Герої, що виросли посеред нас

23 травня в Україні відзначили День Героїв, встановлений на честь українських захисників та захисниць, які виборюють свободу та незалежність України. Як багато таких Героїв виросло серед нас, однокласників, сусідів, односельців, знайомих, братів, батьків. Про багатьох: ми й гадки не мали, що їх плечі триматимуть наш спокій та Україну. І тепер всі, хто воює за Батьківщину – всі наші, всі рідні, чужих захисників не буває.

 

Ми їдемо у маршрутці до лікарні. Говоримо зі знайомою про життя. Запитую у неї про дітей. Ольга розповідає:

– Син служить зараз у 95-ій бригаді. Контракт підписав ще три роки тому. У квітні мав повернутися додому. Все змінила війна.

– Зараз мій Олександр у найгарячіших точках на Сході. Перекидають хлопців часто, вони ж десантники. Живу від дзвінка до дзвінка. Син ніколи не скаржиться. Запитую, чи не голодний, то відповідає, що й раз в день поїсти – іноді за щастя. В таких умовах перебувають бійці, що харчів просто поруч нема. А от днями син похвалився, що вперше за місяці війни їм змінили весь одяг. Обносилися вони. Проте не скаржиться ніколи моя дитина на службу, ще й мене підбадьорює. Каже, що все буде добре. Ще й перепитує, чи вчасно ліки приймаю свої… А мені накращі ліки – то почути голос сина. Ростила його сама. Любила і люблю до безтями свою кровинку. Навіть не знаю, де взялися такі чоловічі мужні риси в Олександра. А вдома чекає на нього дружина і маленький син. І я чекаю і молюся, молюся і чекаю…

Потім жінка розповідає мені, що днями син був дуже засмучений, розповів, що втратив в бою свого командира, хорошого та людяного, чесного та принципового. «На війні мати хорошого командира, то дуже важливо, – каже Ольга, – бо кожен прожитий день там, як маленьке життя. Так говорить мій син. Пише ввечері: «мамо, я живий!». І я ніби народжуюся знов. А часом кілька днів на зв’язок не виходить. І я, ніби й не живу у ці дні…

Ця розповідь Ольги звучить для мене як материнська молитва. Скільки таких молитов лунає нині й на Дубровиччині.

Вже вдома я відшукую в Інтернеті інформацію про командира Олександра. Читаю: «На війні з російською нечистю загинув Вадим Журавський, позивний «Вікінг» – молодий командир із 95-ої Житомирської десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ». Про смерть старшого лейтенанта Журавського ввечері в суботу, 21 травня, повідомив головнокомандувач Збройних Сил України генерал Валерій Залужний.

«Героями цієї війни стали молоді командири. Ті, хто приймає підрозділи після полеглих побратимів. Хто набуває власного досвіду у запеклих боях. Хто віддає серце, душу, здоров’я, а інколи, на жаль, життя за Україну.

Ми виконаємо твою мрію, Вікінгу! Ми здобудемо Перемогу!» – ідеться в дописі головкома в телеграмі.

Залужний оприлюднив відеосюжет, знятий у підрозділі Журавського на передовій.

На запитання про свою мрію молодий офіцер відповідає: «Здобути перемогу, знищити всіх ворогів, відновити територіальну цілісність і з перемогою повернутися додому».

12 травня головком Залужний поширив у Фейсбуці «портрети з «нуля» (автор – Арсен Федосенко), серед яких був і Журавський. «Ці позиції прийняли на себе всі удари, окрім хіба що ядерного. В очах і душах – абсолютна ясність. Готовність до всього. Заради нас. Заради Перемоги», – підписав головнокомандувач ЗСУ. Своїм фото з цієї серії Вікінг проілюстрував допис у Фейсбуці від 11 травня з текстом:

Батьківщина або територія…

Кожен сам обирає шлях.

Запікається кров’ю історія,

Мов у дерево входить цвях…

Історію України пишуть Герої, що виросли і жили посеред нас. Хай повернуться наші земляки додому і творять історію мирної України.

Люба КЛІМЧУК.

На фото Максим ЖУРАВСЬКИЙ.