пʼятниця, 11 березня 2016 р.

ТАКУ ВЖЕ МАЮТЬ НЕСПОКІЙНУ ВДАЧУ
Подружжя Бортник в прикордонній службі має солідний стаж. Якщо його скласти докупи та ще зважити на непрості його обставини – можна сказати «ветерани». Алла – корінна східнячка, народилася в Амвросіївці Донецької області. Олександр – з Хмельниччини, але довгий час пропрацював також на Донеччині. Там й познайомилися. У 2012 році Алла, після закінчення навчального центру підготовки прикордонників в Оршанці, повернулася на службу в рідну Амвросіївку, Олександр був її командиром.


Зараз, згадуючи ці перші дні знайомства, подружжя лише посміхається. «Бігало таке кумедне дівчисько з величезними очима, – жартує Олександр, розповідаючи про той період. – Якось її вночі відправив перевіряти наряди навчальним порушником кордону. Сиджу в машині й спостерігаю, як дівчина рухається в темряву. Чомусь зауважив, яка вона ще юна й зовсім не для військової форми».
Хоча насправді Аллі плямистий однострій дуже до лиця. Напевне, просто кожен з чоловіків для дружини хотів би іншої більш безпечної роботи.
«Я завжди мріяла бути прикордонником, в нашому рідному місті до них ставилися з великою повагою. Це була особлива професія, дуже престижна поміж моїх однолітків», - долучається до розмови Алла.
Мимоволі між молодими людьми виникла симпатія. Миловидна східнячка полонила серце молодого офіцера. В майбутній дружині Олександру подобалося все. Й ставний старший лейтенант запав дівчині в серце. А оскільки у людей військових часу для цукерочно-букетного періоду обмаль, незабаром почали жити разом. Згодом Саша вже був начальником прикордонного поста в Сєдово, це якраз на кордоні з Росією. Побралися у лютому 2014, планували повінчатися, як тільки-но стабілізується ситуація в Україні. Пригадують зараз, як інколи спілкувалися з колегами-росіянами по роботі, вітали один одного з професійним святом. Тож навіть, коли на Донеччині вже лунали перші залпи, всерйоз вони якось не сприймалися. Здавалося, що відбувається це десь поза реальністю, в паралельному вимірі.
«До цього часу прикордонна служба в Україні вибудовувалася як правнича структура, що має певні функціональні обов’язки, - каже Олександр. – Ми були вкрай не готові до військових дій». Тож довелося брак вогневої підготовки компенсувати безпосередньо в бою. На жаль, з дев’яти прикордонників прикордонного поста Сєдово, двоє загинули, чинячи опір сепаратистам, сім чоловік, в тому числі й сам Бортник, в бою отримали поранення. «Все відбувалося надто стрімко, – пригадує офіцер. – За два місяці ми повністю втратили контроль на кордоні. Адже не мали ні відповідного озброєння, ні елементарних навиків ведення бою. Несли втрати й віддавали позицію за позицією».
Він уже був в госпіталі, коли зайняли Новоазовськ. Переживав за дружину. Коли запропонували як учасникам АТО змінити місце служби, обрали Дубровицю. Алла, ще навчаючись в Оршанці, заприязнила з дівчиною з Західної України, й ще тоді хотіла їхати в Луцький прикордонний загін на роботу. Тож можна сказати – сама доля привела сюди.
Ми з подружжям Бортників познайомилися під час вручення ключів прикордонникам. Вони були в числі тих щасливчиків, що стали на початку лютого власниками службового житла у Дубровиці. «Це наша друга службова  квартира. Перша залишилася в Сєдово. Навіть кредит за меблі не встигли виплатити, як змушені були залишити домівку», розповідає капітан Бортник.
Наша Дубровиця молодому подружжю до вподоби. Хоча спершу обоє рвалися назад. «Виробилася своєрідна адреналінозалежність, вже бракувало екстриму, що пережили на Сході», – посміхається Алла. «По-правді, їхали сюди, друзі жартували – почнеш «копати» (мається на увазі видобувати бурштин – ред.) й заживеш безбідно», - в тон дружині говорить Олександр. Бурштин видобувати Бортники так й не розпочали. Але екстрим, як виявилося, є й на Дубровиччині. «Переброди, де проходить частина україно-білоруського кордону, - зона особливої уваги, й тут часом ситуації виникають аж надто екстримальні», - вважає подружжя прикордонників.
Але, попри пережите й напруженість сьогодення, обоє вони залюблені в свою роботу. Переконана, якби довелося обирати життєвий шлях вдруге, знову стали б прикордонниками. Таку вже мають неспокійну вдачу.
Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар