пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

Знову там, де найбільш
потрібний Україні

Михайлу Васильовичу Лавору у квітні цього року виповнилося 55. День народження він зустрічав в Донецькій області, в зоні АТО. Вже майже рік виконує там наш земляк свій громадянський обов’язок. Маючи технічну освіту, життєвий досвід і багато навиків, Михайло Васильович долучається до багатьох нагальних справ на військовій службі. А чекають вдома у Дубровиці на захисника дружина та донька. Дружина Галина Мусіївна поділилася з нами своїми думками і переживаннями.

– Мій чоловік завжди з особливим хвилюванням дивився новини зі Сходу. Казав, що молодим, безвусим і недосвідченим хлопчакам там не місце. Воювати повинні ті, хто має у цьому навики і життєвий досвід. Отож закономірно, що не спостерігає осторонь Михайло Васильович військову дійсність в Україні. Своїм життєвим досвідом ділиться він зараз з бойовими молодшими побратимами. Нам з донькою багато про службу чоловік не розповідає. Але ми гордимося своїм чоловіком і татом, бо він там, де мають бути справжні чоловіки, захисники. З нетерпінням чекаємо його додому та просимо у Бога і для нашої рідної людини, і для всіх захисників благодаті і здоров ’ я. Звичайно, багато доводиться переживати там, на фронті. Скільки ми б не слухали про війну і не переглядали кадри з фронтових подій, до кінця не осягнемо тої дійсності. Попри все,  й у складних ситуаціях бувають приємні моменти. Цікавий позитивний випадок стався з чоловіком під час служби на Сході. Там через 40 років зустрівся він з двоюрідною сестрою, яку востаннє бачив п’ятнадцятирічним юнаком. Ледь впізнали один одного, але серце Михайла Васильовича отримало стільки позитивних емоцій. Ось така війна, найчастіше вона розлучає, але іноді й зводить.
Переконані, що про своє життя і долю Михайло Васильович міг би розповісти багато. Наприклад, про те, як 25–річним юнаком, не з розповідей чи фільмів, дізнався про реалілії Чорнобильської трагедії. Місяць працював дозиметристом у зоні відчуження. Як там було? Як у фільмі, кадри якого вимагали відточених дій і виконання наказів – діяти швидко і правильно, бо ціна помилок – твоє життя. То була інша війна: невидима і незнана. Світ довкола дихав смертю, безжалісно рахував кількість тих, хто надихався радіацією. Як багато хлопців-ліквідаторів швидко відійшли у вічність, проживши зовсім мало після Чорнобильської трагедії. Про це часто згадує Михайло Васильович, бо Чорнобильська трагедія для нього не просто дата, а частина життя.


Час дедалі більше віддаляє нас від тієї вікопомної події, коли ядерне пекло Чорнобиля розділило життя на «до» і «після». Стираються в пам’яті окремі деталі й епізоди втихомирення ядерного монстра, відходять у вічність здебільшого забуті державою і владою чорнобильці-ліквідатори, котрі врятували Землю від техногенної катастрофи.

    Біль і тривоги Чорнобиля на собі відчував протягом 30 днів і ночей і Михайло Васильвич Лавор. Сьогодні він знову там, де найбільше може прислужитися Україні, не думаючи про нагороди, відзнаки, пільги, ризикуючи власним здоров’ям і життям, гідно виконує свій громадянський обов’язок.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар