Робити добро для людей

Цю незвичайну людину я знаю порівняно недавно, всього кілька років. Напевно, сам Бог допоміг цій зустрічі, за що я вдячна Всевишньому. Свої поетичні доробки не наважувалась довіряти нікому. Саме повірити в себе мені допомогла Надія Михайлівна Свищевська, вчителька української мови та літератури Сарненського НВК «Школа-колегіум» ім. Т.Г. Шевченка. Познайомилася я з нею ще школяркою, благоприємна аура спілкування допомогла зміцнити наші відносини.

Надія Михайлівна народилася у мальовничому поліському селі Кураш, а родовід походить із села Соломіївка, звідки родом і мій батько. Про дитячі та шкільні роки сільської дівчинки Надійки, шановні читачі, можете прочитати у авторській книжці «Квіти дивосилу», а також у книзі «За тебе, рідна Україно», яку Надія Михайлівна видала у співавторстві з Раїсою Тишкевич.

З біографії талановитих людей дізнаємось, що з дитинства вслухались у народні казки, легенди, пісні, свято шанували звичаї і традиції.

Незважаючи на важку, виснажливу колгоспну працю зранку до самого вечора, мама у вільний час вчила донечку вишивати, в’язати, водночас співаючи родинно-побутові, календарно-обрядові, весільні пісні. До речі, про ці пісні ви можете дізнатись з літературних доробок поетеси.

Слухаю Надію Михайлівну і в уяві потрапляю у весільне дійство, де молодих везуть до вінчання, обвивають коровай барвінком та ялицею, що символізують вірність і вічне кохання. Вслухаюсь у веснянки, численні хороводи, які лунають понад селом, над рікою Горинь, аж чути у сусідніх селах:

За городом качки пливуть,

Каченята крячуть,

Вбогі дівки заміж йдуть,

А багаті плачуть.

Вбогі дівки заміж йдуть з чорними бровами,

А багаті сидять вдома з кіньми та волами.

А Надія Михайлівна пригадує вже повстанські пісні:

Ти, козаче, живи сам собою,

Кожний день будь готовий до бою…

Слухаю мовчки і відчуваю, як моя душа збагачується живлющою силою народної педагогіки, живої скарбниці і ловлю себе на думці, як мені пощастило на такі зустрічі. Розумію, що не прочитаю про це ні в якій книжці, адже, як кажуть, кожне сільце має своє слівце. Починаю домислювати і те, чому юна Надійка захотіла стати вчителькою. Поради мудрого дідуся, середовище, наповнене вщерть піснями, звичаями, традиціями, працелюбність спонукали закінчити Київський державний університет ім. Тараса Шевченка.

Близько півстоліття Надія Михайлівна працює на освітянській та літературній ниві. Доводилось працювати і директором сільської школи, і заступником з виховної роботи в одній із міських шкіл. Вчитель вищої категорії, має звання «Старший учитель». Її учні обрали різні професії, але для педагога найголовніше, щоб його вихованці стали справжніми людьми, любили батьків, рідний край, були співчутливими, толерантними. «Робити добро для людей – призначення наше на цій правічній прадідівській землі», – каже Надія Михайлівна. Є у неї хобі, яке переросло у життєву необхідність – писати про людей, у кожному серці бачити частинку тепла, таланту, мудрості, комусь допомогти розвивати найкращі людські якості, щоб світ ставав досконалішим. Серед родинних раритетів зберігає мамину вишиванку, рушники, вишиті хрестиком червоними і чорними нитками.

Поетеса і сама вишивала рушники, вміє плести орнаментовані доріжки, які веселять око в оселях рідних і численних друзів. Здається, що ця енергійна і життєлюбна жінка не підвладна рокам. Вона активно подорожує рідним Поліссям, часто ходить пішки, не може полишити звички щоденно фізично працювати. Виросли діти, підростають п’ятеро онуків. А бабуся продовжує творчу діяльність. Видала шість збірок «Запитай у берізки», «Конвалії у серці», «Квіти дивосилу», «Мелодія душі», «Промінчик сонечка». Вона – співавтор літературних видань: Дубровицького літературного об’єднання «Журавлина», «Бурштиновий край» та літературного альманаху Сарненщини «Пролісок». Запитую в Надії Михайлівни, в який час народжується поезія і відразу ж отримую відповідь: «Коли прокидається природа, коли дрімає натомлений світ, коли вечоровими росами вмиваються трави, коли при палаючих свічах каштанів роздумують над новими мелодіями птахи, коли зовсім несподівано обпікає щоку пекуча сльоза… Співає душа людська від цієї краси хвалою рідній землі і низьким поклоном батьку-матері за вічну весну життя та молодості».

– Я не можу не згадати сьогодні і своєї першої стежини, яка босоніж вела мене у світ з батьківського подвір’я, де влітку було напрочуд багато сонця, а взимку намітало гори сріблястого снігу; тут самоцвітами переливались, виблискували хвильки нестримної Горині, а на озері, зарослому лататтям, на недосяжній глибині пишалися водяні царівни-лілеї, – додала моя співрозмовниця.

Ця розповідь, вважаю, була б не завершеною,якби не сказала, що Надія Михайлівна – член Національної спілки журналістів України, очолює Сарненське районне об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

Переглядаємо численні нагороди, серед них – грамота Управління освіти і науки Рівненської держобладміністрації, обласної організації НСПУ, обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, почесна грамота за підписом голови ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Павла Мовчана, почесна ювілейна відзнака до 70-ти річчя створення УПА та багато інших. За кожною з нагород – високий професіоналізм, неоціненний вклад у розвиток української мови та літератури, особливий внесок у виховання творчої молоді у найкращих традиціях українського народу, відданість ідеалам незалежності української держави, багаторічна  плідна громадська діяльність. Залишаю затишну домівку з твердим переконанням, що в Україні все буде добре, обов’язково переможемо, бо нам, молодим, є у кого вчитися любові до людей, до батьків, до рідної землі, бо гідність людської особистості – тонка й ніжна, сильна і мужня, недоторкана і незламна річ!

Надія САКОВСЬКА,

студентка 2 курсу НУ «Острозька академія».