Хто не помиляється – той не вчиться

Новий рік приніс нам не лише багато свят, а й нові дискусії на ті ж болючі теми. Зовсім скоро учні випробовуватимуть свої сили у ЗНО. Яким воно буде – залишається тільки вірити в краще. Чомусь саме завдання з української мови визнані одними із найтяжчих. Чудасія, та й годі!

Розгляньмо деякі з питань, що хвилюють не лише мовознавців, а й пересічних українців.

Чи можна вірити правопису?

Досить дражлива тема: де ж знайти ті правила, якими послуговується інтелігенція для обґрунтування написання або вимови того чи того слова. Розгортаючи чинний український правопис, можна помітити навіть неозброєним оком те, скільки помилок у ньому зачаїлося. Нещодавно українці святкували Різдво, а перед тим готували 12 страв, які знаменували прихід Святого вечора у родинне гніздечко. Але як одним словом назвати вечір перед Різдвом? Невже «Свят-вечір» (адже один з правописів нам так і подає у параграфі 26)? Але правильно писати разом - «Святвечір» (складне слово, утворене поєднанням прикметника з іменником). Провівши опитування у соцмережі, можна зробити висновок, що більшість молоді, яка проводить свій активний відпочинок у віртуальному світі, має рацію, що дуже тішить.  Таких прикладів є безліч, але істина залишається одна: якщо не бажаєте читати монографії мовознавців – читайте правопис, де, крім огріхів, уміщені базові правила української мови.

Як навчити іноземця української, якщо самі її вивчити не можемо?

Молоді роки – це той час, коли довколишні джерела інформації та хороші можливості вирують не лише струмочками чи потічками, а й повноцінними морськими хвилями довкола особистості. Подекуди вони змушують зануритися у нове й незвідане, що стає згодом надзвичайним досвідом. Знайомства в цей час мають величезне значення як для саморозвитку, так і для пошуку своєї полички у світовій шафі. Неабияким захопленням і здивуванням обрамлені моменти спілкування з іноземцями, які прагнуть вивчити нашу рідну мову. Один із них – румун Лупашку Йонут, який вже встиг побувати у Києві та Львові і хоче ще відвідати багато місць в Україні, з якою межує його Батьківщина. Іноді спілкування з ним у Skype схоже на гру «Поясни, чому так?». Лупашку має друга з Києва, той розмовляє російською. Чому не українською? «Ваша мова дуже важка, що він вибрав для себе іноземну за рідну?» - запитує мій приятель англійською із румунським акцентом. Я не маю, що відповісти. А він продовжує: «У нас такого нема, на щастя». І справді – це «на щастя» таке величезне, що гуртує не лише національний дух, що може звучати з ноткою пафосу, а й гарантує відсутність питань, на які свідомому українцю важко віднайти відповідь.

Дві зовсім різні події - розмова з іноземним другом та роздуми на кухні під час приготування обіду – стали поштовхом до створення ще одного опитування, результати якого втішними не виявилися:

Трішечки більше половини опитуваних дали правильну відповідь на те, як писати слова, якими послуговуємося у повсякденному житті дуже часто (в іншомовних словах подвоєння не зберігаємо). Подумаймо! Запрошуючи друга у піцЕрію (саме такий наголос), хочемо там скуштувати піццу чи піцу?

Чи згасає з роками у дітей зацікавлення українською мовою? А чи, може, навпаки?

Погулич Катерина – вчитель-мовник, яка  віддана своїй справі упродовж багатьох років. Улюблений наставник багатьох випускників, про що свідчать численні схвальні відгуки. «Пам’ятаю, як Катерина Василівна заходила в клас зі словами: «Діти, зараз будьте дуже уважні: «день народження» – обидва слова пишемо з малої літери, а «День Незалежності» – з великої! – а потім із посмішкою додавала: – Я теж вчуся з вами»,  – згадує одна з випускниць. Під її чітким керівництвом учні активно виборюють призові місця і на обласному рівні.

                                         Фото із соцмережі

Під час спілкування Погулич Катерина захоплено та щиро поділилася: «Зацікавлення в учнів не зникає, а навпаки. Іноді, коли випадково зроблю огріх, бачу, як мої вихованці впевнено підносять руки, аби виправити, я ж бо обмовилася. Завжди це сприймала позитивно, адже це результат, що знаменує лише одне: праця і сили, вкладені в розумних дітей, завжди віддають плоди сторицею».

Цікаво було почути і те, що ж є найважчим у роботі вчителя української мови? Відповідь така: «Найважче – це не бачити вогнику в очах своїх учнів».

«Сьогодні попит на вивчення української суттєво зростає. І це мене надзвичайно тішить», - заявляє Олександр Авраменко, автор понад п’ятдесяти підручників із української мови та літератури, на зустрічі з яким вдалося побувати.

Надія є!

Фото Ірини Покотильської

Як у дорослому віці перейти на українську? І чи можливо це зробити?

Одного разу почула думку, що це неможливо. Ніби як змінювати програму, яка поставлена як стандартна і не піддається ні обробці, ні коректуванню. Але людина – це не програма (хоча хороші програмісти вам скажуть, що і тут проблем ніяких не виникає).

Олександр Авраменко зазначає, що «все це слабенькі відмовки, які люди застосовують для того, аби приховати свої лінощі». Нагадаємо, що саме він працює із Володимиром Зеленським, крім того, ще й зазначає, що учень із відомого українського шоумена хороший: «Володимир має надзвичайну пам’ять. Він прийшов до цього у 37 років. І це дуже приємно». 

Студентка 3 курсу одного з Київських навчальних закладів висловлює свою думку щодо цього питання: «Якщо малу дитину можна навчити говорити, читати й писати рідною мовою, то не бачу причин, чому цього не роблять дорослі? Тим паче, що питання так гостро постало перед цілою нацією. Мої знайомі навіть китайську із задоволенням вчать. Якщо хочеш – зробиш!». Марія переконана, що «головною перешкодою на шляху до вивчення рідної мови є небажання це робити».

І справді – розмовляймо українською, бо ми того варті!

Вікторія Селезень,

студентка Національного університету «Острозька академія