Слово про Учителя

 

У кожного з нас у житті було чимало вчителів. Одні навчали нас писати і рахувати, інші – малювати, співати і танцювати, ще інші вчили певній спеціальності, технічній справі, ремеслу. Це все так. Але були і є інші люди, в яких ми вчилися відношенню до життя і до людей, почуттю обов’язку, порядності, толерантності. Це особлива і найскладніша наука.

На мою думку, усі ці таланти мав наш вчитель Федір Іванович Кренько, якому 6 червня виповнилося б 95 років.

 

Його життя було дуже нелегким. В сім’ї було дев’ятеро дітей, старшим серед яких був Федір Іванович, тому йому і дісталося найбільше. В дитинстві, як і всі діти, він пас корову і гусей, доглядав за меншими, а коли батька призвали до армії на війну, то мати сказала йому, що тепер ти, Федю, будеш меншим за батька. А «батьку» в той час було всього 14 років.

Навчався Федір Іванович в польській школі(бо тоді іншої не було), а потім в українській.

У 17 років його забрали до армії і відвезли на Далекий Схід на війну з Японією, з якої він привіз медаль і грамоту Верховного Головнокомандувача.

Будучи радистом-коректувальником і здобувши певні знання, йому доручили керувати кіноапаратною і радіовузлом. Федір Іванович був дуже допитливим з дитинства, і за 7 років в армії опанував чимало спеціальностей і поглибив свої знання в галузі кіно, фотосправи, радіо та електротехніки. А ще добре освоїв гру на баяні. Йому доручили також керувати художньою самодіяльністю військової частини, зокрема хором і танцювальним колективом. Не гаючи часу, Федір Іванович вступає на заочне навчання у Всесоюзний університет культури, який закінчує і стає дипломованим хормейстером і хореографом.

І ось в 1951 році молодий музикант приїжджає з армії додому, бере баян і виходить в міський сквер, що навпроти міської ради. Як заграв симпатичний музикант у військовій формі, біля нього відразу зібралося багато молоді, спраглої до музики і пісні. Його помітили керівники міста і запросили в районний будинок культури на роботу. Цей заклад розміщувався тоді в невеликому будинку, який стояв на розі вулиці Миру, де тепер кінотеатр «Україна». Федір Іванович встиг разом з аматорами поставити виставу «Лимерівна», але його потягнуло до школи вчителем музики, співів та фізкультури.

Розпочав свою діяльність у 8-річній школі, яка була по вул. Миру (за тамтешнім знаком політв’язням і репресованим). Був це великий, гарний дерев’яний будинок, який, як на мене, не варто було зносити, бо це був історичний раритет, в якому можна було розмістити будь-яку експозицію, або молодіжні та громадські організації.

Пізніше Федір Іванович почав працювати в СШ №1 та в районному будинку піонерів (так тоді називався нинішній будинок школяра) і займала ця установа першу половину двоповерхового будинку, в якому тепер розміщений дитячий садок «Теремок».

Ось тут, в дитячому царстві, розкрився великий талант вчителя дубровицького самородка. Подумати тільки. Федір Іванович керував хоровим, вокальним, танцювальним колективами, гуртками радіотехніки, електроніки, кінодемонстрування, фотосправи, акробатики і навіть керував футбольною командою. Ці гуртки відвідувало близько 500 дітей. І за все це одержував лише одну зарплату – 70 крб. Таке міг витримати лише такий ентузіаст, залюблений в свою роботу, як Федір Іванович, який не просив грошей, а наповнював дитячі душі добром, світлом і радістю, які платити йому справжньою дитячою любов’ю. А це більше щастя ніж гроші.

Особливий талант мав Федір Іванович до хореографії. Його танцювальні колективи, а це діти молодшого, середнього і старшого віку, були кращими не тільки в районі, але й в області.

Як згадувала Н.К. Лясковець, яка 23 роки очолювала будинок школяра і працювала з Федором Івановичем, на нарадах з дошкільної освіти в Рівному вона завжди відчувала себе іменинницею, бо їй вручали найбільше грамот в області за досягнення гуртківців Федора Івановича.

Одночасно з роботою в будинку школяра Федір Іванович успішно керував в різні роки хоровими колективами академічного напрямку лісгоспу, райспоживспілки, медиків і освітян. Неодноразово він виїжджав велосипедом в ближні села, щоб допомогти організувати художню самодіяльність. Це була сподвижницька діяльність і допомога у прилученні любителів української пісні до колективного співу.

За велику працю з виховання молоді Федору Івановичу було присвоєно звання Відмінника народної освіти та Почесного громадянина м. Дубровиця.

53 роки віддав Федір Іванович дітям, які любили свого вчителя і з радістю бігли на заняття. На все життя вони залишилися вдячними своєму Вчителю за науку.

Поки ми виходили з Федором Івановичем в центр міста, то на кожному кроці його зупиняли колишні учні, розпитували про життя і пригадували, як він вчив їх добросовісному відношенню до обраної справи, бути уважними до людей.

Так склалося, що ми з Федором Івановичем подружилися і він називав мене своїм другом, а  я його через різницю у віці – старшим духовним братом. Зустрічалися ми дуже багато разів і по багато часу, і нам завжди було цікаво. Судження Федора Івановича були влучними і короткими. Він не любив багато говорити про будь-що. Коли я приїжджав в Дубровицю, то перш за все відвідував його, бо він на мене чекав. Він був ерудованим, мав великий життєвий досвід і вроджену інтелігентність. А ще був великим патріотом. Він часто мені говорив: «Миколо, я ще хочу трохи пожити і побачити, якою буде наша Україна».

Федір Іванович любив людей і бажав усім добра. Він дуже шкодував жінок, казав, що чимало з них «мучаться», бо їх чоловіки випивають.

Я не пам’ятаю випадку, щоб він когось «обсуджав», як кажуть. Якщо мова заходила про когось і його просили щось сказати, то він завжди казав: «Господи, прости мене», перехреститься і тоді міг сказати декілька слів.

Федір Іванович був добрим господарем. Ще будучи неодруженим, він збудував свій дім. В його городі завжди була ідеальна чистота, хоча більше 12 років він жив без дружини. Йому не потрібно було стільки городини, але він садив, сіяв і переробляв, а потім роздавав людям. Не раз телефонував мені і питав: «Миколо, ти вже посадив часник? Бо я вже посадив і цибульку під зиму». А який у нього розкішний сад, і чого тільки в ньому не росло. А плоди він використовував зокрема для виготовлення різних настоянок, які він також роздавав. Були тут «Грушевий напій», настоянка «100 листків», вишневий лікер і навіть домашнє шампанське з порічок.

Федір Іванович любив своїх нащадків. Він казав, що у мене дуже добрі дочки, зяті, онуки і дуже радів правнукам. І кожному  з них, коли вони приїжджали, готував подарунки.

Його дочки завжди привозили всього багато і всяких смаколиків. Але він значну частину роздавав, бо казав, що те все сам спожити не зможе.

А листок з датами народження рідних і знайомих завжди лежав на столі, і він не забував привітати їх.

Федір Іванович до останніх днів займався фізкультурою, цікавився фітотерапією, знав багато рецептів і ділився ними. Все, про що йшла мова вище – цінні життєві уроки. І не тільки для мене.

Федір Іванович мав щасливе сімейне життя. Він дуже любив свою дружину-педагога Ольгу Василівну. Це була гарна, горда, розумна і добра жінка, справжня берегиня сім’ї, яка платила чоловіку любов’ю на любов. «Я слухав свою дружину», – казав Федір Іванович, бо вона давала добрі поради.

Одного разу, коли гуртківці Федора Івановича завоювали багато медалей на ВДНГ в Москві за цікаві винаходи, і слава про вчителя швидко розійшлася, до їх дому приїхали люди з Білорусії агітувати Федора Івановича поїхати до них і вчити їх дітей. «Ми Вам дамо квартиру, машину, щоб Ви могли на суботу і неділю їздити додому, і добру зарплату».

Мудра жінка вислухала їх і сказала: «Нам не треба вашої квартири, машини і грошей». Я хочу, щоб мій чоловік був вдома». Це був важливий крок для збереження сім’ї. Бо ж ви знаєте, що тепер для багатьох гроші – головне. Їдуть на заробітки, сім’ї розпадаються, а діти залишаються без нагляду. А в разі якихось неприємностей з ними, кажемо, що винна держава, школа і поліція. А батьки ж де?

Ольга Василівна дуже добре випікала здобу. В їхній хаті завжди пахло хлібом. Згадаймо, яким пахучим в нашому дитинстві був мамин хліб. А тому господині, які це не забувають, наповнюють свою хату теплом і непомітно скріплюють сім’ю, створюють затишок, де всім членам сім’ї хочеться побути якнайдовше.

Федір Іванович був справжнім християнином. Він був одним з перших парафіян церкви Різдва Пресвятої Богородиці після відновлення її діяльності. Він дбав за озвучення Служби Божої, дотримувався постів, радів створенню молодіжного хору, а під час мировання завжди пропускав усіх, а сам ішов останнім, казав, що так має бути, бо я найстарший. Казав, що мене Бог так довго тримає на світі.

Прожив Федір Іванович довге (93 роки) насичене і гідне життя, виплекав цілий сад своїх учнів, зробив багато добра людям, бо він пам’ятав слова Євангелії про те, що як міряєш, так і тобі відміряють.

І в минулому житті був один цікавий випадок. Працюючи багато років завідуючий райвідділом культури на Львівщині,одного разу сільський культпрацівник запросив мене до своєї хати. В маленькій кімнатці, де жив його дідусь, на столі лежали кругла паляниця хліба, Біблія і стояла свічка. Тоді я не звернув особливої уваги на це, бо був молодим. Але через багато років я зрозумів правоту того дідуся.

Бо свічка – це має бути постійне прагнення людини до світла від темряви. Хліб – основа життя, але не хлібом єдиним живе людина. А Біблія – це книга життя, в якій можна знайти відповіді на найскладніші життєві проблеми. Це книга книг про християнську любов і правду.

Нам, учням, дуже не вистачає Федора Івановича, його доброї усмішки, щирості, прагнення допомогти і підтримати. Він увесь світився добротою.

Але ми щасливі, що доля дала нам можливість бути біля цілющого джерела, з якого скільки не зачерпни, воно не обміліє, а буде і далі наповнювати наші душі чистою радістю і прагненням дарувати добро людям.

 

Микола АДАМЧУК, його учень, м. Миколаїв.