Наша сила – у єдності!

Продовжуємо розповідати читачам про людей, яких війна зробила сильнішими. Ніхто з них не марвелівський супергерой. Вони звичайні українці. Таких мільйони. Вони не застигли в очікуванні, не піддались паніці і не опустили руки. Вони просто роблять те, що можуть. Тут і зараз.

Можливо колись про факти цього вражаючого єднання  розповідатимуть в підручниках з історії. Аби й наступні покоління знали, що омріяна перемога виборювалась не лише на фронті, а й в тилу. Злагодженість людей, яку побачили з перших днів війни, щире прагнення допомогти українським захисникам, жителям зруйнованих міст та сіл, спільне переживання за долю країни вкотре засвідчили, що українці – особливий народ. Що спільна біда змушує стати одним цілим і робити все можливе для того, щоб наблизити наш переможний день.

Свою лепту до цього докладає і ГО «Дубровицьке об’єднання учасників та ветеранів АТО та волонтерського руху». З початку повномасштабної війни керівник організації Роман Віденчук згуртував навколо себе два десятки небайдужих людей. Це чоловіки  різного віку, різних професій і з різним досвідом. Об’єднує їх одне – бажання допомагати. Кажуть, що просто не мають морального права в такий складний час залишатись осторонь. Починали з того, що робили «коктейлі Молотова» і розвозили по блокпостах. Потім закупили продукти і роздавали біженцям, які знайшли безпечний прихисток на Дубровиччині. А нещодавно возили їжу в звільнену від окупації Бучу.

Потрапили туди невипадково. Виявляється в Бучанській міській раді працює наша землячка – пані Галина, родом з села Рудня. Вона й запросила приїхати і допомогти адресно місцевим мешканцям, зокрема й людям з інвалідністю. Кожному волонтери дбайливо зібрала продуктовий набір з найнеобхіднішим – питною водою, хлібом, олією, салом, крупами, консервами, овочами, фруктами, солодощами… Додатково роздавали ще по пів мішка картоплі. Біля волонтерського буса вишикувалась довга черга, переважно з літніх людей. В продуктах там досі є величезна потреба. «Тож якщо є можливість, треба обов’язково везти їжу у звільнені села і міста. Стає не по собі від думки, що в наш час комусь бракує шматка хліба», – додають волонтери.

Цього дня наші земляки зробили ще одну чудову справу – побули в ролі чарівників і здійснили мрію маленького Діми. Хлопчик по-дитячому щиро зізнався, що хоче телефон й «безкінечний Інтернет». І волонтери подарували йому сучасний смартфон. Щаслива посмішка дитини була найкращою вдячністю за їхню роботу.

Шестирічний Діма ще не знає, що тато став ангелом-охоронцем і відтепер з небес оберігатиме його та маму. Він не знає, що з татом зробили рашисти, бо тіло досі не ідентифікували. Упізнати його рідні сподіваються завдяки ДНК-тесту.

Діти та війна. Напевно, немає у світі більш несумісних понять. Війна – де руйнування, смерть, горе і сльози. І діти – де щастя й сонце, де заливчастий сміх. Ми ніколи й ні за що не могли подумати, що діти і війна знову стануть в один ряд. У нас, в Україні, в 21 столітті. Це ж якась уселенська несправедливість, що вони мають страждати і нести у собі це затамоване й приховане горе, цей тягар болю і страху – від вибухів, від сирен, від утечі, від очікування батька з фронту, від поховання найрідніших.

Їм боляче й страшно. Навіть тим, які ще не вміють говорити, бо вони вже всмоктали тривогу з молоком матері. Навіть тим, які живуть далеко від бойових дій, але щодня бачать кадри війни в новинах. Й тим, які ще нікого в житті не скривдили, а вже стали біженцями. Ніщо в світі не варте дитячих сліз. Можливо, цим дітям і вдасться колись забути ті жахи війни, які вони бачили, але наша колективна пам’ять не повинна ніколи простити рашистам дитячих страждань. Не хочеться, щоб їх називали, як наших дідів та бабусь, «дітьми війни». Натомість хочеться, щоб вони стали, як влучно сказав один телеведучий, «дітьми майбутнього», «дітьми нашої перспективи». І вони будуть ними. Будуть іншими. Будуть кращими. А дорослі в свою чергу мають підтримувати одне одного, щоб стати надійною опорою для них.

Коли світ побачив фото з Бучі, він здригнувся. Коли Україна дізналася жахливі подробиці окупації, то завмерла в горі та люті. Запитуємо у волонтерів, як зараз виглядає місто, назва якого стала синонімом слова «пекло».

Буча в прямому сенсі розквітла й помітно ожила за півтора місяці свободи. Там вже добряче попрацювали сапери, комунальники та волонтери. Вулиця Вокзальна – саме вона потрапила на перші шпальти більшості провідних світових ЗМІ у вигляді фотосвітлин – була забита спаленою ворожою технікою, чорна від пилу та залишків війни. Проїхати по ній було неможливо. Зараз всю техніку прибрали, а на дорозі оновили асфальтне покриття. Розчистили й інші вулиці, тому добратись сюди немає проблем. Поступово відкриваються магазинчики, аптеки, кав’ярні… Містом знову ходять люди. І замість пострілів вже лунають розмови та поки несміливий, з гірким присмаком, але сміх.

У Бучі з’являються перші модульні будинки для власників зруйнованих окупантами домівок. Тимчасове житло буде  укомплектоване меблями та всім необхідним для життя.

Але війна все одно недалеко пішла з цих місць – її холодне дихання ще залишається. Тут продовжують ховати жертв російський окупантів. Відчувається якийсь дикий контраст: квітнуть буйним цвітом дерева, а поряд чорніють розбомблені будинки, хиляться обстріляні паркани. Не можна без болю дивитись на усі ці руйнування, адже це чиїсь скалічені долі, зруйновані життя, чийсь біль.

Втім головне, що Буча почала відновлюватися. Щось перемонтується, щось зведеться нове. І повернуться люди, і знову зроблять затишок, і цінуватимуть його ще більше.

А поки їм потрібна наша підтримка. Тож волонтери під наставництвом Романа Віденчука вже збирають гуманітарний вантаж для наступної поїздки. Планують вирушати до іншого зболеного місця – Гостомеля чи Бородянки. Кожен бажаючий може долучитись. Пункт збору продуктів в приміщенні супермаркету «Льонок» («БлекБар»), що по вулиці Миру. «Наша сила – в єдності», – переконані волонтери.

Леся КУЗЬМИЧ.