у небо йдуть найкращі

 

27 квітня Дубровиччина – на колінах та в сльозах.

До Небесного воїнства відійшов наш земляк,

великий життєлюб та патріот Іван Клюйко.

 

Поліг на самісіньке Воскресіння Христове у тридцять п’ять під Попасною. Сталося це на дев’ятому році війни, яку солдат звідав буквально з перших днів. Івана в рідному селі всі знали й любили – за справжню козачу вдачу. Бо був наш Ваня (саме так називали Його в Орв’яниці всі від малого до великого) бойовим та прямолінійним. Безмежно добрим і водночас непохитним, наче криця. Такі не вміють прогинатися. Не шукають вигоди. Не ганяються за нагородами. Але вони надійні, як скеля, непорушно стоятимуть перед небезпекою. Першими прийдуть на допомогу чи стануть на захист. Без роздумів візьмуть зброю, коли постане загроза для Батьківщини...

 

Цвітуть сади, а мені все 24 лютого... Війна обморозила не тільки землю, душу назавжди скувала кригою... І сліз уже бракує, щоб викричати всі наші печалі та жалі... Оплакати всі наші втрати... Бо небо забирає кращих... ось днями ще про Тебе, наш Герою, згадували... Що вернешся у рідний дім Ти з перемогою... Для мене Він завжди - задирикуватий хлопчисько Ванька. Бо на очах зростав. Один у мами син... Одна надія, одна опора, єдине сонечко у її вікні... Таких, як Ваня наш, бувають одиниці. Справжніх. Незламних. Справедливих. Відчайдушних...

І вже Його нема... Як темна хмара, чорна звістка у вівторок прилетіла хижим птахом в рідну Орв’яницю... Було у мами сонечко й погасло... Як свічка, що згоріла вся дотла... Війна спалила ще одну надію, опору, вдягла у траур ще одну родину...

На похорони Івана зійшлося безліч односельців, приїхали вони навіть з різних куточків України. У траурній процесії йшли також бойові побратими, керівництво громади, духовенство церков ПЦУ на чолі з благочинним данилом Ковташем, військовий капелан, сусіди з навколишніх сіл Дубровицької громади. Безкінечний, як море, потік людей й море пролитих сліз та квітів... І спільна для всіх біда – бо чи є більше горе, коли громада втрачає кращого з кращих, заставило багатьох залишити насущні клопоти, аби віддати шану Герою...

Мама. Враз така безпорадна стала завжди бадьора та позитивна Марія Павлівна. Вона чує тисячі слів на адресу свого сина-Героя. І все ще, здається, надіється вловити хоч одне найжаданіше – від самого свого Ванєчки. Ще за інерцією гладить синові вихори на голові, голосить ті слова, якими в дитинстві колись замовляла Іванкові «вавки»: «Пташечко моя», «Сонечко», «Котику», «Ягідко»... Не чує син маминого тужіння. Не пригортає її голову до грудей, не втішає свою голубку... А мама все ламає руки, не зводить погляду з труни, в якій лежить її син, весь час тихо запитує, знаючи, що відповіді все одно не отримає: «Ну як тебе, мій єдиний, оце відпустити?»...

Священник місцевої Свято-Троїцької церкви отець Богдан. Пастир – це теж свого роду лікар. У кожному його слові – ліки для душі згорьованої матері. «Кажуть, Герої не вмирають. Може, й так. Але ось лежить в труні молодий і мужній чоловік, що був для матері останньою надією, єдиною розрадою. І я розумію, що нині коїться в її серці. Нема в нашій мові таких слів, що могли б ці сердечні рани загоїти, або втішити її душу. Хіба тільки розуміння того, що наше життя безкінечне. І загинув Іван недаремно. Він віддав життя за рідну землю і своїх побратимів, за розстріляну окупантами українську весну…».

Міський голова Богдан Микульський насамперед теж дякує матері за сина. Сам колишній військовий, що здавалося, звик до усякого, виступаючи, також ковтав скупі чоловічі сльози. «Спитаєте, яким був воїном Іван? Він був стійким і мужнім. Недаремно ж служив в елітних військових підрозділах України. А ще Він був великим патріотом. Його смерть велика втрата не тільки для матері, для всієї України. І Його ім’я назавжди буде вкарбоване в пантеоні Героїв України».

Військовий капелан отець Тарас по-військовому говорив мало, але влучно. «Є люди, яким на віку судилося нести не тільки свій хрест. Вони, не вагаючись, беруть на себе й ношу інших. До таких належав й Іван».

Сусідський хлопчик Давид все поривався у дворі підійти ближче до труни Івана. Але так й не наважився. Сказав, що Іван був його найкращим другом, учив ловити рибу, коли бував у відпустці. В дитячих оченятах - біль та розпач. Напевно, смерть Івана була для хлопченяти першою серйозною життєвою втратою. Тож все поховання на Давидковому обличчі читалось запитання: за що ті кляті вороги убили його друга?

Військові. Їх помітно, навіть, коли вони без форми та без зброї. Вони по черзі підходять до труни. Його побратими і зовсім незнайомі, але нараз поєднані цим спільним горем. Вони стійкі й прекрасні в своїх одностроях. Хто з автоматом, хто з прапором, з медалями вбитого воїна, Його портретом. В їх очах немає страху. Тільки біль, що не вберегли свого «позитивчика». Остання шана для Івана – салют та прапор України, який вручають Його мамі.

Однокласники. Знову злетілися, як колись, зграйкою провести в останню дорогу свого друга. У кожного про Ваню – такі щемні приємні спогади.

Дім. Ошатна двоповерхівка поблизу школи. Він пам’ятає Ваню ще хлоп’ятком босоногим. Десь тут у кожному куточку кількаквартирного двора відчутно й парубка руку роботящу.

Небо. Воно то хмуриться, то дощиком заплаче, то сонцем розцвітає, відчувши, що сьогодні до нього злетить новий ангел.

Іване, я знаю, що Ти там будеш обов’язково. Зодягнений у форму ЗСУ, стоятимеш Ти близько десь від Бога. І охорятимеш вже звідти і любу маму, й  рідну Орв’яницю, й всю нашу Україну. Ми в середу проводили Тебе до раю…

Хай там для Тебе, Воїне, хоча б настане спокій…

ПРИЙМАЙ ДО РАЮ ВОЇНА, НАШ БОЖЕ, БО ПЕКЛО ВІН ВЖЕ БАЧИВ НА ЗЕМЛІ...

Людмила РОДІНА.