«Любов – це ремісія буднів»

Як часто ми марно нарікаємо на життя, не усвідомлюючи всю його цінність. І лише біда чи якась неприємність змінюють наші погляди та установки. Однак велике щастя, коли до цієї істини підштовхує не лихо, а певна людина, подія чи навіть прочитана книга. Відтак талановита дівчина Мирослава Сахвон спробувала у своїй повісті «Ремісія», презентація котрої нещодавно пройшла в Дубровицькому НВК «Ліцей-школа», показати, наскільки дорогою є кожна прожита хвилина. Тож про книжку, власні сподівання та плани юна письменниця розповіла «Дубровицькому віснику».

Розкажи загалом про сюжетну лінію повісті для читачів, котрі ще не знайомі з твоєю творчістю.

Багатий спадкоємець Тоні Левицький, випускник київської елітної гімназії, безнадійний романтик, який любить спорт і музику. Але несподіване онкозахворювання за короткий час змінює погляди на життя і його самого. Перебуваючи в онкодиспансері, він знайомиться з художником-початківцем Марком та юнкою у сірому – Нікою, в яку закохується з першого погляду. Чи зможуть молоді люди протистояти страшній хворобі? Чи стане спасінням палке юнацьке кохання? Відповідь на ці питання читачі зможуть знайти в моїй книзі.

Тематика однозначно не з простих. Що тебе спонукало до написання саме про онкохворих?

Чесно кажучи, ця тема не є новою. Багато письменників зараз описують кохання у подібних неформальних ситуаціях. Ідея повісті з’явилась спонтанно. Я побачила сюжет про молодого художника, якому необхідно було зібрати захмарну суму на лікування, довгий час не могла його забути. На щастя, зараз з ним все добре. Втім якраз його історія мене й надихнула.

Назва твоєї книги «Ремісія», чи має таке найменування ще якийсь підтекст, окрім прямого значення?

Ремісія – це тимчасове полегшення під час хвороби. Думаю, кожен читач відшукає для себе власний підтекст. Хоча останні рядки книги звучать так: «Любов – це ремісія буднів. Любов – це завжди біль разом із ліками. Любов – це катетер із щастям у душу».

Написання книг про якісь складні речі завжди вимагає більшої віддачі почуттів та моральних сил? Наскільки складно тобі було писати про рак?

Важкими стали пошуки інформаційної бази, вивчення процесу лікування, на жаль, з наукового вектору там не все так просто. Морально теж було важко. Недаремно говорять, що мистецтво – це біль. Страждає або митець, або читач. У цьому випадку страждають обоє.

Часто головного героя літературних творів автор в певній мірі  «списує» з себе? Тому, що схожого у тебе з Тоні Левицьким?

З Тоні ми «кореші». Він «писався» з мого хорошого друга. Ми з ним дуже схожі своїм баченням життя, характером, хоча, безумовно, Тоні має і якості, які хотілося б мати мені. А загалом у всіх героях моєї книги кожен підліток зможе знайти себе. Егоїзм, замкнутість, амбітність, безпечність, добродушність, цинізм – мікс характерів сучасної молоді.

Пережиті емоції  так чи інакше впливають на автора? Тому як тебе змінила твоя ж книга?

Книга навчила мене тому, що завжди треба сподіватись на людину у дзеркалі. Морально я відчувала екзальтацію, тобто піднесення, бо змогла втілити одну із своїх чисельних ідей.

А є якась улюблена фраза чи уривок, які відображають всю суть повісті? Зацитуй, будь ласка.

Я слідом за Марком подивився у вікно. Там гралася мама з тим самим хлопчиком, якого стригли перед моїми очима. Малий бігав, радів і сміявся. Від його чистої посмішки всі навколо веселішали, навіть народ, який втратив цю функцію у ході лікування.

– У Андрія остання стадія раку крові, а він сміється через силу, гасає, радіє всьому. А ми що? У нас все тлен: треба якісь речі, типу крутої техніки, гроші, розваги. Я зараз живу від процедури до процедури і радію кожній хвилині, як цей хлопчик.

– Ми не вміємо жити.

– Не вміємо, Тоні.

Як сприйняли читачі твою роботу? Активно звертаються, аби придбати?

