БАГАТСТВО  ДУШІ

Більше плакать не буду, не треба!

Нехай вітер осінній гуде.

Нехай в сизім диму листопада

Навіть сад сиротливий цвіте.

Кожна людина у цьому житті несе свій хрест, і має свою дорогу.

Дивовижне і незбагненне людське життя. Одна людина з’явиться на світ, ніби зірка сяйне – освітить темне небо людського буття, а інша – мов тоненькою лозиною випише своє життя по воді, а за мить і слід щезне. Людина починається з любові. А любов виростає з дитинства. Виростає з лагідного дотику маминих рук і ласкавого маминого слова, з веселки на небі, з квітки і вишні або яблуні під вікном, з рідної землі. Вона дарує нам парость життя, обожнює втаємничену душу природи. Все це вмістилося в душу моєї героїні.

Галина Павлівна Дончиць народилася і зросла в с. Залішани. Навчалася в трьох школах. Початкові класи в с. Залішани, 5-й клас – в Нивецьку, семирічку закінчила в Кривиці. В усіх школах здобувала відмінні знання – скрізь була відмінницею, та й за вродою рівних їй не було. Талановита, працьовита, привітна й терпелива. Всі найкращі риси характеру Бог вмістив в неї.

Галина мріяла бути вчителем. Після семирічки вступала до Костопільського педучилища. Але не так сталося, як гадалося. Треба було скласти сім екзаменів. Шість вона склала на 4 і 5, а на останньому одержала трійку. Голова приймальної комісії сказав, що за такими результатами вона не одержуватиме стипендії, тож хай навчається, а коли виправдає свої знання – призначать стипендію. Мати Галини, спираючись на бідність, на такі умови не захотіла залишити доньку навчатись. Так і не здійснилась її мрія бути вчителькою. Їздила на сезонні роботи. Покохала Івана – кіномеханіка з Трипутень. Коханого призвали до армії, служив він у Ленінграді 4 роки, після служби навчався в Сарнах у профтехучилищі. А вона чекала і вірила, що прийде час, і вони будуть разом. Так і сталося. Побралися, створили сім’ю, збудували будинок, посадили сад, народили і виховали троє дітей. Обоє працювали в місцевому колгоспі. Він – трактористом, вона – в ланці. Потім Галині запропонували бути листоношею на два села – Трипутні та Грані. І так щоденно 19 років мандрує по бездоріжжю до поштового відділення в Кривиці, а потім – по селах. В той час люди передплачували багато періодики, а ще листи, телеграми, а також доставляла та виплачувала пенсії, перекази. Все треба було встигнути вчасно, щоб не було нарікань. «Тепер зовсім по-іншому, – каже Галина Павлівна. – Поштове відділення зараз в Трипутнях, телефони, мобілки…

Таких як Галина Павлівна мало є. Вона відповідальна й добросовісна людина. Про її порядність скаже кожен житель села, на її адресу лунають слова вдячності. Недарма ж керівництво району за хорошу роботу відзначало її грамотами, грошовими преміями, її портрет постійно був на Дошці пошани. Вона з гордістю та свято береже свої нагороди.

Давно вона вже не листоноша, але для всіх у селі вона – «Галя-поштарка». Все в неї, як і належить: виховали хороших дітей, дали освіту. Донька Людмила і найменший Славік поселилися в Кременчуці, створили сім’ї, а найстарший Валерій жив з батьками, допомагав та підтримував їх. Але одного дня сталося лихо. Нещасний випадок обірвав його життя.

Тяжко затужила мати за своєю дитиною, за його теплом, порадою та ласкою. В народі кажуть: «Що біда в дім не йде одна, слідом другу веде». Невдовзі тяжко захворіла донька Люда. Невблаганна хвороба забрала і її життя.

«Поховали на чужині, – бідкається та плаче мати. – За що мені така кара?». Не стало і любого Івана. Але сльозами горю не зарадиш. Сама лишилась Павлівна. Але життя триває. З Кременчука навідується син з онуками, тішиться бабуся вже й правнуками. Незважаючи на пережите, не втратила вона людяності та порядності.

