* Сучасниця

Діана Будкевич: «Моє ім’я – моя точка опори»

Яка сучасна молодь? Про що мріє і чим займається? Що надихає у житті? Про це у нашому інтерв’ю з талановитою дубровичанкою Діаною Будкевич – випускницею Дубровицького ліцею, донькою Тамари Михайлівни та Олексія Миколайовича Будкевичів.

Діано, у Вас таке чудове давньогрецьке ім’я, воно Вам до вподоби?

Тато назвав мене на честь давньоримської богині Діани. І немає жодного іншого імені, яке б я любила так, як своє. Навіть жодного слова у будь-якій мові. Бо ім‘я – це те, що буде зі мною завжди, до кінця часів. Як би багато я не втрачала, як би далеко не заходила у своєму хаосі, скільки б частин не випадало з мого серця, я матиму власну точку опори, світлу іскру, що своїм вогнем нагадуватиме – ти є, ти жива, ти - Діана.

Швидконога, дика, стрімка богиня Діана видається мені моєю нескінченною магічною енергією. Коли я втрачаю основу під ногами і все навколо крутиться з неймовірною швидкістю, я уявляю собі її – струнку і легку дівчину, яка разом з веселими німфами нечутно біжить крізь улюблені ліси. В неї коротка сукня, а за спиною – тендітний рельєфний лук і довгі стріли. І мені стає спокійніше – в ній є хаос, але це тому, що вона любить змінювати і ганяти по світу!

Діана – давньогрецька Артеміда –покровителька тварин та рослин, але водночас і дикого полювання. Думаю про це і вчуся приймати в собі, здавалося б, абсолютно протирічні сторони. А ще вона богиня місяця. Ось звідки в мене безтямна любов до нього!

До чого це все я… Сьогодні свято Артеміди. Діани. І в цей день я ховаю стріли, якими часто раню сама себе і шукаю в собі оту богиню…

Як склалося Ваше життя після закінчення Дубровицького ліцею?

Я вступила до лінгвістичного університету в Києві. Мене приваблювало велике, невідоме місто – його можливості. Своїм фахом я обрала норвезьку мову. До університету я не знала жодного слова цією мовою, а тому це був виклик для мене. А я саме таке і люблю – щось геть незвичне, щось, що потрібно довго вивчати і досліджувати. Хоча зараз я мало використовую норвезьку, все ж я ні на мить не пошкодувала про свій вибір. Завдяки університету я отримала безцінні знання зі світової літератури і трьох мов – англійської, німецької та норвезької.

Однак, я завжди знала, що не стану вчителем чи викладачем, бо для цього у мені не вистачає терпіння і посидючості. Мабуть, мені й досі не вдалося знайти роботу своєї мрії, але я точно до неї наблизилася. Наразі кожен день для мене – несподіванка. Я не знаю, чи спілкуватимуся з міністром інфраструктури, чи ловитиму з поліцією паліїв сухої трави. Адже я – журналіст на львівському телеканалі «Перший Західний». Завдяки журналістиці я познайомилася з багатьма людьми, вивчила економічну та політичну ситуацію України, допомогла тим, хто цього потребував. Пам’ятаю, як знімала матеріал про хлопчика, якому потрібні були кошти на термінову операцію. Наступного дня, після того, як сюжет вийшов у ефір, до мене підійшов заступник директора і сказав: «До батьків дитини зателефонував чоловік і сказав, що після матеріалу на «Першому Західному» хоче переказати їм 10000 доларів». Того дня я зрозуміла, що роблю щось вартісне!

Проте журналістика дається мені важче, аніж моїм колегам. Я для цієї професії занадто сором’язлива і тиха. Тож доводиться «виговорюватися» і переступати через себе. Бо ж щодня потрібно ставити часто незручні і провокативні запитання незнайомим людям. Але це цікаво і завжди неочікувано – за це теж обожнюю журналістику.

У молодої і чарівної жінки, напевне, багато захоплень…

У Львові я живу вже майже 5 років, втім мої справжні друзі – розкидані по Україні та світу. Київ, Мюнхен, Одеса, Дубровиця, Рівне – географія моєї дружби широка. І хоча завдяки гаджетам ми можемо спілкуватися щодня, це не замінює живої розмови. Тому, аби відволікатися від сумних думок, я шукаю собі іншу розраду. І знаходжу її у своїх хобі. Найперше, набираюся сили і енергії у танці. Вже майже два роки займаюся танцями на пілоні. Це – не про вульгарність, а, навпаки, про жіночність, міць, красу і грацію. В дитинстві я не дуже любила спорт, чесно кажучи, але саме такий танець, який поєднує і спортивні елементи, і естетику танка, підійшов мені. Для мене, танцювати – це означає передавати свою пристрасть і відкривати енергетичний потік. Спочатку дуже боялася починати танцювати, адже там потрібна серйозна фізична підготовка. Перші декілька занять приходила додому в сльозах, бо нічого не виходило! Але я не покинула танці і тепер дякую за сміливість сама собі!

Ще почала займатися музикою. Вже давно колекціоную музичні інструменти, і от, нещодавно, почала грати на барабанах. Поки вдається не так добре, як би хотілося!

Про що мріє журналіст Діана Будкевич? Які люди Вас надихають?

У мене багато мрій. Хочу поїхати в Норвегію. А ще виступити з музичним гуртом на великій сцені. А ще стати професійною танцівницею і професійним журналістом. Не знаю, як усе встигнути, адже ще мрію видати власну книгу, бо ж пишу вірші, і це – моя безповоротня любов з дитинства. І хоча усе здається таким нереальним, але здатися я завжди встигну, тому поки продовжую бажати і втілювати ці бажання у життя.

У щоденному житті мене надихають люди, які не зраджують своїм покликанням, ті, хто не зважає на думку суспільства і живе за своїми правилами. Адже створити своє щастя надзвичайно важко! Тож приклад для мене – моя молодша сестра. Вона перебуває у постійному пошуку себе, завжди вдосконалюється. У неї вчуся твердості у рішеннях і впевненості у собі. А загалом ще у людях ціную критичність розуму та гнучкість. Принципи – це добре, іноді, адже у світі немає єдиної істини. Пристосовуватися – не значить показувати слабкість, а створювати собі комфортні умови там, де їх немає.

Яке місце у Вашому серці займає Дубровиця?

Дубровиця для мене – це солодкі дитячі спогади і місце сили. Після великого міста дуже помічаю контраст – наскільки красива і багата тут природа, як багато натхнення можна взяти від Горині, лісу чи й просто вишні при дорозі.

Минулого тижня святкували День Матері. Якими б словами Ви охактеризували свою маму – Тамару Михайлівну Будкевич?

Моя мама - незвичайна. Я б сказала навіть надзвичайна. У ній поєднується ніжність, грація і сила. Мама передає свої емоції не лише словами, а й через танець і через енергію. Вона талановитий педагог, але ділиться своїм досвідом не лише на уроках, а й у повсякденному житті. Зараз ми стаємо з нею не просто мамою і дочкою, а справжніми друзями. А це означає, що вона може зі мною і моєю сестрою і пограти в настільні ігри, і подивитися арт-хаузний фільм, і посміятися. Найбільше я б хотіла, щоб моя мама відчувала себе щасливою.

Хочу, щоб вона ніколи не сумнівалася у своїй цінності, щоб її впевненість у своїй великій силі і красі не залежала ні від кого, а завжди, як вогонь, горіла у серці.

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.