Ірина Шинкарук:«Дубровиця – містечко, де живуть твої друзі
і де тебе завжди чекають»

У неділю, 19 липня, в день вшанування пам’яті Святої Діви Улянії Гольшанської-Дубровицької наше місто відзначатиме 1010 річницю свого заснування. За доброю традицією, за підтримки Благодійного фонду Василя Яніцького «Наш край», привітати дубровичан зі святом приїжджають у цей день на Полісся відомі виконавці. Так, за останні роки тут побували Тарас Компаніченко і гурт «Хорея Козацька», Василь Лазарович, Віталій Свирид. А цього разу на жителів і гостей міста чекає зустріч із заслуженою артисткою України Іриною Шинкарук та гуртом «Древляни», яким керує народний артист України Юрій Градовський.

Ірина Шинкарук в Дубровиці не вперше. У 1993 році, чотирнадцятирічною, вона розділила з Олександром Пономарьовим перше місце в жанрі популярної музики на фестивалі «Червона рута» (потім були тріумфальні перемоги у Польщі на конкурсі «Білостоцькі мальви» та в Казахстані на фестивалі «Голос Азії»). Тоді ж вона разом із іншими лауреатами (а крім Пономарьова, на дубровицькій сцені тоді виступали і Віктор Павлік та гурт «Анна-Марія», і Сергій Шишкін, і батько Ірини Володимир Шинкарук) мала тут великий концерт. Власне, з цих спогадів і розпочалася наша розмова.

– Ірино, минуло уже 22 роки, як ти виступала в Дубровиці. Чим запам’ятався той виступ?

– Гостинністю. Може, ті враження зараз сприймаються в більш рожевих тонах, бо це таки були перші мої гастролі в такій теплій артистичній компанії, де я була на рівних з великими професіоналами, але ми були юні, нам було весело і на якісь складнощі дороги чи побутових умов ми не звертали уваги. А ще для нас усіх Дубровиця була містечком Наталки Позняк (сміється) і ми їхали до тебе в гості. І на все життя ми всі запам’ятали вечерю, яку приготувала на всю артистичну групу твоя мама, Тетяна Федорівна. Цю картоплю і запечені макарони, яких було нереально багато, неможливо забути.

– Мами – вона такі. Твоя мама, до речі, теж у Житомирі тоді наварила вареників на всю компанію.

– Так, мами – вони такі (усміхається). Але враження від Дубровиці, як від містечка, де живуть твої друзі і де тебе завжди чекають, лишилося до сьогодні. І сподіваюся, таким же буде і після нашого концерту.

– Цього разу ти приїдеш не одна, а з гуртом «Древляни». Це буде перший ваш виступ на одній сцені?

– Ні, три роки тому мені запропонували стати солісткою Житомирської філармонії, і з того часу у нас зав’язалася тісна творча дружба. Не скажу, що доводиться часто виступати разом, але мені наш тандем подобається. Сподіваюся, дубровичанам він сподобається також.

– А які пісні ляжуть в основу концерту?

– Програма ще будується. Однозначно, там будуть пісні про Україну – «Калинові острови», «Маленька батьківщина», «Ти – мій солдат», будуть народні пісні в сучасній обробці, буде лірика. Невеличкий сюрприз ми підготували із художнім керівником і солістом «Древлян» Юрієм Градовським – кілька пісень ми заспіваємо дуетом. А ще можливий сюрприз і для нас самих – мене пообіцяли познайомити з вашими місцевими талантами, які нещодавно перемогли в конкурсі «Пісні над Горинню».

– У тебе є кілька пісень про війну. Як ти ставишся до ситуації на сході?

– Для мене ця ситуація дуже болюча – і ця війна, і те, що там, на передовій, гинуть найкращі. Тим більше, що кілька близьких мені людей теж опинилися на передовій. Страшно, що це все так затяглося, і ти вже не бачиш єдино правильного рішення. Я просто молю Бога, щоб ця ситуація якнайшвидше вирішилася. Щоб не проливалася кров і діти не ставали сиротами. Бо війна породжує ненависть, і з кожним днем вона все більшає. А де є ненависть – там немає Бога.

Часто доводиться чути, що на час війни потрібно скасувати усі концерти і розважальні програми?

Концерти теж можуть бути різними. Мені часто доводиться виступати в госпіталях, перед бійцями 95-ї Житомирської аеромобільної бригади, і ти бачиш, як від пісень, від спілкування у бійців загоряються очі, з’являється енергія жити і перемагати. Звичайно, влаштовувати дискотеки із п’янками і феєрверками і робити вигляд, що війни немає не варто. Але і лише плакати – теж не вихід. Сум і розпач роблять нас слабкими. А потрібен катарсис, очищення душі через біль. І справжнє мистецтво дає такий катарсис. Біда лише в тому, що чомусь все менше стає справжнього мистецтва і на телебаченні, і на концертних майданчиках.

До речі, остання пісня, яку написав мій тато, називається «Недаремно». Дуже хочеться, щоб усе, що відбулося в країні за останні два роки і що продовжує відбуватися, – щоб це було недаремно.

Розмовляла  Наталка Позняк-Хоменко.