А ще хочу розповісти про подію, яка сталася на свят-вечір з 13 на 14 січня ц.р. У нас, в Трипутнях, здавна хлопці й дівчата після щедрої вечері (на старий Новий рік) збираються до гурту та йдуть селом, щоб заподіяти якусь шкоду односельцям, у нас в селі його називають «вечір-шкодник». Колись молодь шкодила господарям, де жили молоді хлопці або дівчата, а нині шкодять нерозбірливо.

Колись покійний син Галини Павлівни Валєра змайстрував біля свого будинку довжелезну лавку, на якій збиралися сусіди відпочити, поспілкуватися. 11 років вже немає сина, а лавка служила для всіх, і була пам’яттю про нього найперше для матері.

І що побачила вона вранці після свят-вечора? Вщент розрощену лавку біля будинку. Лавку-пам’ять, лавку-душу понівечили. За віщо? Кому заважала? «Чому не подумали вчиняючи так, як воно мені в душі обізветься?», – плакала одинока жінка.

Молодь… Вона в нас зараз розумна, освічена, дотепна. І не хочеться говорити про молодь погано. Вона дійсно хороша. Але чомусь в той святковий вечір, дотримуючись звичаїв, повеселившись, вони не подумали про одиноку жінку, яка живе пам’яттю про своїх рідних, як образили її, як засмутили її серце. А лавочки вже не буде, лавочки її сина, і не присяде вона саме на ній, згадуючи свою кровиночку. Можливо, молоді люди, прочитавши про це, впізнають себе і зроблять відповідні висновки своїм вчинкам.

Однак Галина Павлівна любить життя: господарює, багато читає, спілкується з людьми. Близькими людьми для неї є племінниця Світлана та подруга Надія Ярошук. Вони завжди підтримають, допоможуть.

Дорога Галино Павлівно! Здоров’я вам, добробуту, миру, благополуччя! Більше щасливих миттєвостей, радісних зустрічей із сином, внуками та правнуками.

Тетяна КОВАЛЬЧУК, с. Трипутня.

Зорепадом  летять  роки

Життя, життя. Воно щодня невпинно

Виконує свій вічний заповіт.

Спинися – і задумайся, людино,

Навіщо і чого прийшла на світ…

Стежина життя… Це по ній кожен має пройти гідно. Та якою вона буде і де проляже? Чи десь на чужині, чи в ріднім краю? Одним одна… Єдина… Найдорожча… Та й чи варто кидатися у далекі світи у погоні за примарним щастям? Щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною «дощами митою, перемитою, – тією, що в’юниться між жовтих соняхів і веде на батьківщину…».

Як важливо вибрати в житті свою стежину! Від того, мабуть, яку стежину вибереш, як підеш по ній, з ким, хто тебе поведе, залежить твоя доля. Щаслива людина – це та, яка віднайшла свою стежку в житті.

Тож щасливим я можу з упевненістю назвати свого колегу Лебеду Івана Івановича, вчителя фізичної культури Дубровицької ЗОШ №2, педагогічна стежина якого стелилася в нашій школі 40 років.

Ось уже рік Іван Іванович – на заслуженому відпочинку, та присутність його відчувається скрізь: у коридорах, класах, учительській, спортзалі… Як нам не вистачає його улюблених фраз: «З Новим ріком!», «А де ви купили таку маринатку?», «А ви чули, що вчителям підвищили втричі зарплату?!», «Реферат на тему «Якщо туризм це спорт, то що тоді каторга?», «Знайти підмет та присудок у реченні: Наловивши чимало риби, рибалки з веселими посмішками гребли додому» і т. д.

Яка ж все-таки щаслива вчительська доля! Бо ж саме їй даровано заглядати у минуле, жити в сьогоденні, прокласти місток у майбутнє.

Народився Іван Іванович 1945 року у мальовничій Дубровиці, на Борку, в багатодітній сім’ї робітників. Трудні були роки повоєнні. Жили люди бідно, часто не вистачало хліба, одягу, але жили дружно, допомагали один одному, зігрівали душевним теплом. Батько, інвалід війни, та мати Івана працювали, не покладаючи рук, щоб утримувати сім’ю, вчили дітей бути щирими, справедливими. За свою непосильну працю не надбали великих статків, але у сім’ї завжди панували мир, злагода, взаємоповага і взаєморозуміння. Тож три дочки і два сини були оточені батьківською турботою.

