ЗА ЩО НАШІ ДІДИ ВОЮВАЛИ І ЯК ЇХ ЗА ЖИТТЯ ШАНУВАЛИ

Путін подовжив заборону на доступ до архівів Другої світової ще до 2040 року. «На 100 років в Росії сховали правду про «Святу Війну». Замість неї правду підмінили культом Девятагамая. Цей культ сконструювали в Кремлі і навчили жителів племені, що в цей день потрібно ходити з іконою святого Дідовоівала, співати, танцювати, веселитися і питань не задавати, – пише у своєму блозі Джон Сміт. – Просто відкрийте архіви і покажіть правду! Не треба культу! Але ні. Якщо відкрити правду, то з’ясується, що війну підпалював Сталін разом з Гітлером. Що це Совок штовхав Гітлера на Європу. Що 2 роки, з 1939 по 1941, вони воювали на одному боці і разом вбили 40 тис. польських військових. Що вони обидва мали підступні плани захопити Європу. Просто Гітлер раптом розкусив плани Совка про напад і вдарив на випередження.

І мільйони наших дідів загинули. Ціле покоління мужиків знищено просто через московську сволоч, яка загралася в Імперію. Мертвих зарили в загальних ямах, назвали це красиво «братська могила», а тих, що вижили калік після закінчення війни зібрали і, щоб очі не муляли по вокзалах та базарах і «правду» розповідати не заважали, в одну ніч вивезли на острів Валаам. Де ті і померли.

9 травня – це день, коли народи світу жахливим напруженням сил і мільйонами літрів крові залили вогонь пожежі, розпалений московитами.

Ось така правда. Якщо розкрити таку правду, то культ закінчиться, а Москва ніколи не відмиється від цього злочину. Ми повинні прийти до моменту, коли акції на 9 травня будуть заборонені, а всі організатори затримуватися як співучасники приховування злочинів Москви. Покарання для злочинця – ось це справжня данина пам’яті загиблих з його вини».

У мене однозначне ставлення до Дня перемоги. Це не моє свято. Друга світова війна забрала у мене двох дідів, а батька в тринадцять років зробила главою сім’ї та єдиним її годувальником. Мій дідусь по батьковій лінії, Остаповець Антон Микитович, як більшість наших земляків, був мобілізований в 1944 році. В сорок п’ятому повернувся додому з іконостасом нагород (в тому числі й орденом Червоної Зірки, до якого рядовий склад військ представляли до нагородження тільки за проявлені при виконанні військового або службового обов’язку відвагу і мужність в умовах наявності ризику для життя) і …без правої руки. Хто працює на землі, той зрозуміє, яка то була для селянина важка вада. Дід прожив після Перемоги недовго, далися взнаки фронтові рани та психологічний настрій. Батько розповідав, що був він вкрай деморалізований – проклинав однаково і Гітлера, і Сталіна, які рівною мірою вплинули на його подальше життя. Від держави інвалід-звитяжець Перемоги заробив аж шість рублів грошового утримання і …забуття його заслуг. Тож теперішні надмогильні кремлівські оди на вшанування загиблих солдат Перемоги я сприймаю як насмішку над пам’яттю свого діда.

Про життя радянських інвалідів-фронтовиків після війни збереглося мало свідчень і зовсім не залишилося фотографій. Це – наслідок тотальної зачистки інформаційного поля силами НКВС: компрометуючі радянську владу зображення і тексти вилучалися звідусіль, аж до особистого листування. І тим не менше, відновити реалії побуту ветеранів-інвалідів можна. Як вони жили в другій половині 1940-х років, як радянський уряд піклувався про воїнів-переможців, які віддали за нього здоров’я і залишилися каліками, можна прослідкувати на основі опублікованих архівних документів.

Станом на 1 лютого 1946 року в Україні проживало до півмільйона інвалідів радянсько-німецької війни. Заходи щодо їх підтримки робилися, але найчастіше – символічні, половинчасті, неефективні. Як правило, поширювалися вони виключно на командний склад або тих, хто «умів відстоювати свої права».

У перші повоєнні роки «інвалідських» пенсій ветерани війни, понівечені на фронтах, не отримували. Навіть на копійчане утримання, яке чомусь називалося тоді «рентою», і то могли претендувати тільки фронтовики з першою або другою групою інвалідності. Представники першої категорії отримували від держави 80-150 (після грошової реформи це було 8-15) рублів на місяць, другим належало вдвічі менше цієї суми (в 1945-1948 роках розмір ренти постійно коливався). Наскільки мізерними були ці кошти, стає зрозуміло при порівнянні їх з цінами на продукти і одяг. Наприклад, влітку 1947-го за літр молока на ринку просили 10 рублів, кіло свинини вартувало 120, а пуд жита – 850. Звичайний чоловічий костюм в «заштатному» сільпо коштував «захмарні» 700-800 рублів.

Також інвалідам держава надавала ряд пільг, наприклад, на першочергове протезування рук, ніг, зубів, повинні були забезпечувати ортопедичним взуттям, корсетами. Інвалідам належало і паливо на зиму. Втім, найчастіше багато з зазначеного вище лише декларувалося на папері. Наприклад, хоча за офіційними українськими даними в 1945 році на трьох заводах і в двадцяти шести протезних майстернях було виготовлено аж 23 504 протеза ніг, 8359 протезів рук, 13 649 пар ортопедичного взуття і 794 корсета, листи споживачів цих виробів поцятковані скаргами на їх якість. Про хороші протези багато тільки мріяли, не маючи можливості їх «роздобути» через дефіцит. Приміром, мого діда до смерті в 1952-му так і забезпечили механічною рукою. Назавжди закарбувався в пам’яті сусід-ветеран дід Михайло Чиж, що до смерті прошкутильгав на примітивному протезі, котрий мені в дитинстві чомусь нагадував ніжку від металічного ліжка.

Пільгові дрова для фронтовика-інваліда також не можна було отримати так просто. Спочатку їх треба було власноруч заготовити в лісі й самотужки вивезти додому. Батько розповідав, що ця «пільга» йому, підлітку, в’їлася в руки та плечі кривавими мозолями й була відмінена одразу після смерті діда.

Згодом держава таки знайшла «послаблення» для колишніх фронтовиків-інвалідів – 29 вересня 1945 вийшла постанова ЦК КП (б) У і Ради народних комісарів УРСР «Про працевлаштування і матеріально-побутове забезпечення інвалідів Вітчизняної війни». Суть документа така. Якщо був на війні рядовим – будь добрий, працевлаштовуйся в кооператив, артіль і виробляй товари повсякденного попиту, якщо ти міський житель. Селяни ж повинні були працювати в особистому господарстві й підтримувати державну економіку власно вирощеною продукцією. Офіцери могли розраховувати на посаду більш відповідальну - начальник відділу на заводі, колгоспний рахівник, вчитель, працівник суду. За неповних півроку після виходу «постанови про працю» в Україні знайшло роботу більше 80% від загальної кількості фронтовиків з групами інвалідності, «осіли» там після війни. Інакше як жебраків їх напросто ізолювали в спецінтернатах.

Навіть перебуваючи в настільки скрутному становищі, інваліди-виробничники повинні були платити податки, а також виконувати ряд інших «супутніх» зобов’язань перед державою. Із розсекречених архівних матеріалів у вигляді звіту Золочівського окружного проводу ОУН за травень 1947, радянські інваліди II групи в СРСР оподатковувалися на землю (обробіток одного гектара землі, включаючи 50-відсоткову знижку, «коштувало» 90 рублів на рік), сад (річний податок в розрахунку за один ар = 8 руб.), корову (за одну = 88 руб.), кінь (за одну = 75 руб.), бджіл (1 вулик = 4 руб.). А ще з інвалідів стягувалося так зване хлібопостачання. У перші роки після війни вони його не здавали, але вже з 1948-го почали це робити.

«Норма» для покаліченого на війні хлібороба, який обробляв ділянку землі площею до двох гектарів, становила три-чотири центнери зерна з кожного гектара на рік.

Своєрідним «податком» для інвалідів називали тоді також «добровільно-примусову» покупку облігацій державної позики. До цього селян наполегливо і систематично «підштовхували» ті ж «гості з району». На згадку про діда маю не тільки його орденську книжку, але й кипу таких папірців, які він мусив купувати зі своєї мізерної «ренти».

Про сумнозвісний острів Ваалам, де після війни було організовано фактично радянський концтабір для фронтовиків-інвалідів, тепер знають усі. Але чи відомий такий факт, що також в різних українських регіонах функціонувало 12 будинків-інтернатів для інвалідів без певного місця проживання? Там дах над головою знайшли 544 ветерана війни. Як же доводилося фронтовикам з каліцтвами в цих закладах? Життям вони там, звичайно, не насолоджувалися. Наприклад, «мешканців» Старобешівського інтернату (Сталінська, теперішня Донецька, область) влада «забула» забезпечити подушками, вони спали на допотопних солом’яних матрацах. А ліжко, яке видавали в інтернаті, перевіряючі визнали «непридатною для використання конструкцією». «Оскільки культурно-масова робота в закладі знаходиться на низькому рівні, зростає хуліганство і поножовщина», – повідомлялося про побут Старобешівського інвалід-інтернату в документі МГБ.

З лишком «занурившись» в проблеми післявоєнного лихоліття, демобілізовані інваліди відчували труднощі з соціальною адаптацією. Багатьом з них фактично доводилося починати своє життя спочатку. Хто не зміг вчасно «втягнутися» - поступово втрачав ознаки людини, деградував, починав займатися жебрацтвом, спивався та помирав… Ось такою була за життя шана для інваліда-ветерана.

Людмила РОДІНА.