ЯКЩО В ДУШІ Є БОГ

І БАТЬКІВЩИНА

З приємною та моложавою на вигляд іноземкою Александрою Новацькою (на фото зверху посередині) ми з моєю колегою Любою Клімчук познайомилися у кабінеті міського голови Богдана Микульського. Жінка зумисно зайшла до очільника міста, аби засвідчити йому свою повагу та подякувати за благоустрій Дубровиці. «Повірте, мені це також болить. І так приємно, що з кожним моїм приїздом застаю місто все більш доглянутим та європейським», – сказала ця поважна пані. Разом з тим висловила гостя й кілька пропозицій, як зробити нашу Дубровицю ще більш принадною, особливо для туристів та просто гостей міста. «Дубровиця славна багатьма шанованими особистостями, яких варто увічнити в пам’ятках, які б привертали увагу до історії нашого краю, тих видатних дубровичан, що принесли місту славу в усьому світі. Чому б нам не встановити пам’ятну табличку на будинок, де жив колись нобелівський лауреат Жорж Шарпак, чи не присвоїти ім’я відомої поетеси Лідії Шевело школі, де вона навчалася? Треба було б якимось чином увічнити й місце масових розстрілів євреїв під час Другої світової війни».

Сама Александра Новацька, уроджена Шевелло (до слова, двоюрідна тітка знаного в районі лікаря, депутата районної ради Юрія Шевела), була вивезена з Дубровиці до Польщі в 1940 році, коли їй виповнилося лише півтора роки. Нині пані Александрі вже 81-ин. Проте подумки часто блукає вулицями рідної Дубровиці, яка назавжди  матиме в її серці особливе місце.

«Мій батько Пилип Шевело був петлюрівцем, за проукраїнські настрої змушений був провести більшу частину життя на чужині: Сибір, Казахстан, згодом Польща. Але в душі він назавжди залишився дубровичанином. Найбільшим його бажанням на схилі літ було знайти вічний спокій в рідній землі. На жаль, тодішній стан відносин між нашими державами не дозволив нашій родині виконати волю тата одразу по його смерті. Однак тільки-но Україна здобула незалежність, я особисто зробила все можливе, аби перепоховати прах батьків на кладовищі в Дубровиці. Для когось це може видатися дивним. Але такою була воля моїх тата і мами…Тільки далеко від рідного краю, напевне, так гостро відчувається той невидимий зв’язок із землею, де закопана твоя пуповина», – розказує пані Александра свою родинну історію, яка схожа на долю сотні тисяч інших сімей, що стали жертвою численних операцій з переселень українців. До речі, саме ця пані свого часу була ініціатором та спонсором встановлення пам’ятного знаку всім тим, хто був вивезений з України, на місці колишнього будинку її батьків по вулиці Миру навпроти райфінвідділу.

Доля дубровичанина Пилипа Шевела в Польщі, на щастя, склалася досить вдало. Там він став землевласником, бо дуже хотів, щоб його родина не голодувала. Усі його четверо дітей здобули гарну освіту. Один із синів «полковник Єжи (Юрій) Шевело» (на фото в журналі) згодом став навіть національним героєм Польщі за порятунок страйкуючих шахтарів від урядових гонінь. Пані Александра на згадку про героїчного брата написала історичну книгу «Nerlomny», котра набула великої популярності в Польщі. «Коли гірняки запросили мене презентувати свою повість, вистроїлася величезна колійка з бажаючих отримати автограф автора. Скажу відверто, під кінець вже просто не відчувала руки після такої кількості надписів. Люди просили підписати по кілька книг одразу – для своїх знайомих, друзів на подарунок. Була тоді в мене така особлива гордість за брата, себе як автора і всю нашу Україну», – зізнається жінка. На жаль,нині її брат вже в засвітах. «А в мене зараз виникла нова ідея, до якої не зверталася, поки була молодша. Дуже хочу знати всю правду про свої родинні корені. Якось на зустрічі в українському посольстві звернулася з проханням до наших дипломатів, аби посприяли роздобути мені архівну справу покійного батька. Цього разу приїхала на землю предків тільки з цією метою. Коли в Рівненському архіві гортала пожовтілі від часу листки, що стали доленосними для нашої родини, не могла стримати сліз. Такий трепет пройняв усе моє єство, ніби знову побачила живим свого тата. На жаль, замолоду я мало дослухалася до його розповідей про причини й наслідки, котрі були переломними в нашому житті. Тепер от доводиться відновлювати всі прогалини в родинному дереві з власних архівних розвідок», – каже жінка.

Вісімдесят років, прожитих в чужому краї так й не змогли витравити в ній ні рідної мови, ні православної української віри, ні національної гідності. «Українська діаспора в Польщі добре знає моє ім’я як автора багатьох книг на різну тематику. Довгий час я є президентом наукового товариства «Ойкумена» в Білостоці, і якось в цій якості навіть побувала на аудієнції у Вселенського Патріарха Варфоломія в Туреччині. Відтоді завжди обмінюємося з Його Святістю вітальними листівками з нагоди великих релігійних свят. Дуже поважаю його проукраїнську позицію й, повірите, коли Україна отримала Томос, надіслала Варфоломію подячного листа і від свого імені», – каже пані Александра.

Однак фанатичним прихильником котроїсь з церков себе не вважає. «В нашому домі панує релігійний плюралізм, ми святкуємо однаково католицькі та православні свята». «Не важливо, якої віри дотримується людина. Головне, аби в її душі завжди були Бог і Батьківщина», – мудро говорить наша польська землячка. Зізнається, що у поляків далеко неоднозначне ставлення до українців: «Часто доводиться відстоювати нашу Україну в диспутах. Зрозумійте, кажу, війна та корупція – це страшні рани на тілі моєї Батьківщини, які довго ще кровитимуть. Але дайте час, і ви ще почуєте про Україну».

Людмила РОДІНА.