пʼятниця, 11 березня 2016 р.

«На війні відбувається повне перезавантаження цінностей»
Наталії Стус (на фото зліва) із Берестя лише 23, але відчуває вона себе на всі 40. Це й не дивно, адже дівчина, попри свій юний вік, уже знає, що таке війна, смерть та втрата найдорожчих.  За півроку вона побувала в найгарячіших точках АТО, неодноразово опинялася під обстрілами «Градів» та відчайдушно боролася за життя кожного бійця, перебуваючи в добровольчому шпиталі. Однак, незважаючи на це, Наталія ні на мить не жаліє, що була медиком-добровольцем на передовій, стверджуючи, що там знайшла себе. Більше того, вона хоче повернутися на фронт знову.  Що ж її на це спонукає та яка насправді ситуація на передовій, дівчина поділилась з нами.

Наталія розпочала свою своєрідну боротьбу зі смертю ще з Майдану. Тоді вона не залишилась осторонь буремних подій і пішла рятувати людей, котрі змагалися за власну гідність. Коли розпочалась війна, знову ж не змогла сидіти дома. «Подивилась на ситуацію в Україні, на недостатню кількість медиків, на все більше число жертв і твердо вирішила йти в АТО. Набридло пасивно спостерігати за всім цим збоку. Звісно, основною причиною стало бажання вберегти життя нашим хлопцям, повернути дітей до батьків цілими. Адже я знаю, що таке втратити дорогу людину. Мій найкращий друг Андрій поліг у бою під Дебальцевим. Перед цим я просила, мовляв, заберіть мене до себе, хочу у ваш батальйон. На що він мені відповів, що йому може все остогиднути або ж він загине, і тоді я буду заміняти його на передовій. Так і вийшло. Андрій помер і через декілька місяців я потрапила на фронт добровольцем».
Дівчина розповідає, що знайшла в Інтернеті сайт Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ) і подала туди заявку. Варто зауважити, що ця організація була створена ще під час Революції Гідності і нині є наймаштабнішим волонтерським проектом із залучення цивільних медиків для надання невідкладної допомоги на передовій. Єдине, що відрізняє ПДМШ від класичних волонтерів – це те, що тут медики-добровольці оформляють за основним місцем роботи відрядження в лікарні Донецької та Луганської областей, що убезпечує їх від звільнення.
«Я працювала і наразі працюю медсестрою-анестезіологом в дитячій лікарні  «ОХМАДИТ» в Києві, саме туди прийшла відповідь, в якій йшлося, що мене за власним бажанням відрядити в зону АТО. Колеги, звісно, поставились до цього негативно. Неодноразово спілкувались зі мною, відговорювали. Рідним я взагалі нічого не сказала. Не хотіла, щоб вони зайвий раз переживали за мене. Хоча мама певний час здогадувалась, часто запитувала, чи я не на передовій біля хлопців», - додає Наталія.
Перед від’їздом особливого навчання дівчина не проходила. «Оскільки моя робота пов’язана з медициною, зрозуміло, що досвід у мене був. Крім цього, своєрідною підготовкою лікування в польових умовах став для мене Майдан. Також перед виїздом на передову ми проходили курс молодого бійця, де нас вчили як поводитися в небезпечних ситуаціях, зокрема, під обстрілами, та як правильно надавати першу медичну допомогу пораненим. Загалом я потрапила до міста Артемівськ. На моїй ротації з червня по листопад добровольчий шпиталь, що працював на базі місцевої лікарні, налічував близько 50 людей. Цікаво, що більшість було саме дівчат. Багато з них взагалі не мали відношення до лікувальної справи. Вони зазвичай виконували обов’язки водіїв, кухарів, молодшого персоналу. Я ж працювала або в операційній, або мене відправляли на передову».
«Спочатку було справді лячно, – зізнається волонтерка. – Я їхала в АТО, незнаючи, що мене чекає. Також було страшно, коли потрапила під перший обстріл. Неодноразово була реальна загроза життю, адже наша мобільна група була в гарячих точках Дебальцевого, Горлівки, Зайцевого, Мар’їнки, навіть виїжджали на місце обміну полоненими. Втім з кожною новою поїздкою звикала, налаштовуючи себе, що в мене є бійці і мені треба їх рятувати. Що в першу чергу я медик і саме для цього я тут. Оскільки, коли опановує страх, ти перестаєш собою володіти, розгублюєшся і не можеш тверезо думати і приймати рішення. А на передовій для цього часу немає. Результатом твоєї паніки може бути чиєсь життя».
