четвер, 5 квітня 2018 р.



Олена Лобзун: «Щастя
дитини – жити в родині»
Олена Петрівна Лобзун очолює найсімейнішу структуру району – службу у справах дітей. Вона удосталь надивилася на людську недолю – батьків-п’яниць, занедбану малечу, сиріт при живих мамах і татах. Разом з тим бачила й багато щастя. І сама доклала чималу лепту, щоб його стало ще більше. Тож про робочі будні, потаємні думки та щастя «Дубровицький вісник» поспілкувався з цією неймовірною жінкою.

Мабуть, є безліч життєвих історій, які врізались в пам’ять...
Звичайно. І кожен випадок по-своєму болить, адже страждають діти. Найчастіше вилучаємо  їх  з родини через пиятику батьків. Зловживають алкоголем, не готують, не прибирають, забувають про дітей. Не так давно забрали маленького хлопчика з холодної пастки. Приїжджаємо, а в будинку мінусова температура, дитинка лежить в колисці в пальті, шапці, взутті. Хоча дім  посеред лісу, навколо повно гілляччя. Матір все-таки позбавили батьківських прав, а вона знову вагітна. Ось думаємо, що робити далі. В багатьох зовсім нема що їсти. Якось знайшли добрих людей, які допомагали одній сім’ї продуктами. Привозили їх ящиками на кілька місяців. Спочатку все було добре, дітей справно годували. Згодом навідуємось до них і бачимо картину – по всій хаті розсипані кілограми круп, а малеча голодна. Маму з татом це й не дуже турбувало, бо в голові одна оковита. Було дуже образливо, адже люди відривали від себе, щоб їм допомогти. І подібних ситуацій багато.
 Звісно є історії, від котрих стає тепло на душі. Часто згадую випадок в Перебродах. Коли мама померла, ми хотіли тимчасово помістити  дітей у будинок сімейного типу, бо рідних не було. Але  люди десятками приходили до нас в кабінет і просили залишити, натомість пообіцяли побудувати їм дім. Я навіть спочатку не повірила. Втім справді через рік родина поселилась у новому будинку, опіку над малечею взяла 18-річна сестричка. Нині помалу справляються. А ще прекрасно, коли дитинка знаходить тих, до кого може пригорнутись і сказати «мама» й «тато», а батьки натомість отримують маленький сенс життя.
Скільки вже років «проживаєте» такі ситуації щодня?
Це точно сказано – проживаю. І плачу з ними, і хвилююся, і надзвичайно радію, коли люди повідомляють, що у них усе добре. Вже більше 20 років у службі, з моменту її створення.
Маю дві освіти – інженера та держслужбовця. До цього працювала на фабриці – спочатку інструктором в Дубровиці, а потім майстром в Чернівцях. Хоча завжди мріяла про професію лікаря. Мама все життя проробила медсестрою в травматології, і я фактично там виросла. Але доля обрала для менше інший шлях. Цікаво, що в дитинстві часто повторювала, що хочу стати вихователькою в дитбудинку. Майже так і сталося.
Є щось, до чого й досі не можете звикнути у роботі?
Забирати дитину з сім’ї. Серце розривається щоразу. Я напевно ніколи цьому не навчусь. Ніби головою розумієш, що їй так буде краще, але на душі все одно спустошення. І доводиться емоційно відходити ще кілька днів. Я постійно себе налаштовую і колег вчу не приймати все близько, але на практиці це ніяк не виходить.
Люди страшне як живуть, як виховують дітей, ніби потрапляєш на століття назад. А найприкріше, що це можна виправити,  гроші є, держава виділяє, однак йдуть вони не на малечу, а на горілку.
Часто батьки віддають дітей з боєм. Бувало, що із сокирами та вилами на нас нападали. Вони, напевно, по-своєму люблять дітей, але та любов інша, п’яна. Хоча жодна мама, позбавлена батьківських прав, не попросила повернути їй своє дитя.
Також ніколи не розуміла, чому деколи інші родичі відмовляються прихистити малечу. Мовляв, гени в них погані. Але ж діти не обирали собі таких батьків.
Часте явище – насилля в родинах?
В службі на обліку є діти, які постраждали від насильства в сім’ї. Їх небагато, але ці факти зафіксовані поліцією. Значно частіше малеча стає свідками, коли батько б’є маму. У таких ситуаціях жінка не завжди готова зібрати речі у кульок і піти. Бо елементарно немає куди. Якось був випадок. Познайомились з багатодітною родиною. З вигляду ніби забезпечена сім’я, є хороший будинок, господарство. Правда, син оступився. Коли почали розбиратись, чому дитина стала замкнутою і схильною до крадіжок, то виявилось, що батько спрашено знущається над мамою. І цей хлопець все бачив, але не міг нічого вдіяти. От і результат. А мама терпіла, бо з дітьми жила в чоловіковій хаті. Не було кому захистити, бо батьків не мала.
Проблема й в тому, що поліція забирає насильників і через 4 години відпускає. Максимум, що їм загрожує, це штраф. Я завжди просила на відповідних нарадах, що таких слід  хоча б на кілька днів садили, аби щось зрозуміли. А дружини в той час відпочили б і зібрались  з думками. Але це залишилось голосом волаючого в пустелі.
Світлою стороною роботи служби є прийомні сім’ї та усиновителі…
Щастя дитини – жити в родині, відчувати турботу і любов. Малечі завжди потрібна мама, тому й продовжують  навіть нетверезу любити її і цілувати. Ми стараємось, щоб дітки залишалися в сім’ї. Даємо шанс батькам «взятись за голову», Але, на жаль, не завжди виграємо війну у боротьбі з їхніми поганими звичками. Тому шукаємо інші варіанти. Нині у районі маємо дві прийомні сім’ї і вони дуже хороші. Ці батьки ставляться до діток, як до рідних. Мені прикро чути, коли таких людей звинувачують, що все заради вигоди. Я в такому випадку кажу: «Не рахуйте чужі гроші. Візьміть самі хоч одну дитину на виховання і побачите».