Звертаються, звісно, проте я ще no name («без імені», поки не відома – ред.), не було грандіозного піару. Але це дуже приємно, коли тебе читають. Мої книги вже в Копенгагені, Львові, Києві, Рівному у руках земляків.

Загалом, який посил повісті? Чому вона вчить та на що вказує людям?

Головний посил – жити, все просто. Дійсно жити, а не існувати.

Хто був спонсором та помічником у виданні книги, кому подякуєш?

До мене додалась у друзі чудова жінка – Ірина Бабій, редактор видавництва «Твори», я переглянула її спільноту, прочитала коментарі, зрозуміла, що це не «шарашкіна контора» і почала думати про реалізацію задуму. Декілька місяців просто зволікала – то грошей не було, то різні справи заважали. Втім мрія є мрія, тому діставши сяк-так кошти, ми розпочали співпрацю. Чекала я недовго, проблема була лише у моїй фінансовій спроможності.На жаль, в Україні молодому письменнику надзвичайно важко.Я наївно думала, що написавши книгу, переді мною відчинять двері всі видавництва, і простягнуть гаманці спонсори. Однак не сталося, як гадалося. У виданні допомогла мама, саме вона – мій головний піарник, спонсор і критик. Тому я дуже дякую їй за все.

Які труднощі ще, окрім фінансів, траплялися у процесі написання та опублікування?

Мої дві головні проблеми – це лінь і дизайн. Буває, що стільки крутих ідей з’являється, але ж є чудовий день «завтра», котрий зазвичай і губить всі задуми. Тому треба просто переступати через себе, бо під лежачий камінь, як відомо, вода текти не буде. Також були невеликі нюанси з обкладинкою і редакцією, але дякую Клюйко Галині Миколаївні та Деменко Тетяні Миколаївні за допомогу.

Коли та як почала творити? Хто був першим читачем твоїх робіт?

Займаюсь творчістю ще з тих часів, коли навчилась писати, але от осмисленно – роки два. Мама стала моїм першим читачем, але я боялась показувати свої ранні вірші, ховала блокноти, як якийсь дисидент.

Цікаво, а на папері ти інша, ніж в житті?

Часто в реальності мені бракує впевненості, але на папері я – бунтар, така проекція допомагає мені стати кращою. Якесь індивідуальне вдосконалення. Хоча, якщо чесно, ніколи над цим не задумувалась, треба занотувати.

А що зазвичай надихає на творчість?

Абсолютно все надихає – люди, вчинки, емоції, події. Взагалі натхнення – це спонтанна річ. Ніколи не знаєш, де воно тебе «накриє» – чи в магазині, чи посеред вулиці, чи на парі з англійської.

Які автори є твоїми кумирами, на кого рівняєшся?

Зачитуюсь поезією сучасних молодих авторів –  Діми Птіцамі, Олека Ніколассона, Мирона Федорова, на них і рівняюсь. А от у прозі прагну індивідуальності.

А що читаєш зараз? І взагалі – ти великий «книгоїд»?

Нині читаю Харукі Муракамі. Себе назвати великим «книгоїдом» я не можу, тому що відшукати дійсно цікаву пізнавальну книгу для мене це, неначе знайти копійки для здачі нашим продавцям після свят. Але вони таки трапляються.

Від чого також отримуєш задоволення, чим ще цікавишся?

Фізично самовдосконалююсь, «шукаю дзен», хочу нарешті зайнятись музикою. Безмежно люблю її, це реально мій наркотик.

Чим будеш надалі дивувати читача? Є якісь творчі плани, можливо, навіть уже готові матеріали?

Планів на десять років вперед, літом планую знову написати книгу і збірник оповідань. Банально, але річ у часі та натхненні. Наступна книга буде лютою та незвичною, це вже без перебільшення.

Ти закінчуєш школу. Продовжуватимеш розвиватися  на відповідній творчій спеціальності?

Гуманітарій – це вирок, я вважаю, що нічого краще письма у мене не виходить. Кожен повинен займатись тим, чим йому слід. Я знайшла себе.

І насамкінець, які мрії та сподівання на майбутнє?

Не буду розповідати довгих  тирад. Просто елементарно хочу щастя.

Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.