10 років без

Василя Павловича: Його вірші актуальні досі

2 березня минуло 10 років як не стало Василя Павловича ПОПЕНКА – людини, яку я щиро поважала і пам’ять про яку живе у серці! Мала честь бути ученицею Василя Павловича, мала честь почерпнути від нього бодай краплю його мудрості і таланту.

Непросте життя прожив. Був невід’ємною частиною своєї епохи. Це ж не ми обирали епоху, а час вибирав нас!

У Вікіпедії про Василя Павловича написано не так і багато. У короткі терміни втиснуто величезний шмат його організаторського, творчого життя.

Василь Попенко. Член Національної спілки журналістів і Всеукраїнської спілки краєзнавців.

Закінчив Рясниківську семирічну школу і Костопільське педагогічне училище (1954 р.). Працював учителем, завучем, директором у школах Дубровицького району. В 1961 р. заочно закінчив Рівненський державний педагогічний інститут.

У 1964-1986 роках – на партійній роботі. У 1986-2002 – директор Дубровицької середньої школи № 2.

Очолював районну організацію Національної спілки краєзнавців.

Я знаю, що якби не Василь Павлович і його однодумці – Олександр Бруяка, Юрій Максименко, то не відзначила б Дубровиця ні 800-річчя, ні зовсім незабаром – 1000-ліття. Не було б у місті нашому стільки зроблено до цих визначних дат, не було б взагалі цих відліків, змальованих святом, в історії Дубровиччини.

Не всі про ці дослідження пам’ятають, бо прийнято більше жити сьогоденням. Ось на звіті міського голови Софія Якимівна пробувала розповісти і про роковини пам’яті, і про Василя Павловича, про його літературно-дослідницький спадок. На жаль, не всі присутні у залі захотіли вислухати до кінця, сказали, що треба про такі речі говорити у кабінеті міського голови. Звісно, дружина покійного, нездорова і розчулена річницею смерті (якраз в той день і минало 10 років), може, не все й голосно і чітко могла сказати, коли переповнюють емоції, то говорити вкрай важко. А Василь Павлович був для Софії Якимівни чоловіком, другом і порадником. От і душили сльози під час виступу.

Я особисто передовсім згадую Василя Павловича як вчителя літератури та директора. Якось на святковому вечорі мала прочитати напам’ять вірш директора, який починався рядками «Ще рано коні розпрягать». Договорила до середини. Глянула на Василя Павловича. А у нього чомусь сльози в очах. Мене як заціпило. Забула рядки і замовкла. Все закінчилося тим, що директор сам процитував кілька наступних рядків. А я вже закінчила вірш. Потім Василь Павлович заспокоював мене і казав, що це не найстрашніше, що може трапитися у житті. Він дуже часто мене підтримував, наш директор разом з класним керівником Валентиною Степанівною. У випускних класах відчувала їх батьківську турботу.

17 лютого була на цвинтарі, ходила до мами. Не було нікого, засніжено так, дуже засніжено. Тихо. А потім почула розмови. Група молодих людей, близько десятка прийшла когось вшанувати, з квітами.

Це випускники школи на Борку прийшли відвідати і поклонитися могилі директора Василя Павловича Попенка. Поклали квіти…

Думаю, душа Василя Павловича – Людини, яка дуже любила учнів, тоді у небі звеселилася. Від того, що пам’ятають, від того, що зимою лягли до пам’ятника на сніг живі квіти.

Колись Василь Павлович сказав мені таку думку: «У школі вчителі повинні зробити для своїх учнів все, як для власних дітей. Потім, вони підуть у світ і буде у них багато чужого. А у школі ми ж родина. Зробити треба так, щоб діти йшли біля закладу потім і не було б у них образ ні на кого».

Він був людиною непростого вольового характеру, але він завжди підтримував учнів. Якщо у атестаті мало бути все 5, а десь одна четвірочка, то дуже вболівав, щоб четвірки тої не було. З вчителями говорив, що ідеальне знання всіх предметів на 5 трапляється рідко. А одну оту четвірку він просив підтягнути, так було, як і траплялася одненька трієчка. Пригадую, як я боролася з хімією, щоб отримати золоту медаль. Спасибі всім, хто тоді мене підтримував.

От такий був наш Василь Павлович. Водночас дуже серйозний, а такий свій, до своїх учнів-дітей. Директор, краєзнавець, просто Людина. У нього залишилося багато рукописів про земляків і наш край. Чи ляжуть коли-небудь на сторінки друкованої книги? Не знаю. Директоре, мабуть, Ви там, у небі бачите, що я вже геть розчулилася! Хочу сказати всім: «Ще рано коні розпрягать і рано хлопцям спочивати». Вашими словами всім кажу, Василю Павловичу, Спокою вашій душі біля Господа! Пам’ятаю.

Люба КЛІМЧУК.