У добровольчому шпиталі бралися за будь-які поранення, починаючи від забоїв кінцівок, легких черепно-мозкових травм і закінчуючи важкими вогнепальними осколковими та мінно-вибуховими травмами. Мали для цього достатньо професіоналів та медичного забезпечення. Наталія найбільше згадує один випадок: «Ми везли пацієнта з-під Дебальцевого. Він залишився без рук і однієї ноги. Крововтрата була величезна. Надія на порятунок ледь жевріла. Однак до останнього ми не опускали руки і все-таки врятували його. Зрозуміло, що бійцям надзвичайно складно було прийняти такі травми. Тому нам доводилось бути ще психологами. Підтримати словом та ділом. Також доводилось лікувати й бойовиків. Знову ж пам’ятаю одного українця, котрий воював на боці ДНР. Він спочатку ставився до нас упереджено, відмовлявся від лікування. Та через кілька днів, коли почав вставати на ноги, зрозумів, що ми не настільки погані, і не дивимось: сепаратист ти чи українець».
Медикаментами ПДМШ забезпечували волонтери з Білорусії, Америки, Німеччини і звісно України. Також немалу лепту внесли і наші рівненські та дубровицькі доброчинці. Місцеві жителі в основному забезпечували харчування бійців у госпіталі, оскільки держава для них виділяла по кусочку хліба і чашці чаю на сніданок та вечерю, а в обід ще давали якусь кашу. Зрозуміло, що з таким раціоном можна було ще більше погіршити своє здоров’я.
Наталія зазначає, що відносини з місцевими складалися не завжди просто. Були такі випадки, коли медиків-добровольців виганяли з операційної і впускали лише місцевих лікарів. «Насправді там є різні люди. Багато з них підтримують Україну, проте бояться про це сказати вголос. Адже в кожного є сім’я, діти, тобто те вразливе місце, на яке можна в разі чого натиснути».
Самі ж добровольці забезпечували себе їжею самостійно. Так само як і створювали умови для життя. Їм місцева влада виділила кілька палат в лікарні, де вони могли перебувати, там була можливість помитися та нормально доглянути за собою. До того ж вони мали ще й власну пересувну баню, яку возили для бійців. «Правда, коли виїжджали на передову, то звичайно, перебування там комфортним складно було назвати. Адже неодноразово доводилось спати посеред лісу без палаток, в одних спальних мішках. Бували такі ситуації, що мости після бомбардування були повністю знищенні і ми днями опинялися в пастці».
Перебуваючи в АТО, дівчину найбільше вразила разюча різниця між тією картинкою, яку малюють телеканали і справжньою реальністю. «Насправді нам багато чого недоговорюють, показуючи лише ті факти, котрі вигідні владі. Найпоширенішою брехнею є кількість жертв. Їх значно більше, ніж зазначено в офіційних звітах, якими нас «кормлять». Однієї ночі під Зайцевим було 12 «двохсотих» та 14 «трьохсотих» (так військові між собою називають вбитих та важкопоранених – ред.). В новинах про це повідомили через два дні і то обмовились кількома словами. Я вже не говорю про добровольців, яких взагалі ніхто не рахує. На жаль, наша держава не поважає тих, хто готовий йти на смерть заради неї. Також чомусь не розповідають, як наші хлопці місяцями були «гарматним м’ясом». Їм не давали стріляти, натомість бойовики цим активно користувались. Мені розповідали військові, що доводилось відстрілюватись без наказу, інакше їх уже не було б в живих. Однак я досі згадую із захопленням безстрашність солдатів та готовність їх на все заради своїх побратимів. Саме цього на мирній території нам і не вистачає».
«На війні відбувається повне перезавантаження цінностей, – підсумовує Наталія. – Вона робить тебе вільним від чужих, нав’язаних тобі думок, зайвої обережності, ти перестаєш звертати увагу на якісь пусті плітки. Тут абсолютно змінюється мислення і сприйняття світу, люди не одягають на себе стільки масок, як у звичайному житті.
Я зрозуміла, що  треба цінувати кожну мить. Бо вона не повторююється. І більше того, цей момент життя може стати останнім спогадом. Я перестала бігати за грошима та матеріальними цінностями. Перейматися через дурниці. Втім, на жаль, війна, несправедливість, безпомічність і розуміння того, що медицина не завжди всесильна зробили мене агресивнішою. Надзвичайно важко прощатися з тими, хто нещодавно розповідав про свої грандіозні плани на довге майбутнє життя».
Кажуть, що у війни не жіноче обличчя. Жінкам складно знайти уніформу та взуття. Про них часто забувають, співаючи оди та нагороджуючи героїв-чоловіків. Втім завдяки таким, як Наталія Стус, завдяки сотням солдаток, тисячам волонтерок, матерям та дружинам наші чоловіки досі тримають оборону і дають відсіч агресору.
Леся КОНДРАТИК.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар