У ВІЙНИ – ЗАПЛАКАНЕ ОБЛИЧЧЯ ДРУЖИНИ І МАТЕРІ

Про Ларису Борсук із Миляч наш «Дубровицький вісник» вже писав. Колись зі сторінок газети ми вітали цю жінку зі щасливим шлюбом з нашим славним захисником Валерієм Охмаком. Розповідали тоді про захоплюючу історію пари, яку об’єднала війна ще на самому її початку. Адже Валерій вперше був мобілізований ще в 2014 році. Здається, зовсім недавно те було. Пригадую, як Лариса тоді розказувала: «Вночі прокидалася, як заведена в один і той же час і все молилася, аби з Валиком нічого лихого не трапилося»… В селі потім так і говорили, що вимолила Лариса Валерію життя в тій першій страшній борні проти росіян.

Але недовгим був їх подружній вік. Війна їх поєднала, вона ж тепер одягнула Ларису у вдовинний траур. Валерій геройськи загинув під Маріуполем. Був посмертно нагороджений орденом «За мужність».

Днями зателефонувала до Лариси, аби розпитати про вбитого 10 травня її односельця Сергія Савича, особисто поспівчувати в горі, просто погомоніти по-жіночому…

Дзвонила ніби на хвилинку, а між тим майже година в розмові збігла.

В тузі людина горнеться до інших, старається поділитися своїм болем, ніби від того його менше стане. Отак й ми з Ларисою, зачепилися за одне, а вийшло про все. І самі собою народилися такі короткі, але водночас сповнені жаху три сюжети цієї війни, що випали на долю простої української жінки.

* * *

Війна у Ларисине життя ввійшла в той час, коли ми ще тільки переглядали військові дії по телевізору, як кінострічку з чужого життя, яке від нас зовсім відсторонене. А вона вже тоді переживала постійну напругу та хвилювання за майбутнього чоловіка. Тому й зараз, незважаючи на всю гіркоту невідворотної втрати, тримається стійко. Це, мабуть, ще й відгомін з роботи. На митниці могли працювати тільки стресостійкі люди. Але коли рашиський «привітик» у вигляді осколку від ракети прилетів в її город, почала втрачати самоврядування навіть вона. «Хату не зачепило, але вікна з того боку в будинку, де це впало, повідкривалися від сили ударної хвилі. Тоді зопалу випало з пам’яті, як треба діяти в таких випадках, хоча Валик не раз розказував, що треба робити. Злякалася. Не за себе. Більше за онуку. Чотири дні бігали в підвал в дитсадочку. Але мала там не могла ніяк спати. Сяде навіть посеред ночі та все рюмсає, що хоче до свого ліжечка. Та й дихати там було важко, багато людей збиралося, а приміщення без вентиляції. То потім все ж на свій страх та ризик перебралися до хати. Спати тільки після того «прильоту» лягали зодягненими».

* * *

Спочатку Валерій був під Києвом. Зв’язувалися по телефону регулярно. Довго не говорили, достатньо було й пару слів, що живий, що здоровий. «Він завжди був небагатослівний. Але тоді почав говорити мені: «Тільки тут зрозумів, що найгарячіші твої докори були для мене, як прохолодний душ». Все просив, щоб берегла себе та дітей від першого шлюбу. Тішився онуками. Постійно перепитував, як там і що. Дуже хвилювався, поки донька не вибралася з дітьми з Києва. А коли вони машиною застрягли коло Бучі, взагалі телефонував по кілька разів на день, чи Наташа  не приїхала, все допитувався. Більше нічого не говорив, не хотів, певно, мене лякати розповідями, що в тій Бучі робиться…». Заспокоївся тільки тоді, коли врешті донька з чоловіком та дітками добралися таки до Миляч».

А потім… був Маріуполь. Хлопці клали всі сили, щоб зняти блокаду міста, пробитися до своїх. Валерій був з досвідом, часто навіть командири з ним радилися, про це згодом жінці розповів вже його ротний. Валера все намагався зробити сам, підстрахувати інших… Того злополучного ранку «прасували» їх позицію рашисти нещадно. Валерій першим почув якийсь підозрілий звук, виглянув, щоб розрахувати, скільки часу мають, аби відбігти чи відскочити в безпечне місце. Поранення прямо в серце, несумісне з життям. Це вже потім Лариса про це дізналася. Того дня кинулася на самісінькім світанні. Не спала майже місяць – знову кожної ночі вперто вставала, аби молитися за свого Валеру. А тої ночі зморило. Прокинулася з відчуттям того, що сталося щось жахливе. Марно набирала кілька разів номер чоловіка. Потім вже зв’язалися з командиром. «Він тільки мене спитав, а може ще якийсь у селі є Охмак? Ні, відповідаю. Тільки мій з вами. Каже, вже нема його з нами…». Отак Ларису війна овдовила.

* * *

Донька Наташа виривалася з Києва на другий день війни. В перший не встигли, бо чоловік пізно прийшов з роботи. Кинулися по заправкам – а пального ніде нема. Довго зять метався по шокованому несподіваним нападом місту, трохи пального таки роздобув. Зібрали нашвидкуруч якісь речі дитячі, документи, трохи харчів й рушили в дорогу. Окупанти перестріли їх біля Бучі. Добре, що в зятя там дідусь мешкав. Повернули туди. «В льосі переховувалися більше тижня. Діти похрипли від страху та холоду. Продукти закінчилися… Кілька днів взагалі сиділи без рісочки в роті. Дочка дзвонить, що вже не їли давно, то наказую, піди по сусідах, проси хоч картоплі… Кажу, як минеться, то передамо взамін кілька сіток, вдома ж все своє… Добрі люди таки принесли їй відро картоплі, пачку перловки та кусень сала… Трохи протрималися на цьому. А там почули, що є якісь «зелені коридори» і ризикнули собі їхати. Вибралися до Козятина, а в двигуні пальне виходить. Добре, що там вже було світло, банкомати і скинула якісь гроші на картку, бо все, що мали, пішло за таке добирання. На заправці – знову та ж пісня: пального нема. Правда, світ не без добрих людей, забрали їх з малечею переночувати кудись в садочок, а там якийсь чоловік нашкріб трохи пального з власних запасів, поділився. Отак дісталися сюди, в Миляч…

* * *

Зараз діти вже знову рушили до Києва. Зятеві пора було на роботу. «Київ стрімко відроджується. Але Наташа каже, що подих війни все-одно відчувається всюди – в передмістях копають окопи. Все ще насипають пісок у мішки. Тривоги. Ракети. Все це невід’ємна частина киян досі, на жаль».

Ось страшна і водночас така реальна історія однієї жінки, обпаленої війною. Галина Алексієвич написала книгу «У війни – не жіноче обличчя» про жахи Другої світової. Ні, жіноче обличчя у кожній війні. І жінка завжди у війні – найбільша жертва. Бо їй одночасно болить і за чоловіка чи сина, які стають на захист Батьківщини, та взагалі за всіх дітей, котрих ми народжуємо в страшних муках в надії, що це вони закриють нам на смертному одрі очі, а не ми їх маємо ховати, і за дім, нажитий тяжкою щоденною працею, який руйнується на очах, і за всю Україну, яку доведеться тяжко й довго відроджувати. «Якби мене допустили до путіна – я своїми руками отруїла б цього нелюда, навіть якщо б після цього мене розтерзали його посіпаки», – сказала днями одна наша відвідувачка, старенька немічна мати, чий син залишився в окупації. Досі у вухах слова Марії Павлівни Пешко з Орв’яниці: «Хай я буду останньою українською матір’ю, яка ховає свого сина», – плакала вона.

На жаль, вона не остання... Щодня війна вбирає в чорне все нових і нових українських жінок… 

Людмила РОДІНА.