Звісно ми за те, щоб дітей усиновлювали. Бо прийомні сім’ї – це тимчасовий прихисток до повноліття. Хоча більшість й далі підтримують гарні стосунки. Краще, коли дітей беруть на правах рідних на все життя. Є дві родини, які одразу усиновили  по трьох дітей. Є люди, що не побоялися взяти в сім’ю хвору малечу. Є батьки, які зараз мають бажання знайти донечку чи сина.
А Ви ніколи не думали наважитись на такий самий крок – взяти під крило дитинку?
Задумувалась і неодноразово. Особливо нині, коли син виріс і вже не зі мною. Але завжди відганяю такі думки. Це було б не чесно по відношенню до всіх інших діток. Я мушу думати про кожного, обділеного батьківським теплом. Бо по-іншому ніяк. Ось забирали ми малечу в гумових чоботах в 12-градусний мороз. А їхати треба аж до Рівного. Тож повертаємось з колегами по домівках і беремо, що маємо. Хай на виріст, але все ж. Я часто захоплююсь своїми спеціалістами, такий колектив ще треба пошукати. На щастя, також маю друзів, які по дзвінку допомагають і одягом, і взуттям.
Взагалі, яка Ви мама для свого сина – строга чи ліберальна? І чи застосовуєте свій материнський досвід на роботі?
Скоріше строга. Звичайно, особливо, коли завітають підлітки. В мене син вже виріс і я це пройшла. Тому знаю наперед, що вони думають і як знайти спільну мову. Я їх слухаю, по-дружньому раджу. Сучасні діти набагато складніші, ніж колись були. Вони не бояться нічого, сміливіші і розкутіші. На них неможливо повпливати підвищеним голосом. Доводиться шукати інші підходи.
До речі, як там нині багатодітна матуся з Сельця, яка полишила своє чадо мерзнути в холодній хаті і в результаті потрапила на шпальти чи не всіх ЗМІ? Виправилась?
Народила шосту дитину. Періодично заїжджаємо до неї, в хаті тепло. Що можу сказати – виховує дітей, як вміє.
Знаю, ви відчайдушно боролися за долю цих малюків в суді. Часто доводиться терпіти поразки?
На жаль, так. Коли бачимо, що батьки не виправляються і далі нехтують своїми обов’язками, то збираємо матеріали на позбавлення прав. Справа доходить до суду і там залишають все, як є. Дають ще один шанс. Але за моєї пам’яті одиниці по-справжньому скористались ним. Хотілося б, щоб судочинство було на боці малечі. Не обов’язково позбавляти прав, можна на обмежений термін вилучати дитину, щоб мама з татом хоч щось зрозуміли. А так вони стають гоноровими, мовляв, значить ми все правильно робимо. І діти продовжують мучитись.
Говорячи в цьому контексті, які, на Ваш погляд, ідеальні батьки?
А хіба ідеальні є? Навіть найкращі батьки за щоденними турботами вкрай мало приділяють уваги своїм дітям. Вони стараються, вкладають всі сили в забезпечення чада, а поговорити з ним часу не залишається. Коли збираються вдома – той на кухні, той в гаджеті, інший ще десь. Я теж робила таку помилку, через що зараз жалію. Колись мусила виходити у 8 ранку і поверталася о 9 вечора, поки приїду з якогось села. Син за роботою мене не бачив. Я й не помітила, як він швидко виріс. Ніколи не буде зайвим обійняти, розпитати про справи, спільно зайнятись чимось. Треба дитину любити і головне казати їй про це. Ми помилково думаємо, що вона й так розуміє.
Як рідні ставляться до Вашої роботи, адже, по суті, нею живете?
З розумінням. Це моя підтримка і опора. Коли на роботі вкрай емоційно виснажуюсь, вони знають, що годину мене чіпати не треба. Правда, після важких буднів, коли стикаєшся з сім’ями, де справді є серйозні проблеми, – немитий посуд удома сприймаєш дуже спокійно, як дрібницю, на яку навіть не треба звертати уваги. Все оцінюється в порівнянні. Починаєш бути вдячним за те, що в тебе є.
Часто можна почути про просте жіноче щастя. Що воно означає для Вас?
Щаслива та жінка, яка вміє віднайти радість у сонячному промінчику, в дітях, у їх здоров’ї та благополуччі, в обіймах рідних. Щаслива жінка не нарікає, не скиглить. Вона насолоджується кожною хвилиною, кожною дрібницею. І це теж високе мистецтво, це талант, яким, на жаль, обдаровано не всіх.
В чому шукаєте душевний спокій?
Люблю читати, особливо фантастику. З книжкою поринаєш у інший світ, забуваючи про проблеми і негаразди. Якщо книга цікава, то можна «проковтнути» її за кілька ночей.
Маєте  власний секрет миру в сім’ї?
Забувати про роботу дома, вміти переключатись. Коли весь негатив за день несеш в голові і емоціях, то порядку не буде. Бо в сім’ї є свої нюанси, нема ідеальної. Головне ставитись до всього простіше і вирішувати всі проблеми разом.
На порозі жіноче свято. Що побажали б прекрасній половині людства?
Зичу всім гарного весняного настрою, щоб снігу і заморозків в душів не було, незважаючи на нинішню погоду. Успіхів, миру, і нехай кожна жінка відчує щастя материнства. 
Спілкувалась
Леся КОНДРАТИК.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар