І співали коляду, щиро,

на всі груди!

Найяскравішим спомином Різдва залишаться колядки. У районі, не зважаючи на сильний мороз, лунали вони повсюду. Розчервонілі дітлахи бігали від хати до хати і, як сказав мені мій 11-річний приятель Сашко, цьогоріч давали гарно (щонайменше десятку на двох). Приміром, Сашко з братиком майже тисячу заколядували і куплять собі подарунки, а частину грошей віддадуть мамі на нове пальто. Колядували церковні хористи по селах наших, особливо проникливо сповіщали гарну новину. Різдвяні пісні лунали з вуст протестантської молоді. Жителька Золотого, приміром, зізналася мені, що такого чудового співу, як принесли у хату хлопці і дівчата однієї з протестантських церков району, не чула ще ніколи. А головне сказали завбачливо: ми грошей за коляду не берем. У кожного своя коляда і своя душа, в неї вкладена. Навіть маленька дитинка, яка не вимовляє усіх букв, своїм маленьким сердечком торкається таєнства нашої душі. А зараз детальніше про одну різдвяну подію.

 Морозного вечора 7 січня разом з юнаками та дівчатами з церкви ХВЄ із Сельця їдемо у Висоцьк, щоб заколядувати для наших стареньких і немічних земляків, які там мешкають. Надворі до 23 морозу, і водію навіть доводиться відкривати вікна, щоб озирнутися на перехресті, бо скло у маршрутці так і не порозмерзалося. Ловлю себе на думці, що ця, переважно студентська молодь із Сельця та Ясинця, могла б зараз грітися по домівках, бо ж приїхали діти на свята, передусім щоб з рідними побути. Однак, для них важливо привітати колядою нужденних, бо в цьому і є найголовніша сутність Різдва.

Диякон селецької церкви ХВЄ Віктор Кузін розповідає, що прихожани їхнього храму колядують у будинку престарілих не вперше, а цього року вони ще й везуть подаруночки його мешканцям від благодійника Віктора М’ялика – солодощі і засоби гігієни. Благодійник, до речі, також не одноразово надавав допомогу цьому закладу.

Старша медична сестра зі станції швидкої допомоги Жанна Курач каже, що разом зі своїми земляками колядувала цього дня і у Дубровицькій лікарні, у тих відділеннях, де це дозволили робити. Отож новину про народження Христа через колядки почули і недужі, яких свята застали на лікарняному ліжку. А дітки і тут, у медичному закладі, отримали різдвяні солодощі.

Добираємося до Висоцька. У стаціонарному відділенні (будинку престарілих) прохолодно. Навдіті у кілька светрів мешканці вже «вишикувалися»: хто на дивані, хто в інвалідному візочку –  і чекають колядників. Для лежачих просто відчинили двері до кімнат, аби мелодійний перелив коляди торкнувся і їх сердець.

Передусім розпитую завідувачку про температурний режим. З вулиці ніби й тепло. А всі закутані: і пожителі, і персонал. Як морози переживає цей такий потрібний заклад?

- Цієї зими у нас не так тепло, як хотілося б. Дрова сирі завезли, – розповідає завідувачка, яка у вихідний прийшла до підопічних, - минулого року палили брикетом. Було тепліше та й морози значно тоді стояли менші.

Не хочеться у свято концентрувати особливу увагу на цій проблемі і переводимо розмову вже на інше. Вже, згодом, коли повертаюся до теплої оселі і вмикаю вдома потужніше газовий котел, переосмислюю: «Чому у 21-му столітті неможливо забезпечити потрібним температурним режимом заклад, де є важкохворі і лежачі? Невже у бурштиновому районі нема коштів, щоб подбати про це у повній мірі? Думаю, що знайшлися б і для цієї справи благодійники».

Але повернемося до колядників. Очі стареньких, як і вуста усміхаються: он стільки прекрасної молоді під ялинкою зібралося. Співа гітара і душа про народження Христа, про милість Божу і нас з вами у цьому світі. Такі гарні колядки, що хочеться і радіти, і плакати водночас, словами душу полонять. А як заводять хлопці і дівчата всім відому «Нова радість стала», то її підхоплюють бабусі на дивані, і очі їх наповнюються сльозами. Може, молодість пригадали чи колядників у своїх хаті, а хтось про своїх онуків подумав.

Віктор Кузін щиро вітає мешканців закладу і зичить їм Божої ласки, говорить про шану до стареньких, про терпіння, любов до ближнього. 28 наших земляків зараз знайшли прихисток у цьому спільному домі, добре, що Бог дав їм можливість зимувати тут, а не у нетопленій, снігом заметеній хаті або ж на вулиці.

Роздаємо подаруночки і лежачим.