Закінчив Дубровицьку СШ №1, де відзначався веселим характером, любов’ю до спорту. Завжди був в епіцентрі шкільних подій: учасником волейбольної команди, змагань з легкої атлетики, організатором шкільних масових заходів, і мріяв стати вчителем.

По завершенню навчання у школі працював на будівництві середньої школи №2. Тоді ще, звичайно, не знав, що будує школу для себе, своїх учнів і своєї родини. Адже, кожен член сім’ї І. І. Лебеди по-своєму пов’язаний зі школою на Борку.

Далі – служба в армії. Три роки прослужив у Німеччині. Із задоволенням Іван Іванович розповідає про цей час. Дисципліна, порядок, організованість. Тут особливо розвинулись здібності юнака з волейболу, гандболу. Він виступав за збірну команду контингенту військ Радянського Союзу у Німеччині. Неодноразово їздив на змагання з Німеччини на Батьківщину. Тут він і став кандидатом у майстри спорту з гандболу.

Після служби в армії заочно навчається в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті на факультеті фізичної культури і працює в Заслуцькій восьмирічці, а потім переводять його у Колківську СШ на посаду вчителя військової справи.

А з 1974 року – Дубровицька ЗОШ №2. Сорок років трудився Іван Іванович у нашій школі. І старався працювати так, аби кожен день його вихованців був добрий на велич і красу душі, щирість, на добро і розумну працю. Бо ж найбільше поважає і цінує добрих і розумних людей.

Дякуючи своїй рішучості, витримці, доброзичливості, почуттю міри, Іван Іванович зумів утвердити свій авторитет серед учнів, колег, батьків. Він ніби випромінює доброту та щирість. Навколо нього завжди панує атмосфера піднесеності, радості та гармонії. У його товаристві постійно відчуваєш себе Людиною, і світ здається кращим, ніж він є насправді.

Учнівські досягнення – то найвищий результат праці вчителя, найвища його нагорода. Багато його вихованців стали вчителями фізичної культури, займаються спортом, ведуть здоровий спосіб життя. Та основна його нагорода, вважає Іван Іванович, це те, що переважна більшість його учнів – ввічливі, добрі, успішні люди, які знайшли своє місце в житті. А скільки нагород Іван Івановича зберігається у сімейному архіві! Тут і грамоти, і подяки, і кубки різних рівнів.

Успіхи І.І. Лебеди на педагогічній ниві були б неможливими без підтримки у власній родині.

Ще навчаючись у школі, Іван був небайдужий до симпатичної, серйозної, непідступної відмінниці-однокласниці Ольги Шитової, яка згодом стане його дружиною, колегою по роботі та матір’ю їхніх дітей. У 2014 році подружжя, Ольга та Іван Лебеди, відсвяткували 50 років після закінчення школи.

Радіє серце батька і успіхами дітей. Дочка Мирослава та син Юрій пішли материнською стежкою. Закінчили Київський державний лінгвістичний університет. Живуть і працюють у столиці. Дочка – старший викладач педагогічного університету ім. Б. Грінченка, а син – менеджер однієї з Київських фірм.

Тішаться дідусь і бабуся від сяючих, допитливих, розумних, кмітливих, рідних оченят онуків, які навідуються на кожне свято чи канікули. Ілля, Михайло та меншенький Володя не відступають від дідуся, який і на риболовлю поведе, і в лісі навчить збирати гриби, і по господарству разом пораються.

Горнуться діти до своїх найрідніших людей у світі, притягує їх постійна атмосфера сімейного затишку, добра і благополуччя, яку так уміло творить родина Лебеди. Ось така вона багата, неспокійна, терниста, творча і натхненна людська доля.

Зорепадом летять роки. І ось уже 1 серпня Іван Іванович зустрічає свій 70-річний ювілей. Щиро вітаємо Вас, наш дорогий ювіляре, зі знаменною датою. Бажаємо міцного здоров’я, достатку та миру, впевненості в сьогоденні та віри в майбутнє. Хай обминають Вас тривоги, хай у вашому житті завжди стелеться тільки радісна дорога! Тож не старійте і не знайте в житті ні смутку, ні бід, у серці молодість плекайте й живіть до 100 щасливих літ!

За дорученням колективу,

Галина Німчук,  учитель 

ДубровицькоЗОШ І-ІІІ ст. №2.