом приходила до трактористок й повага. Трудові звершення прикрасили їх груди орденами. Їх обирали депутатами та делегатами. А портрети цих жіночок друкувалися на перших сторінках республіканської преси. Євгенія Петрівна Рощик, наприклад, мало не потрапила й до Верховної Ради СРСР. «Багато нас тоді було кандидатів, але до останнього туру дійшли тільки двоє: я – проста трактористка й мати трьох дітей, та інженер з РАЕС Геннадій Пантелійович Ануфрієв. Їздимо з агітаційними турами, десь його краще сприймають, десь мене. Але найбільше запам’яталася одна старенька, що підійшла до мене в Сарнах. Каже, не сумнівайся, доню, ти ж наша, поліщучка, за тобою народ піде, за тебе голосуватиме. А Ануфрієв був родом аж з Молдови. Але не справдилися слова тієї бабусі – проголосували тоді за чоловіка, бо ж жінку могло наше суспільство сприйняти де завгодно – й на тракторі навіть, але не у владі. А згодом й Союз розвалився, то й Ануфрієву не судилося довго в депутатах ходити», – розповідає про такий важливий етап свого життя Євгенія Петрівна.
Чи багато заробила, відкрутивши тридцять років тракторного керма, за доньками по кілька місяців тільки в декреті перебуваючи? Тоді заробітки мала непогані – й побудувалися самотужки з чоловіком, дівчатам весілля справили. Адже менше 150 карбованців ніколи зарплати не мала. А було й по 400-та отримувала. Карбованець тоді ж був дорожчим від долара. А от пенсії великої не заслужила – коло двох тисяч гривень, якби не два ордени Трудового Червоного Прапора та Знак Пошани, то й ще менше було.
Нині Євгенія Петрівна мешкає разом з сім’єю доньки Наталі. Чоловіка Василя Улляновича поховала вісім років тому. Тепер тішиться онуками та правнуком. Хоча цю ще й досі енергійну та миловидну жінку язик ніяк не повертається назвати навіть бабусею.
Людмила РОДІНА.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар