Коли інтелект долає кордони

Додавати шестизначні числа без калькулятора чи хоча б папірця з ручкою не кожен дорослий може. А ось велюнська другокласниця Полінка Мельник робить це з легкістю. Ми вже неодноразово писали про її успіхи на змаганнях з усної лічби «Прангліміне». Сходинка за сходинкою розумниця долала обласний і національний фінали. Допоки не опинилася в Естонії серед юних «піфагорів» з шести країн світу. Які враження залишились від поїздки, ми розпитали у мами дівчинки Наталії Мельник.

Мабуть, змагання на міжнародному рівні були дуже хвилюючими?

На українських етапах непросто, а на світовому – тим паче. Це велика відповідальність – опинитися у національній збірній серед 20 учасників з усієї України. Полінка фактично одна представляла Рівненщину. При чому, мене здивувало, що вона виявилась єдиною сільською дитиною. До збірної потрапив ще вчитель зі Здолбунова, але він змагався з дорослими. Тому звичайно було хвилювання і усвідомлення місії, яка лягла на плечі. Окрім нас, до Естонії з’їхались учасники з Словенії, Грузії, Латвії, Литви та місцеві естонці. Змагались у кількох вікових категоріях. Поліна була у найменшій – Primary (1-3 класи). Серед тридцятьох в категорії вона стала восьмою. Однак всі ці діти переможці. Кожен цього заслуговує за свою працю. І кожного відзначили.

Полінка дуже рада, що потрапила в десятку. Вона показала свою планку. При всьому бажанні ми не отримали б призове місце, бо є вікова специфіка конкурсу. Другокласнику з третьокласниками складно змагатися. Тим більше в Естонії цей проект існує не один рік. Він йде в їхніх школах як додаткове заняття. Спеціальні педагоги відбирають дітей і тренують їх усному рахунку. Ми порівняно з ними аматори.

Все наше ще попереду. Хоча ми не зациклюємось на перемозі. Я завжди кажу: «Донечко, покажи те, на що ти здатна, і головне отримай задоволення від цього».

Як українців прийняли прибалти?

За вісім днів подорожі ми проїхали тисячі кілометрів. Вже дома з’явилася втома. А тоді на емоціях цього не відчувалося. Змінювались міста, країни, пейзажі. Приємно було ось так мандрувати без кордонів і бачити світ. Ніби  й маємо з безвізом таку можливість, але разом з тим і не маємо. Бо, на жаль, цього не дозволяють фінанси. Грошове питання взагалі було вирішальним для нашої поїздки. Завдяки допомозі небайдужих людей це стало реальністю. За що їм щиро дякуємо. Отож стартували ми зі Львова. Далі була Польща. Цілій день гуляли ми Вільнюсом, який заворожив своєю величністю. Дух  захоплювало від костелів і старовинних будівель. Естонці зустріли на найвищому рівні. Організували нам екскурсію в місто Пярну – їхню літню столицю, де побачили прибалтійське море.

Сам конкурс розпочався вітальним словом організаторів. Українська збірна у вишиванках квітла посеред усіх. Наші вишиті сорочки викликали неабиякий інтерес і захоплення. Учасникам не давали засумувати. Естонці влаштували поміж змаганнями багато майстер-класів. Ми намагалися спробувати все, окрім футболу. І грали в теніс, у фрісбі, плели браслети, Полінка захотіла зробити однокласникам магніти. Була можливість позайматись вишивкою. На комп’ютері спроектувати малюнок і на швейній машинці його втілити. З 10 ранку до 5 вечора час пролетів  непомітно і з задоволенням.

В кінці дня всі учасники зібрались у холі на так званий вечір дружби. Але спілкування не було сухим. Кожна команда мала провести якусь активність. Ми вирішили, що вчитимемо національному танцю – гопаку. В коротких проміжках, між переїздами і змаганнями, наші хлопці і дівчата тренувались, щоб достойно його показати іноземним друзям. Гопак всіх захопив. Особливо грузинів. Один навіть підмітив, що й не думав, що українці такі запальні, бо ж це їхня національна особливість.

День від’їзду припав на Великдень. Організатори наварили нам яєчок і привітали. Вони в основному католики, відсвяткували раніше. Але виявили повагу до іншої культури. Багато говорять про Європу. Це не будинки, зарплати і багатство. Європа – це відношення один до одного.  Ми ж на пам’ять подарували естонцям ляльку-мотанку. Україським оберегом подякували за гостинність.

Що ще з поїздки закарбувалось в пам’яті і серці?

Змагання проходили в гімназії. Що мене здивувало як педагога – на стінах нічого немає. Ми ж звикли до великої кількості наочності. В кожному класі – комп’ютери. Тамтешні учні мають п’ять канікул – по два тижні зимою, весною та осінню. Окремо є два тижні лижних вихідних. Вони штудіюють менше предметів порівняно з нами. Там вивчають лише основні дисципліни. Завдяки цьому напевно стільки й відпочивають. Хоча я не думаю, що українська освіта гірша. Нам просто не вистачає трішки кращого технічного забезпечення. Таких сучасних спортзалів, величезних полів, оснащених технікою кабінетів трудового навчання. Де  естонці вчаться тому, що їм знадобиться в житті – перешити одяг, зробити штани чи занавіску. В нас це все тримається  на ентузіазмі вчителя. Але любов до дітей відчувається скрізь. І це об’єднує педагогів усіх країн.

Нас поселили в гуртожитку. Кімнати взагалі не замикалися. Ми спочатку були здивовані, мовляв, як це так – там же гроші і документи. А вони спокійно: «В нас ніколи нічого не пропадало». Більша довіра до людей. І це справді вражає і надихає. Ми їхали за сотні кілометрів на екскурсії і не переживали за свої речі. Естонці дуже енергозаощадливі в побутових речах. Думають про завтрашній день. Виходиш, наприклад,  з коридору і світло за тобою вимикається. Так само автоматично відключається вода. На кожному домі сонячні батареї і повсюди вітряки. Все зелене, багато насаджень, збережена фауна. Їдеш по дорозі, то лисиця перебіжить, то олень. Чепурні будиночки. Все надсучасне – поліцейська станція, швидка, пожежна. Про хороші дороги й казати не треба, це й так всім відомо.

Самі естонці дуже прості в спілкуванні. Як і в своєму стилі. Ми звикли на урочисті заходи одягатись нарядно. Наша збірна була у вишиванках, брюках, спідницях. А в них все буденіше – джинси і футболка чи рубашка. Вчителі так само можуть в школу прийти навіть в шортах. Підборів теж не бачила. Зручність і комфорт в пріоритеті.

Життя там дороге, особливо якщо порівнювати тамтешні ціни з нашими зарплатами. Елементарна пляшка води коштує 3 євро. Разом з цим немає стільки магазинів, як у нас. Точно наполовину менше. Якщо приїжджаєш до історичних місць, то таке враження, ніби старовинні замки вчора побудовані. Відчувається трепет до кожного камінчика. Я чоловіку показую фото, а він каже: «Я це все бачив і в Україні». Наша держава справді не бідніша на історичні пам’ятки. Просто вони не в такому належному стані, як хотілося б.

А загалом і діти наші не гірші, і Україна не гірша ні за природніми багатствами, ні за історією. Кожна країна прекрасна по-своєму. Того року міжнародні змагання відбувалися на нашій території. І естонці так само залишились зачаровані красою України.

Звідки у Полінки так дружба із цифрами? Як все починалось?

Вона розвиненою дитиною була завжди. У п’ять років могла читати газети. З легкістю рахувала в межах двадцяти. Прийшла в школу, маючи певний багаж знань. Тому виникла потреба її додатково розвинути. Якось на школу прислали інформацію про цей проект. Все, що потрібно було - комп’ютер, швидкісна мишка і хороший Інтернет. Адже змагання й тренування проходять в режимі он-лайн на сайті «Міксіке». Ми вирішили спробувати для себе. Стало виходити, з’явився у Полінки азарт. Її запросили на обласний фінал, де вона, першокласниця, зайняла друге місце поряд з другокласниками і третьокласниками. Потім стала першою на всеукраїнському рівні. Минулоріч поставила рекорд серед першачків, який цього року так і не побили.

Особливість змагань з усної лічби в тому, що треба думати і рахувати в голові, і чим швидше, тим краще, не можна записати на листочку, а потім виправити свою помилку. Конкурс складається з кількох видів рахунку – порівнювання, додавання, віднімання чотиризначних, п’ятизначних, шестизначних цифр в перемішку. А найбільше мене саму вражає, коли вона вирішує завдання «вставити пропущене». Наприклад, клітинка пуста плюс 6089 мінус клітинка пуста і відповідь. І слід у дві клітинки вставити необхідні цифри.

Зараз в неї виробилась своя манера рахування. Ще трохи потренується і доведеться мені в допомогу брати калькулятор, щоб бути на рівні. А звідки це у неї? В нашого тата математичний склад розуму. Мабуть, передалось генетично. Бо окрім праці, для цього ще й природній хист потрібен.

В чому секрет виховання здібної дитини? Як розвинути те, чим її нагородила природа?

В першу чергу слід любити і підтримувати у злетах і падіннях.  Кожна дитина талановита по-своєму. Просто треба в потрібний момент знайти її родзинку. Не змушувати чимось займатися. А знайти те, що вона справді полюбить. Думаю, мама бачить, до чого найбільше тяжіє дитяча душа. І тоді дитина буде розриватися і розквітати. А ще важливо в гонитві за оцінками, гуртками не позбавити її дитинства. Бо воно дуже швидко проходить. Це найцінніші моменти. В нашої Поліни насичене і цікаве життя. Я сама була вперше за кордоном, що вже казати за дитину другого класу. Але ми намагаємось не зациклювати її на цьому. А все-таки давати шанс на дитинство. Розплановувати так, щоб був час і погуляти, і поспілкуватись з друзями, і поїздити на велосипеді і роликах, помалювати, це в неї теж непогано виходить. І водночас не запускати навчання і свої тренування. Хоча вона й сама це розуміє.

Нещодавно всі матусі відзначали своє  професійне свято, що для Вас – бути мамою?

Суцільне задоволення. Для мене мамою бути не складно. Найбільша радість у житті – діти. Вони тяжко мені дались. Тож я вважаю їх дарунком від Бога.

Які маєте з Полінкою плани і мрії?

Аби здорові були, а час покаже. Будемо працювати, не зупинятись на досягнутому. Мріємо все-таки отримати міжнародну медаль. А ще доня дуже хоче політати на літаку. Дуже далекоглядних і грандіозних планів ніколи не будую. Стараюсь жити і тішитись сьогоднішнім моментом. Тож будемо радіти найближчим маленьким перемогам і підкореним вершинам.

Леся КОНДРАТИК.