ТАКУ ВЖЕ МАЮТЬ НЕСПОКІЙНУ ВДАЧУ

Подружжя Бортник в прикордонній службі має солідний стаж. Якщо його скласти докупи та ще зважити на непрості його обставини – можна сказати «ветерани». Алла – корінна східнячка, народилася в Амвросіївці Донецької області. Олександр – з Хмельниччини, але довгий час пропрацював також на Донеччині. Там й познайомилися. У 2012 році Алла, після закінчення навчального центру підготовки прикордонників в Оршанці, повернулася на службу в рідну Амвросіївку, Олександр був її командиром.

Зараз, згадуючи ці перші дні знайомства, подружжя лише посміхається. «Бігало таке кумедне дівчисько з величезними очима, – жартує Олександр, розповідаючи про той період. – Якось її вночі відправив перевіряти наряди навчальним порушником кордону. Сиджу в машині й спостерігаю, як дівчина рухається в темряву. Чомусь зауважив, яка вона ще юна й зовсім не для військової форми».

Хоча насправді Аллі плямистий однострій дуже до лиця. Напевне, просто кожен з чоловіків для дружини хотів би іншої більш безпечної роботи.

«Я завжди мріяла бути прикордонником, в нашому рідному місті до них ставилися з великою повагою. Це була особлива професія, дуже престижна поміж моїх однолітків», - долучається до розмови Алла.

Мимоволі між молодими людьми виникла симпатія. Миловидна східнячка полонила серце молодого офіцера. В майбутній дружині Олександру подобалося все. Й ставний старший лейтенант запав дівчині в серце. А оскільки у людей військових часу для цукерочно-букетного періоду обмаль, незабаром почали жити разом. Згодом Саша вже був начальником прикордонного поста в Сєдово, це якраз на кордоні з Росією. Побралися у лютому 2014, планували повінчатися, як тільки-но стабілізується ситуація в Україні. Пригадують зараз, як інколи спілкувалися з колегами-росіянами по роботі, вітали один одного з професійним святом. Тож навіть, коли на Донеччині вже лунали перші залпи, всерйоз вони якось не сприймалися. Здавалося, що відбувається це десь поза реальністю, в паралельному вимірі.

«До цього часу прикордонна служба в Україні вибудовувалася як правнича структура, що має певні функціональні обов’язки, - каже Олександр. – Ми були вкрай не готові до військових дій». Тож довелося брак вогневої підготовки компенсувати безпосередньо в бою. На жаль, з дев’яти прикордонників прикордонного поста Сєдово, двоє загинули, чинячи опір сепаратистам, сім чоловік, в тому числі й сам Бортник, в бою отримали поранення. «Все відбувалося надто стрімко, – пригадує офіцер. – За два місяці ми повністю втратили контроль на кордоні. Адже не мали ні відповідного озброєння, ні елементарних навиків ведення бою. Несли втрати й віддавали позицію за позицією».

Він уже був в госпіталі, коли зайняли Новоазовськ. Переживав за дружину. Коли запропонували як учасникам АТО змінити місце служби, обрали Дубровицю. Алла, ще навчаючись в Оршанці, заприязнила з дівчиною з Західної України, й ще тоді хотіла їхати в Луцький прикордонний загін на роботу. Тож можна сказати – сама доля привела сюди.

Ми з подружжям Бортників познайомилися під час вручення ключів прикордонникам. Вони були в числі тих щасливчиків, що стали на початку лютого власниками службового житла у Дубровиці. «Це наша друга службова  квартира. Перша залишилася в Сєдово. Навіть кредит за меблі не встигли виплатити, як змушені були залишити домівку», – розповідає капітан Бортник.

Наша Дубровиця молодому подружжю до вподоби. Хоча спершу обоє рвалися назад. «Виробилася своєрідна адреналінозалежність, вже бракувало екстриму, що пережили на Сході», – посміхається Алла. «По-правді, їхали сюди, друзі жартували – почнеш «копати» (мається на увазі видобувати бурштин – ред.) й заживеш безбідно», - в тон дружині говорить Олександр. Бурштин видобувати Бортники так й не розпочали. Але екстрим, як виявилося, є й на Дубровиччині. «Переброди, де проходить частина україно-білоруського кордону, - зона особливої уваги, й тут часом ситуації виникають аж надто екстримальні», - вважає подружжя прикордонників.

Але, попри пережите й напруженість сьогодення, обоє вони залюблені в свою роботу. Переконана, якби довелося обирати життєвий шлях вдруге, знову стали б прикордонниками. Таку вже мають неспокійну вдачу.

Людмила РОДІНА.