Прихисток від війни знайшли у Дубровиці

 

На світлині керівник «Центру надання соціальних послуг» Дубровицької міської ради Людмила Берестень з жінкою, яка приїхала до нас з Маріуполя.

Керівник «Центру надання соціальних послуг» Людмила Берестень та її колеги зараз працюють і з внутрішньо переміщеними особами, надаючи постраждалим від війни свою підтримку та допомогу. Як зазначає Людмила Миронівна, за час війни вона почула багато зворушливих життєвих історій від людей, які були вимушені залишити свої домівки й тікати від війни. Кожна зустріч викликає у серці зворушливі почуття.

«Робимо усе можливе, щоб у Дубровиці ці люди почувалися найкомфортніше, – зазначила Людмила Берестень. – Завжди готові вислухати, у міру можливостей, підтримати постраждалих від війни з різних міст України. У кожного з них – своя болюча історія, пов’язана з війною.

Місяць тому Наталія з дітьми виїхала з Маріуполя. Приїхали до Дубровиці, щоб тут почати нову сторінку життя. Тут не мали раніше ні родичів, ні знайомих. Але серцем відчули, що у нашому місті знайдуть спокій та затишок.

Наталія розповідає про рідний Маріуполь зі слізьми в очах.

– Ми мали все. Жили як у Європі. Це було дійсно прекрасне українське місто. І хоча зовсім недалеко йшла війна, нам хотілося вірити, що вона ніколи не прийде в Маріуполь. Проте тривожна валіза була зібрана у мене всі вісім років, відколи на Сході почалися бойові дії. Були робота, відпочинок, майбутнє. Місто розвивалося великими темпами. Як багато парків у нас було, планували відкрити аквапарк. Ми жили й раділи життю. Перед самісінькою війною ми зробили з чоловіком у квартирі ремонт. Я корінна жителька Маріуполя і мені дуже болить, що місто знищили. Кажуть, що прийшли «визволителі». Насправді нас не потрібно було від когось визволяти. Про те, що було після 24 лютого, згадувати спокійно неможливо. Ми жили практично в центрі Маріуполя, тому зазнали менше біди у порівнянні з іншими, кому довелося в місті бути до останнього. Жінка згадує, як поліція відчиняла склади з продуктами та магазини, щоб люди мали що їсти. З кожним днем ставало все гірше та гірше…

На щастя, сім’я Наталії вибралася з цього пекла. Жінка за фахом поліцейська, більш як двадцять років пропрацювала в Маріуполі в правоохоронних органах. Мріє про таку роботу і в Дубровиці.

Наталія щиро подякувала Людмилі Миронівні та її колегам за чуйне ставлення до переселенців, за всебічну підтримку. Жінка зазначила, що зустріла у Дубровиці прекрасних людей і рада, що зараз з дітьми живе саме у нашому місті. А Людмила Миронівна додала: «Ми повинні зробити все можливе, щоб кожна людина, яка приїхала на Дубровиччину, тікаючи від війни, почувалася у нас не чужою і потрібною».

Люба КЛІМЧУК.