«МИ ВСІ ТУТ «ЧОРНОБИЛЬЦІ»…

Коли Світлана Алексієвич в 1997 році видала свою чергову книгу «Чорнобильська молитва», письменницю оголосили в колишньому Союзі персоною нон-грата. Хоча нобелівська лауреатка в своєму творі не давала жодних оцінок – просто записувала розповіді очевидців Чорнобильської аварії, її ліквідаторів. Настільки моторошно звучали оповіді цих звичайних українців та білорусів, що сповна скуштували не лише гіркого чорнобильського полину, а й цинізму тодішньої владної верхівки. З часу аварії минуло три десятки літ, однак проблеми Чорнобиля досі не втратили актуальності, а розповіді тих, хто того чорного літа 1986-го вступив у двобій з «мирним атомом», мало кого залишають байдужим.

Нещодавно мені довелося побувати на засіданні «круглого столу», зініційованого міським головою Богданом Микульським та головою громадської організації «Союз. Чорнобиль. Україна» Олександром Матвієвичем для обговорення насущних питань ліквідаторів аварії на ЧАЕС. До речі, такий захід відбувся тут за тридцять років аж… вперше. До честі міської ради, кожному з ліквідаторів знайшлися цього разу не тільки теплі слова, а й пам’ятні подарунки – як наголосив пан Микульський: «Не від себе особисто, від усієї вдячної громади міста». Вшанували хвилиною мовчання тих, кого вже нема серед нас.

«На жаль, тридцяті роковини по аварії принесли мало втіхи для ліквідаторів – людей, котрі врятували не лише Україну, а й всю Європу. Чомусь наша держава мало цінує тих, хто в фатальну мить жертвує заради неї здоров’ям та життям. Вражає та кількість задавнених проблем, з якими звертаються ліквідатори до міської влади. Складається враження, що на багато років про цих людей напросто забули», – сказав на початку зустрічі Богдан Микульський.

«Ми не вимагаємо до себе особливого ставлення чи надзвичайної уваги. Але частенько на наші слова про те, що брав участь в ліквідації аварії на ЧАЕС, чуємо цинічне: «Ми всі тут – «чорнобильці». Сьогодні в цій залі зібралося не надто багато моїх побратимів, хоча кількість ліквідаторів в районі – досить велика. Напевно, люди просто зневірилися в усьому. Великим «сюрпризом» під тридцятирічні роковини стало особисто для мене президентське вето на законі, що повертав «чорнобильцям» частину пільг. Гірко це для нас, бо побували на такій війні, де кожен отримав ушкодження – вони невидимі, але даються взнаки й через роки. Тож, напевно, на елементарну людяність ліквідатори заслуговують куди більше, ніж раз на рік – 26 квітня», – висловився Олександр Матвієвич.

Хочу навести читачам фрагменти розповідей наших земляків-ліквідаторів.

«Аварія сталася 26 квітня, а Горбачов лише 28-го спромігся зібрати пленум, щоб вирішити, як діяти далі. Захід вже бив на сполох, а ми проводили першотравневу демонстрацію, ловили рибу й варили на природі юшку. Другого травня я вже був у «зоні». Вивозили худобу в радгоспі «Прип’ятський». Совісні військові наказували слідкувати за дозами накопичення, а були й такі, що жалієшся на недугу – тільки рукою махне. Великі зірки, що прилітали сюди з короткотерміновими візитами, сторонилися, боялися, що «підхоплять» від нас радіації. Цікавилися, як часто міняємо распіратори та спецодяг. Ми лише знизували плечима. Костюми хімзахисту, які видали, були гірше душогубки. Спека стояла на вулиці неймовірна, дощові хмари не допускали, боялися, що ізотопи захоплять ще більше територій й в такому костюмі працювати було нестерпно». (Згадували й таке).

«Викликали нас до військкомату чоловік сорок, більш спритні «знайшли» потрібні аргументи, щоб уникнути мобілізації в «зону». А нас, 15-ро молодих та безпечних, повезли автобусом. Спекотно, на душі неспокій, але усвідомлення небезпеки не було. Привезли на Житомирщину в пересилочний табір. Переодяглися в спецівки й в «зону». Будували табір-зимівник для наступних бригад. Пригадую, з ніг валяєшся, а тягаєш мішки з цементом. Молодий був, гарячий, думалося, що це все тимчасово. Хлопці, що біля реактора працювали, пригадую, все злитки свинцю приносили – казали на вудку добре». (Анатолій Мунько).