Володя Вельгун привітно зустрічає Віктора Кузіна і просить передати Віктору Ничипоровичу подяку за матеріальну підтримку. Молодий чоловік дякує за різдвяні вітання і щиро радий нашому спілкуванню. «Звичайно, тягне додому, бо власну хату ніщо не замінить. Але взимку важко такому немічному, як я, справитися з викликами холодів. А тут увага від працівників і турбота про кожного». Як багато світла у душі цього немічного хлопця…

Жанна Курач ділиться думкою, що добре було б мати такий заклад (для стареньких і немічних) і у Дубровиці. Взимку, на свята так багато бабусь і дідусів залишається наодинці зі своїм годинником на стіні і телевізором. Колись по селах у них цілими днями був ще один співрозмовник – проводове радіо. Тепер і воно зникло. Є такі старенькі, хто воліє пережити Різдво у лікарні. Бо там хоча б обізватися є до кого, заспокоїтися і готового гаряченького попоїсти. Звісно, хвороб у стареньких для терапії завжди знайдеться чимало. Але коли ті, хто має родину, тікають на свята з лікарень, інші, самотні часто хочуть саме на свято у лікарняну палату.

Симпатична юнка Ханна приїхала разом з батьками в гості на Різдво з Нідерландів до наших земляків у Селець. Дівчина охоче спілкується зі мною через перекладача (у стаціонарне відділення завітала поколядувати разом з селецькою молоддю). Каже Ханна, що Різдво в Україні їй дуже подобається, як і люди тутешні. Однак наголошує, що так багато відмінностей між Україною і її батьківщиною, навіть у питанні соціального захисту стареньких. Звісно, наше відділення у Висоцьку досить достойне, як для України. Однак переконана, що в її батьківщині соціальний захист таких неміничних значно вищого рівня, і такого температурного режиму взимку у закладі подібного типу точно не було б.

Наостанок скажу таке: дякую Богу, що дав мені можливість бути в цей Різдвяний вечір з колядниками у нашому будинку престарілих у Висоцьку. Надихає серце, як несеш світло різдвяної коляди до тих, хто так потребує любові ближнього.

Довідково: Сьогодні в церкві ХВЄ с. Селець близько 200 членів. Пресвітер Володимир Хомич разом з прихожанами моляться тут за Україну, нас з вами, за добро у світі… Є у церкві гарний хор, яким майже 25 років керує диригент Павло Велінець.

У далекому 1923 році звістку Євангелія у Селець першим приніс уродженець села Максим Павлович Кузін, який під час Першої світової потрапив у полон до Німеччини і там почув Боже Слово від місіонерів. Вони приходили в табори звіщати про Христа. Повернувшись в рідний край, разом зі своїм сином він почав звіщати односельцям святе Євангеліє: ходив по домівках, а то й просто проповідував на вулицях. Збиралися по хатах, щоб вознести спільну молитву до Бога. А вже наступного року відбулося перше водне хрещення: разом із людьми із сусіднього села Колки і хутора Заслуччя хрестилося 38 віруючих.

До приходу радянської влади (1939 р.) життя в церкві вирувало. Та «совєти» заборонили навчати дітей, а молодь відтоді могла служити лише в хорі. Та йшли роки, кінець 50-х став для церкви часом великих духовних благословень, коли благодать Духа Святого рясно виливалася на спраглі серця. Бог хранив Свою церкву, поки знову не попустив випробування: у темні шістдесяті віруючі стали особливо потерпати від переслідувань влади, світ їх вважав немов би за сміття. Влада забрала молитовний будинок під сільський клуб. Потім приміщення зовсім розібрали і перевезли на інше місце, а там побудували житловий будинок. Община вимушена була знову збиратися по хатах. На рубежі 90-х років прийшла свобода віросповідання і молодь церкви включилася в справу євангелізації. У той же період збудували у селі дім молитви, в якому церква знаходиться до сьогодні.

До речі, цьогоріч славити Різдво завітали до прихожан місцевої церкви їх брати та сестри з Бєларусі, з міста Ольшани Столінського району. До тамтешнього Дому молитви ходять славити Бога більш як півтори тисячі прихожан церкви. Вже традиційно українці і білоруси вітають один одного зі святами, спілкуються і духовно підтримують один одного. Зазначимо, що наші земляки-протестанти (зокрема церква ХВЄ) готують всякі смаколики до різдвяного столу, однак, не готують кутю. Піст, в сенсі утримання від їжі, у них існує, проте він не прив’язаний до якихось певних днів. Протестанти постять, коли бачать в цьому необхідність, – наприклад, при хворобах, у важких ситуаціях, перед серйозними подіями або прийняттям відповідального рішення. Піст у протестантів вважається справою глибоко інтимною і часто не афішується. А ще мені дуже імпонує, що свята відзначають прихожани цього храму, як і всі протестанти, без спиртного.

Любов КЛІМЧУК.