понеділок, 3 квітня 2017 р.

Фронтовий  щоденник

Продовжуємо публікувати враження і думки з фронтового щоденника Світлани Правник. Березень, 2017. Перебування в зоні АТО. Початок у минулому номері газети.

– Напередодні нашої поїздки з телебачення дізналася, що волонтерів не пускатимуть в зону АТО. Рухатися можна по цій території лише у супроводі представників батальйонів або ж працівників СБУ. Ось така новина. «Поїдемо – побачимо», – роблю для себе попередній висновок.
Дорога… Як завжди обговорюємо робочі моменти. Проїхали Ізюм, зупинилися на першому блокпості, і що ж, нас дійсно не пускають, перевіряють документи, мої дані передають в СБУ. Проходять перевірки повільно, бо, окрім нас, ніхто нікуди не спішить. Вже починають хвилюватися в очікуванні бійці, до яких ми їдемо. Шукаю варіанти, як прискорити процес перевірки. Отут зрозуміла, що добре мати знайомство і в СБУ. Саме завдяки одному дзвінку після годинної перевірки нам бажають «щасливої дороги». Ми вже без супроводу їдемо в зону АТО.
17 березня близько 11-ої години ми доїхали до першого пункту зустрічі. Це рота штурмовиків, Авдіївка. Вражає: молоді хлопці (вік не більше 19-25) мають такий вишкіл та дисципліну, які, можливо, сильніші, ніж дають за період навчання у військових академіях. Вивантажуємося і чуємо, як починаються мінометні обстріли. Наш друг (позивний «Рембо») робить нам екскурсію по Авдіївці у броньованому авто. Їдемо містом і бачимо багато руїн на місці житлових будинків. Були прямі попадання в оселі, де наші бійці «квартирувалися». Зрозуміло, що їх зумисне «здали». Неподалік починають стріляти з кулемета, ми швиденько вскакуємо в «броник», спопостерігаємо звідки стріляють, це – сєпари.
Якщо по дев’ятиповерхівці в Авдіїївці ще раз вдарять, не залишиться нічого, а поки що вона вся у дірах. Тут вибиті  шибки. Як шкода. Люди жили тут і мріяли про майбутнє. Це було до війни. Вертаємося до бази, прощаємося з хлопцями. Всі живі, слава Богу. Залишили їм наші поліські гостинці. Хай смакують і зігрівають душу.
  Другий пункт призначення – Курахово. Зустрічають нас в центрі. Темніє. Боєць з позивним «Дрім» супроводжує нас в зону Х. Їдемо на місце призначення. Це була чиясь дача. Холодно, нема світла, води. Дістаємо спальник і шукаємо, де розміститися у будинку. Через трохи (диво!) з’являється світло, швиденько гріємо чайник, дістаємо продукти, рихтуємо вечерю, слухаємо Дріма. Не спиться. Друга доба без відпочинку. А сну нема. Гучнішими стають постріли мінометів. Вже бачимо різницю між 120 та 80, бо у першого протяжний вистріл, а у другого – 4 коротких.
Близько 22-ої викликають Дріма, він хвилюється. Повертається близько першої ночі з бійцем – позивний «Тайфун», який родом з Березнівщини. У хлопця обпечений висок і розширена зіниця правого ока, це контузія, закрита черепно-мозкова травма, струс мозку. А він посміхається. Щемить і болить серце від безпомічі. «Сину, тримайся». Згодом у госпіталі підтверджується діагноз.
Зранку рушаємо далі. Попередньо віддали бійцям наші подарунки, зібрані земляками. Це – канцтовари, мед, мацики. Коровай. От коровай дарує таке душевне тепло, що на мить забуваєш про війну довкола. Бо ж хліб – це символ щастя, добробуту, гостинності, дружби і, звичайно, миру!
 Підготувала Любов КЛІМЧУК


Немає коментарів:

Опублікувати коментар