«Нас, працівників міліції, ще «простіше» відправляли. Зібрав начальник особовий склад, сказав, що в Чорнобиль поїдуть молоді, хай обтешуться. Всього з райвідділу побувало там 10 чоловік, на жаль, шестеро з них вже нині покійні. Моторошні порожні Прип’ятські вулиці й досі інколи зринають у снах. Спочатку хоч покинуті свійські тварини інколи пробігали, а згодом мисливці відстріляли всю живність. Ми інспектували, щоб ніхто не сховався від евакуації. Зайдеш на покинуте подвір’я, постукаєш палицею по дверях: «Егей, дядьку, ви є?». Хоча видно, що давно нема тут нікого, трава неприм’ята. Єдиною профілактикою від радіації був алкоголь. Принаймні така думка в «зоні» пропагувалася. Але лінія партії на «тверезість» суперечила цьому. Тож інколи такі подвірні обходи ставали нам в нагоді. Запримітиш на подвір’ї «міточку», якою завбачливі господарі позначали  закопаний від міліції самогон, легенько штрикнеш палицею в це місце й наштовхнешся на бутиль. Ото й тягнеш в табір, щоб й хлопців «підлікувати». А взагалі тоді жартували, що до Овруча вже спиртного поблизу «зони»  не лишилося». (Василь Олексійовець).

«Частенько хизуються, мовляв, був в Чорнобилі, а потім проколюють на звичайнісінькій дрібниці: як там називали «дозу»? Радіація – кажуть. Насправді ж поміж собою ми говорили: нахватався «шитіків» чи «радіків». Щоправда, видали нам дозиметри-ручки одноразові. Відпрацюєш зміну й дивишся – а на дозиметрі все по нулям. Радієш, що пронесло, Бог відвернув. Вже потім знайомі дозиметристи підказали, що ці апаратики не були активовані…». (Віктор Малафей).

«Дружина мала ось-ось народжувати, я «афганець», аж тут повістка на Чорнобиль. За добу зібрався й в дорогу. Бо спробував був відмовитися, так хотілося дочекатися вдома народження первістка – аж воєнком: «Під трибунал захотів?». Поїхав. У Прип’ять в’їжджаєш, дев’ятиповерхівка, а у вікні – величезна лялька, немов дитина покинута. Й морозом по шкірі сипнуло, хоч за плечима – війна». (Іван Грицюк).

«У 1982 повернувся з Афганістану. А через чотири роки новий «екстрім» намалювався – Чорнобиль. Я накази не звик обговорювати, раз треба, то треба. Привезли на місце вночі. Запитуємо, де можна розміститися. «Заходьте до будь-якої хати». Зайшли в дім – чистота після Пасхи, накрохмалені вишивані подушки на ліжку, білосніжна білизна. Як були з дороги так й ввалилися на постіль, ноги вже не тримали від утоми». (Михайло Вабіщевич).

«Приїхав після відрядження на «фірму», начальник запитує, де роба, що тобі видавали? Як де – вдома. Її утилізувати треба, кажу. Нічого не знаю, відповідає. Попрати – й на склад».

«Потрапив кілька років тому до лікарні з інфарктом. Думав групу виробити – то з Чорнобилем не пов’язали, якби до 1991 року, кажуть лікарі… А те, що ліквідатор, вже ніхто не враховує…». (Іван Гречко).

«Лежав у «Чорнобильській» лікарні – таку кипу паперів треба зібрати, щоб підтвердити, що захворювання пов’язане з аварією, не з моїм здоров’ям впоратися з таким завданням»… (Василь Тимошок).

«До 2000-го ми ще мали якісь поблажки та увагу від держави. Пригадую, приїхав на курорт до Дніпродзержинська. Сформували з нас, ліквідаторів, окрему зміну в їдальні. Харчували за годину до інших. Кухарі перешіптувалися: «Це – «світлячки». (Олександр Матвієвич).

Розповіді ліквідаторів – це ніби своєрідне продовження «Чорнобильської молитви». Минають роки, змінюються уряди й цілі держави, але ті, хто порушують чорнобильські питання, досі непочуті й знову неугодні.

Людмила РОДІНА.